Біблія повідомляє нам, що Бог створив деяких земних мешканців з абсолютно певною метою, якій вони мали послужити в майбутньому. Так, у книзі Іони (у буквальному перекладі із староєврейської) сказано: “І приготував Господь велику рибу, щоб проковтнула Іону“ – і цим врятувала його з бурхливого моря. (Іона 2:1 – в українському тексті це місце перекладене не зовсім точно). Та і досвід історії свідчить, що такі тварини, як, наприклад, собака і кішка із самого початку пристосовувались Творцем для життя поряд з людиною і для особливого служіння їй. Те ж саме можна сказати про віслюка.
Отже, спробуємо уявити таку картину. Живі істоти, які радісно вибігли, вилетіли, виповзли з Ноєвого ковчегу, стали наново заселяти Землю. Але не всі розбіглися в різні боки. Деякі залишилися з людьми. І ослина пара – теж. Поступове віслюче потомство збільшувалось – і теж ставало розповсюджуватись планетою, переходячи до дикого способу життя: людей було ще мало, і така кількість верхових і в’ючних тварин була для них не потрібна. Так виникли обидва види віслюків – африканські та азіатські. Тепер вони жили на Землі разом з тими, які залишились домашніми. Але людей теж ставало все більше. І от вони почали наново одомашнювати віслюків. Відбувався зворотний процес: дикі тварини поверталися до свого первинного призначення – домашнього способу життя.
Слід сказати, що стати домашніми погодились лише африканські віслюки. Приручити ж наново азіатських віслюків (онагрів або куланів) людям не вдалося, хоча вони багато разів намагалися це зробити. Самець-ватажок сімейного табуна онагрів постійно перебуває насторожі і без коливань атакує кожного, хто, як йому здається, являє загрозу для його сім’ї.
Кулани не лише незалежні, але і дуже кмітливі. Наприклад самець кулана по кличці Тюльпан, що довго жив на острові Барсакельмес в Аральському морі, навчився з часом сам заходити в садибу, відкривати всі вертушки, засувки на хвіртках і навіть знімати навісні замки.
А диких африканських віслюків з часом ставало все менше. У наш час вони живуть лише на території Ефіопії, Сомалі і Судану.
Втім, вільні стада віслюків можна зустріти і в багатьох інших регіонах світу. Це порівняно недавно здичавілі тварини та їх нащадки. Близько півтора мільйонна таких “неприкаяних” віслюків бродять степами Австралії. На південному заході США живе приблизно шість тисяч їхніх родичів – тут їх називають «burros» і охороняють.
Згадки про домашніх віслюків в Європі відносяться до шостого століття до Різдва Христового. Спочатку їх привезли в Італію, потім – у Грецію. Гіппократ і лікарі його школи лікували ослиним молоком багато хвороб. Воно вважалося чудовим косметичним засобом, що зберігає білизну обличчя і тіла.
З часом усе більш потрібними ставали коні – швидкі, сильні, незамінні в бою і для подорожей на великі відстані. Але перевершити віслюків як в’ючних тварин вони так і не змогли. У цій справі осел мав масу переваг. Він украй витривалий і не за зростом сильний: може нести на спині 70-80 кілограмів, а найсильніші віслюки – до 130; а його вантажопідйомність в упряжці досягає двох з половиною тонн.
При цьому віслюкові підкови не потрібні навіть у горах, на кам’янистому і нерівному ґрунті, де некований кінь швидко розіб’є неміцні копита. Тому віслюків підковували тільки коли вирушали в далекі подорожі. Порівняно з конем ослик також невибагливий в їжі (п’є навіть солону воду!), у змозі набагато довше переносити голод і спрагу, менше хворіє і довше живе.
На початку Нової ери серйозно займатися розведенням віслюків почали в Іспанії. Був такий час, коли вивезення віслюків з цієї країни було абсолютно заборонене: вони прирівнювалися до національного надбання!
Віслюки погано переносять холод і зливи. Тому їх традиційно використовують і розводять у країнах із сухим жарким літом і короткою зимою. У багатьох країнах Азії вони виявилися взагалі незамінними.
Тут були виведені нові сильні і рослі породи: бухарські в Середній Азії і хомадські в Ірані.
Як тварина для дрібних перевезень і підсобних господарських робіт осел не втратив свого значення досі. Він старанно працює в країнах Африки (особливо в Північній, Східній і Південній), у Південно-західній Азії, на півдні Північної і в Південній Америці.
*
Давно, ще з часів Гомера, відомий людям гібрид віслюка і коня – мул. (Якщо точніше, мул – це помісь, що пішла від віслюка і кобили, а лошак – від жеребця і ослиці; проте часто і того, і другого називають мулами).
Мул сполучає в собі кращі риси обох батьків: він так само не вимогливий, як і осел, але має силу доброго коня. Тому на мулів завжди був великий попит. У минулому муловодство особливо процвітало у Франції, Греції, Італії, країнах Передньої Азії і в Південній Америці, де розводили мільйони цих тварин.
Але мули безплідні, вони не можуть мати потомства. Тому для їх розведення постійно необхідно тримати виробників – віслюків і коней. Безпліддя мулів – це ще одне свідоцтво про те, що світ створений Богом, – і ЯК САМЕ він створений. Господь Бог створив усіх живих істот, а також усі рослини, “за родом їхнім”. Це означає, що походження всіх складних форм життя від більш простих не лише не було, але і не могло бути. Тварини можуть створювати сім’ї і народжувати потомство тільки в межах спочатку створених родів. Усередині цих родів відбуваються спадкові зміни (мікроеволюція), часом дуже значні.
Здавалося б, таке спадкове “вдосконалення” може тривати і за межами родів, призводячи до виникнення нових, усе більш складних організмів. Зафіксувати, як це відбувається – от одне з найбільш заповітних бажань прибічників теорії еволюції. Але подібне неможливе. Схрещуватися один з одним і давати потомство можуть тільки дуже близькі один до одного види тварин. Це свідчить про те, що ці види пішли від одних предків, які вийшли з Ноєвого ковчегу. Але і в цих випадках гібриди, які вийшли, дуже часто залишаються стерильними – не можуть вже принести потомство. Біологічні закони, закладені в живі організми Творцем, перешкоджають макроеволюції, стабілізуючи від початку створені роди і зберігаючи їх. Мули, які найчастіше зустрічаються, красномовне підтвердження цієї стабільності.
До речі, ідея, що люди пішли від тварин, далеко не нова. У глибокій старовині люди, які відпадали від Бога, називали своїми “предками” кого завгодно: рослини, птахів, тварин. Вони почали поклонятися їм як “богам”. Не уникнув цієї долі і трудолюбивий ослик. Древні єгиптяни оголосили його… символом висхідного Сонця. Жителі Вавилону також зображували одного зі своїх ідолів у вигляді віслюка – вважаючи себе при цьому його нащадками. Древні греки вважали, що їх “боги” люблять віслюків і їздять на них. Через це бідних тварин приносили в жертву ідолам. А жителі Індії навпаки, боялися віслюків, вважаючи їх слугами злих “божеств”.
Зрозуміло, сам ослик жодним чином не винен в усьому цьому. На відміну від людей, які не бажали наслідувати Божу волю, віслюки покірливо служили людям, відповідно до свого призначення за задумом Творця. Чи варто дивуватися, що так багато уваги цьому вірному помічнику людини приділяє Біблія?
