Коли я роздумую про свій шлях, то бачу декілька перешкод, що встали між мною і церквою. Перше – лицемірство. Філософа-атеїста Фрідріха Ніцше якось запитали, чому він так не любить християн. Він відповів: «Я б повірив, що усі вони врятовані, якби вони поводилися інакше… як врятовані».
Я був заляканий церквою в дитинстві, а тому підходив до церковних воріт з небажанням. У недільний ранок християни надівають кращий одяг, посміхаються один одному. Але з власного досвіду я знав, що за цими посмішками іноді ховається взаємна неприязнь. У мене виникала алергія на будь-які прояви лицемірства. Але от одного разу я поставив собі питання: «На що б перетворилася церква, якби кожна людина в ній була схожа на мене?» І тут я глибоко замислився про власну духовність, переставши думати про інших.
Я усвідомив, що суддя церковному лицемірству – Бог. Я зрозумів, що вершити суд може тільки Господь. «У нього краще вийде», – подумав я. Я став спокійніший, м’якший, навчився прощати. Що казати: хіба бувають досконалі чоловіки і дружини? Батьки і діти? Але ж на цій підставі ми не скасовуємо інститут шлюбу і сім’ї! Так навіщо ж «скасовувати» церкву?
Друга перешкода має чисто культурний характер. «Церкви шукачів» тоді ще не були винайдені. Я ж утямив для себе, що недільний ранок об одинадцятій годині сильно відрізнявся від усього іншого часу. У жоден інший день тижня мені не доводилося сидіти прямо по тридцять-сорок хвилин на жорсткому стільці і вислуховувати моралі. У жоден інший ранок я не співав гімнів, написаних століття, а то і два тому. Я почував себе, як один з родичів Фленері О’Конор, який почав відвідувати церкву лише з однієї причини: «Богослужіння було настільки страхітливим, що я зрозумів: мабуть, є вищі причини, що примушують людей витримувати його».
В О’Конор було правило: кожного ранку сідати за письмовий стіл, щоб, якщо спаде думка, записати її. Колишня католичка Ненсі Мейрс пише в мемуарах «Прості часи», що повернулася в церкву подібним же чином. Вона вагалася у вірі, але вирішила відвідувати месу для того, щоб підготувати в душі місце, «куди змогла б влитися віра». Вона дізналася, що не всіх у церкву приводить віра. Дехто йде туди «з порожніми руками». Іноді церква заповнює їх порожнечу.
Моїй порожнечі заважала заповнитися сама церковна структура. Мені подобалися невеликі зібрання, де люди розповідали про своє життя, обговорювали питання віри, разом молилися. А от формальне церковне богослужіння з його рутиною, повтореннями, людськими натовпами, оголошеннями, з командами «Встати – сісти» дратувало мене. Чим довше не ходиш у церкву, тим більше дивним усе в ній здається. Я зрозумів, що втратив звичку до церковного життя.
Мені стало легше, коли я прочитав, що Клайву Л’юїсу та іншим видним християнам, які хотіли поклонятися Богові, церква часто не допомагала, а заважала виконати це бажання. Наприклад, лауреатка Пуліцеровської премії Анні Ділард так одного разу описала свою церкву:
«Тиждень за тижнем я розчулювалася від споглядання плачевного стану лінолеуму на підлозі; жодні квіти не могли прикрасити приміщення. Звуки страхітливого співу, який я так любила, тужливе читання Біблії, порожнеча та відсторонення богослужіння, жахлива пихатість проповідей, відчуття безглуздя усього, що відбувається – усе це лише підкреслювало: яке диво, що ми прийшли сюди. Ми повертаємося. Ми приходимо. Тиждень за тижнем ми витримуємо усе це»
Навіть зараз, коли я пишу ці слова, я хитаю головою в подиві. Згадую, яким був більше двадцяти років тому, і дивуюся, як пристрасно я тоді ставився до усього церковного. Тепер моя стара звичка повернулася до мене. Вже багато років рутина, яка раніше так дратувала мене, здається мені чимось на кшталт пари старих зручних тапочок. Тепер я люблю співати гімни, знаю, коли вставати і коли сідати, вислуховую оголошення, бо мені небайдуже, що відбувається в церкві. Проте я примушую себе згадувати про свої колишні відчуття, бо вони співзвучні почуттям тих, кому важко здолати культурний бар’єр між світом і церквою.
Чому змінилося моє ставлення до церкви? Скептик скаже, що я просто перестав високо піднімати планку або ж «звикнув» до церкви, як звик після довгих мук слухати оперу. Але я відчуваю, що тут усе не так просто. Церква дала мені те, що я не міг отримати в жодному іншому місці. Святий Іван Креста писав: «Доброчесна, але самотня душа… подібна до вуглинки, що горить. Вона не розгорається, а лише остигає». Я думаю, він правий.
Християнство – це не інтелектуальна особиста віра. Християнин може жити тільки в общині. Мабуть, саме з цієї причини я так і не зміг розчаруватися в церкві. У глибині душі я відчував, що в церкви є щось дуже-дуже потрібне мені. Варто на якийсь час залишити церкву, як я помічаю, що мені стає гірше. Віра моя в’яне, і я вкриваюся кіркою «нелюбові». Я холону, а не розгораюся. А тому, незважаючи на всі мої відходи з церкви, я незмінно повертаюся назад.
У минулому мої стосунки з церквою складалися не дуже гладко, але я насилу можу уявити своє життя без неї. Коли ми з дружиною переїхали в інший штат, то насамперед стали шукати церкву. Якщо неділя проходила без походу в церкву – ми відчували порожнечу.
Як я міг із скептика перетворитися на палкого поборника церкви, з глядача стати учасником? Чи знаю я сам, чому змінилося моє ставлення до церкви? Відповім так: за роки я дізнався, чого треба шукати в ній. У дитинстві в мене не було права вибору: я не міг вибрати собі парафію, як не міг вибирати школу. У зрілі роки я міняв церкви одну за другою. За цей час я дізнався: щоб знайти відповідну, треба заглянути всередину себе. Щойно я навчився цьому, у мене тут же пропали питання, до якої деномінації ця церква відноситься та ін.
Коли я йду в церкву, то дивлюся вгору, навколо себе, виглядаю за церковні стіни і вдивляюся всередину себе. Це допомогло: мені вже не доводилося терпіти церкву. Я навчився любити її.
Я про все це розповідаю, знаючи, що немало людей – приміром, у крихітних городках – не мають великого вибору. Але я вірю, що багато хто змінює своє ставлення до церкви завдяки цьому новому погляду. Якщо ми зрозуміємо призначення церкви, то, ставши її учасниками, зуміємо допомогти їй стати такою, якою хоче її бачити Бог.
