Як монах свататися ходив

Одного світлого дня монах, покинувши свою келію, вирушив до міста лагодити певні справи. «Певні справи» щодо нього мав, очевидно, і диявол. Ніби ненароком він розклав свої сіті спокус, розпаливши незбориму хіть до красивої дівчини, яка трапилась подвижнику по дорозі. Виявилося, що вона – донька поганського жерця. Саме до нього, бажаючи одружитись, і почвалав «закоханий» нещасний. Попросивши руки дівчини, монах почув у відповідь: «Не можу віддати тобі своєї доньки, не порадившись спершу зі своїм богом!» І що ж відповіли йому біси, котрі сиділи в ідолі? Вони сказали чітко: не віддавати дівчини до того часу, поки подвижник не зречеться Христа. Ось ці слова і передав мерзотник нашому герою. Почувши їх, засліплений плотським бажанням чоловік погодився зректися Господа. У цю ж хвилину бідолаха побачив білого голуба, який, вилетівши з уст в синяву неба, покидав його. Жрець відразу поспішив до боввана відзвітувати, що все сталося згідно з його планом, однак, повернувшись до горе-монаха, мусив того розчарувати: «Не віддам своєї доньки ніколи! Мій бог наказав передати тобі такі слова: хоч ти і відрікся Христа, догоджаючи своїм пристрастям, але Христос ніколи не відречеться тебе, бо любить до кінця!» Ці слова змусили бідолаху заплакати теплими та рясними сльозами покаяння, повертаючи туди, звідки починалася його дорога до святости та спасення.

*

Зрада… Відречення… Ось що лежить в основі будь-якого свідомо обраного гріха. Інколи аж хочеться закричати: «Брате, що ж ти коїш зі своїм єством? Господь же довірив тобі вибирати між «плюсами» і бути співтворцем, а ти запрагнув «мінуса» і зробився руйнівником!» «Біс поплутав! Прости!» – у відповідь на закиди сумління намагаємося виправдатися ми, спихаючи всю вину на спокусника. А той не ображається… О ні! І не віднікується. Він лиш регоче та шипить крізь зуби: «Так-так, у всьому винен я, не він і не вона! Поплутав, так! Заволодів!» І знову перемога! Як і тоді, багато тисяч літ тому, в Едемському саду… Потрібні сльози! Та де їх взяти? У кого вчитися плачу? Десь в істериці б’ється Юда, ридаючи і в’яжучи шнурок. Ці сльози відчаю відкинь, нехай не плачуть очі! Піди повчися в Петра – апостола, що зрікся тричі Богочоловіка! Якась там баба страшила його… І він відмовився від всього, що так підносило ввись: «Не треба ніц, лише вогню чужого, щоб гріти спину, руки і живіт!» Та вже за хвилю він вмивався душем сліз, бо півень на світанку пригадав, що бути «півнем» учневі Христа – не личить!

Не личить й нам – і все! І крапка! Тому заплач, душе, заплач! Нехай ці сльози покаяння розірвуть список всіх гріхів, котрі прилипли, претендуючи на статус «другої природи». Приймімо чисту одіж Христового Воскресення і ввійдімо щасливими в радість нашого Пана!

Сліпий шанувальник сакрального живопису

Ми не знаємо його імені… Однак відомо, який він мав вигляд: сиве волосся хвилями спадало по плечах, а довга скуйовджена борода спочивала на грудях. Не помітити цього старця серед випещеного міського люду було просто неможливо. Спокійною ходою він не йшов, а неначе плив. Уста його вголос промовляли мало, хоча здалеку здавалося, що він постійно щось бубонить. Підійшовши ближче, можна було чути безперервне «Господи, помилуй» за світ цей і людей, на котрих натикався. Його бачили усі, та ось тільки він не міг розгледіти нікого, бо очі подвижника були закриті назавжди пеленою сліпоти. Збоку його підтримував хлопчина-провідник – напевно, духовний учень. Минаючи міський центральний сквер, вони зупинилися біля якогось прилавку.

– Що тут діється? – запитав старенький.

– Продають всілякі картини!, – відповів юнак.

Старець кивнув головою і вони попростували далі вулицями міста. Повертаючись, ці два ще раз опинилися на тому самому місці. Сліпець знову звернувся до свого учня:

– Скажи, синку, чи вже все продали? Хлопець відповів, що залишилася лише одна ікона – розп’ятого Христа.

– Все зрозуміло, – сказав старець, – всі купили собі свого бога, тож і я куплю собі свого!

Продавець дуже здивувався, навіщо незрячій людині картина. У відповідь почув:

– Так, я сліпий, але Бога мого бачу завжди дуже ясно. У Ньому живу, рухаюся і доторкаюся до Нього щохвилі!

І заплативши за ікону, старець з хлопчиком пішли своєю дорогою.

*

Спадає на думку історія першого зореплавця Юрка Гагаріна, який, один раз вибравшись за двері орбіти, зиркнув у непроглядні глибини неба і сказав: «Оце так-так! Вони кажуть, що на небі живе Бог! Ось я і тут… Бачу зорі, бачу Землю, бачу стільки всього прекрасного. Та ось тільки не бачу Його, в якого сліпо вірять невігласи!» Бідненький… Скільки всього прекрасного бачив цей чоловічок, душа розривалась від щастя… Та тільки не знав, кому подякувати за це. Таких, як він, залишилось багато і донині. Саме їм і випала нелегка місія – надати особових рис (тепер знаній) «матінці природі» і саме їй у порожнечу кричати виткане Богом слово «спасиБі».

Попередній запис

Дивна проповідь Франциска

Якось, виходячи з обителі, святий Франциск зустрів брата Юніпера. Цей монах був простою та щирою людиною, яку важко було не ... Читати далі

Наступний запис

Авва Ілля розмірковує

Одного осіннього дня, зібравши біля себе багатьох священників, авва Ілля розповів таку історію: «Жив собі на світі старець, і був ... Читати далі