Це великий старий корабель, Біле. Він скрипить, гойдається, перевалюється з борту на борт. Іноді так і хочеться зійти на берег. Але корабель завжди пливе саме туди, куди потрібно. Плив завжди, продовжує плисти, пливтиме до кінця часів. Незалежно від того, попливеш ти на ньому чи зійдеш на берег. Дж. Пауерс. «Зелена пшениця»
Я виріс у штаті Джорджія. Церква визначала хід усього мого життя. Я регулярно відвідував недільні богослужіння – уранці і увечері. Ходив у церкву по середах, бігав у біблійну школу, на зібрання молодіжних груп, євангелізаційні зібрання, місіонерські конференції. Не забував і про будь-які інші заходи, для яких церква відкривала свої двері. На світ я дивився через вітражі церковних вікон. Церква казала мені, у що треба вірити, на що покладатися, як себе поводити.
Навчаючись у старших класах, я ходив у церкву, що розміщувалася в блоковій будівлі на території колишньої конеферми. Неподалік від нашого «храму» ще залишалося декілька порожніх завалених сіном стаєнь. Одного разу в неділю спалахнула найбільша з них. З виттям увірвалися пожежні машини, диякони кинулися розбирати завали, відв’язувати коней, а парафіяни стояли і дивилися, як помаранчеві язики полум’я злітають у небо. Жар ударяв в обличчя. Коли вогонь згас, ми чинно увійшли до свого храму, наповненого тепер запахами гару і вугілля, і слухали, як пастор читав імпровізовану проповідь про пекельне полум’я, яке, як він нас запевняв, раз у сім гарячіше за те, яке ми щойно бачили.
Цей образ надовго відбився в мене в пам’яті, бо в той момент наша церква дійсно пахла «пекельним вогнем і сіркою». Ми здавалися собі малим стадом, що кочує в повному небезпек світі. Один невірний крок – і ми, оступившись, зіб’ємося з безпечної стежинки і потрапимо в язики пекельного полум’я. Церква була для нас фортецею, що захищала від страшного зовнішнього світу.
Мої походи в жахливий світ, зокрема і відвідування державної школи, були наповнені невмілими моментами. Я червонів від сорому, пояснюючи класу, чому не можу піти разом з усіма в кіно і подивитися голлівудську версію «Отелло». До цього дня я пам’ятаю саркастичні слова учителя біології, що роз’яснював класу, чому у своїй двадцятисторінковій доповіді мені так і не вдалося стерти в порошок 592-сторінкову працю Чарльза Дарвіна «Походження видів».
Проте мені і моїм товаришам було приємно відчувати себе гнаною меншістю. Ми раділи тому, що ухитряємося «жити у світі», будучи «не від світу цього». Я почував себе відважним розвідником, який знає страшний секрет, відомий лише одиницям. «Цей світ – мені не рідний. Я в ньому лише мандрівник». Так ми співали. У дитинстві і юності я не відчував неприязні до церкви. Вона була кораблем, який ніс мене хвилями бурхливого світу.
Моя церква не схвалювала катання на роликах (занадто схоже на танець), гри в боулінг (там п’ють!), походів у кіно, читання недільних газет. Церква спорудила глуху стіну зовнішніх правил, покликаних захистити нас від гріховного світу. На свій лад їй це вдалося. Сьогодні я можу вдаватися до будь-якої з перерахованих «вад» і не почуваю себе грішником. Проте я розумію, що суворість фундаменталістів утримувала нас від бід: навколо нас була обкреслена межа. Наприклад, ми могли прослизнути в зал для боулінгу, але нам і на думку не спало б доторкнутися до спиртного або наркотиків.
Поступово я став розуміти, що багато правил безпідставні, а деякі абсолютно невірні. У південних штатах расизм був однією із складових церковної субкультури. У церкві я регулярно чув, що чорні – ми використовували грубіше слово – це «недолюди», неосвічені, прокляті Богом раби. Майже усі в моїй церкві вірили, що Мартін Лютер Кінг був «комуністичним посіпакою». Ми шалено раділи кожного разу, коли дізнавалися, що шериф побив його або кинув за ґрати.
Від релігії, яка кріпиться на зовнішніх підпорах, дуже легко відірватися. Так зі мною і сталося. Коли я скуштував життя у «великому світі», я вже не зміг більше миритися з легалізмом, що оточував мене в дитячі роки. Слова церковників тут же здалися мені брехливими, схожими на «новомову» з книги Джорджа Орвела. У церкві говорили про благодать, а жили згідно із законом. Говорили про любов – і ненавиділи. На жаль, коли я залишив південну фундаменталістську церкву, я відкинув не лише її лицемірну личину, але і всю її догматику.
Сьогодні я бачу, що церква, яка оточувала мене в дитячі роки, була чимось більшим, ніж місце для поклоніння або духовна община. Вона була керованим середовищем, свого роду субкультурою. Сьогодні я розумію, що «жорстка» церква, в якій бризкають слиною, проклинаючи грішників, в якій немає місця упокорюванню і таїнству, «заморозила» мою віру на багато років. Скажу стисліше: християнство перешкодило мені знайти Христа. Я провів решту свого життя, намагаючись повернутися назад до віри, у церкву. Мій шлях до віри – предмет довгої розповіді. Тут ви його не знайдете. У цій книзі піднімається лише одне питання: «Навіщо потрібна церква?»
Чи зобов’язаний глибоко віруючий християнин ходити до церкви? Уїнстон Черчілль якось сказав, що його ставлення до церкви схоже на ставлення контрфорсу до будівлі – він підтримує її зовні. Певний час я теж намагався так жити… поки щиро не повірив у церковне вчення і не схилив дух свій перед Богом. Я не самотній у цьому. Багато хто називає себе християнами, але небагато ходять до церкви. Багато хто пройшов той же шлях, що і я: вони відчули, що церква відкинула і зрадила їх. Є і інші – ті, яким «церква просто нічого не дає». Йти за Ісусом – це одне. Зовсім інше – йти за низкою вірних у церкву недільним ранком. Чому ж ми піднімаємо стільки галасу через церкву?
