Авва Ісаакій витирає порохи

Про авву Ісаакія давно подейкували, ніби він за свою святість удостоївся споглядати Незриме. Однак перед кожним святом цей подвижник поспішав до свого духівника – сповідатися… Якось зустрів його один вчений монах, який згодом став митрополитом, і каже:

– Скажи мені, чесний отче, для чого ти так часто рвешся до сповіді? З яких ще гріхів тобі потрібно каятися, якщо ти такий святий?

Отець Ісаакій хитро примружив очі й повільно відповів:

– Дозволь мені, брате, навести приклад. Бачиш цей стіл? От залиш його в кімнаті із зачиненими дверима та вікнами всього лишень на один тиждень. А тоді прийди і проведи по ньому пальцем. На столі залишиться чиста лінія, а на твоєму пальці – порох, якого ми не помічаємо на ньому, ні тим більше в повітрі. Так і гріхи, великі чи малі, назбируються безперервно, але від них потрібно негайно очищуватися покаянням та сповіддю!

*

Коли боговидець Мойсей спускався із гори Синай, несучи своєму народові скрижалі Заповіту, його обличчя сяяло таким блиском, що він змушений був прикривати покривалом своє обличчя, щоб не осліпити ближніх (див. Вих. 34:33-35).

Заглянь у колиску з немовлям і ти побачиш щось дуже схоже. Дитяче личко сяє так, що здатне повернути усмішку навіть найсумнішій людині на землі. Мимоволі пригадуються слова Спасителя: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мф. 5:8). А той, хто бачить Господа, стає Його відображенням – «сонячним зайчиком» Всевишнього.

Колись ти також був таким немовлям. Потрібно просто повірити в цю істину, і більше нічого! Крізь відчинені вікна і двері твоєї душі пробивалося світло Царства Небесного. Запитуєш: куди воно поділося тепер? І справді, сьогодні, можливо, його вже не видно і, як у похмуру погоду, здається, що казка про сонце тільки наснилася. Однак не гай часу: візьми «ганчірку» покаяння, зітри густу пилюку гріхів – і ти побачиш, що вже завтра хтось усміхнеться, побачивши твою осяяну постать, яка йде в темряву світу, невтомно співаючи: «Христос воскрес»!

Жертва владики Павлина

Наша історія – про святого Павлина, єпископа Ноланського з Південної Італії, життя якого припадає на кінець IV – початок V століття. Саме в той час його паству спіткали нелегкі дні. З далекої спекотної Африки пустельним вихором набігли вандали і, сплюндрувавши все, забрали в полон багато християн. Коли ж інші пастирі лише співчутливо похитували головами, мовляв, що вдієш, треба терпіти і чекати кращих часів, цей владика вирішив діяти негайно. Озброївшись євангельським гаслом: «У тебе ж, як твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя» (Мф. 6:3), – Павлин потайки став викуповувати полонених, витрачаючи на це усі свої статки. Звістки про це дуже швидко поширилися, і до святого по допомогу потяглися всі, кого спіткала така біда. Тож і не дивно, що скоро він роздав усе, залишившись без грошей і навіть без одежі, яку міг би продати та ще когось визволити з неволі. Але саме в цей час до єпископа навідалася бідна вдовиця, яка просила викупити в завойовників її єдиного сина. Перейнявшись чужою бідою до сліз, святий Павлин оглянув увесь дім, та не знайшов у ньому нічого, що можна було продати. Хвильку подумавши, він просвітлів і сказав заплаканій матері: «Я не маю нічого, крім себе самого! Візьми мене і як раба свого віддай замість сина…»

*

Одного разу хтось із розумних світу цього вирішив переконати суспільство, що людина є лише маленьким гвинтиком у великому механізмі земного населення. «Незамінних людей не існує», – нахмуривши брови, додав жорстокий диктатор. «Один у полі не воїн!», – вигукнув якийсь переляканий поет… І тисячі-мільйони істот, із свобідною волею та тверезим умом, вслід за ними ствердно кивнули головами, вибираючи напрям «вперед за течією». Але не всі… Жили на світі й такі, що один раз, почувши з уст Христа про суть людського покликання, розуміли назавжди, що людина може стати слабкою тільки тоді, коли добровільно відірветься від Божественного Ґрунту. Тоді вона справді хапатиметься за все і за всіх, щоби тільки вижити, нагадуючи при тім дрібного шкідника-паразита.

Ми ж, християни, є сильними та унікальними в єдности з Христом! Ми ж здатні перевертати навіть гори, якщо матимемо віру у Всесильного! Що більше, кожен із нас може стати схожим на самого Бога-Творця, якщо з радістю (усмішкою на обличчі) подужає віддати потребуючому не якісь там відчіпні дві-три гривні чи п’ять-десять хвилин уваги зі співчуття чи вихованости, а… ВСЕ СВОЄ ЖИТТЯ – найбільше, що в нас є! Адже недарма Христос говорив кожному заповітними словами: «Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13).

Попередній запис

Диявол постить також!

Одного разу авва Макарій назбирав у пустелі багато пальмового віття для плетіння кошиків і ніс його до своєї келії. Раптом ... Читати далі

Наступний запис

Дивна проповідь Франциска

Якось, виходячи з обителі, святий Франциск зустрів брата Юніпера. Цей монах був простою та щирою людиною, яку важко було не ... Читати далі