Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть

Милосердя – це породження християнської любові. Світ дізнався про милосердну любов через служіння Господа Ісуса Христа. Що примушувало Сина Божого мандрувати з міста в місто, із селища в селище, робити добро, зціляти хворих, закликати до Себе нещасних, знедолених і стомлених духом? Любов нескінченна, жертовна, перевершує всяке людське розуміння. До жодної людини Христос не ставився зі зневагою, адже Він прийшов для того, щоб “знайти і спасти, що загинуло” (Луки 19:10).

У Христа було милосердне всеосяжне серце. В особі Ісуса божественна істина дивним чином з’єдналася з щонайширшим милосердям. Христос любив усіх людей, незалежно від їх статі, нації і соціального положення. Неупередженість і широту євангельської любові Христос показав у притчі про милосердного самарянина. Побачивши поранену людину, яка постраждала від розбійників і лежала на дорозі, самарянин не запитує в неї, хто вона і звідки, не читає страждальнику довгих моралей, а творить справу любові практично: перев’язує рани, саджає побитого на свого віслюка, привозить у готель і піклується про нього. Який контраст являє вчинок самарянина в порівнянні з поведінкою інших дійових осіб притчі! І священик, і левіт пройшли повз. Їм не було діла до нещасного. Ймовірно, вони вважали, що є справи важливіші. Священик і левіт могли поспішати в храм, де вони виконували свої обов’язки. А тут перешкода, краще пройти повз, не зупиняючись. Може, розбійники не встигли ще далеко піти? Не варто тут затримуватися. Обоє байдужих перехожих були юдеї, а той, хто допоміг нещасному, виявився самарянином, тобто людиною з ворожого табору. Юдеї і самаряни ненавиділи один одного. Юдей вважав себе оскверненим, якщо торкався навіть до одягу самарянина. Коли Ісус відпочивав біля криниці Якова, Його співрозмовниця висловила дух вікової ворожнечі: “Адже юдеї не знаються з самарянами” (Іоана 4:9). Самарянин, який побачив пораненого, міг би зрадіти нещастю ворога чи з байдужістю пройти повз. Нечувана ситуація складається на дорозі. Самарянин поспішає на допомогу юдею, він не визнає людських упереджень. Милосердний самарянин – це уособлення Самого Христа. Адже в Христі “немає ні елліна, ні юдея… варвара, скіфа…” (до Колосян 3:11). Любов Христова вище за всі людські забобони.

Перші послідовники Ісуса Христа дивували язичницький світ. Людинолюбство, милосердна любов не вважалися чеснотами в давнину. Більшість віддавали перевагу особистим, егоїстичним інтересам. Улюбленою розвагою були видовища: страти в амфітеатрах, гладіаторські ігри. Християни ж виявляли повну протилежність жорстокому світу. У них панував дух любові, взаємної поваги і пошани, лагідності, миру, радості. Ця християнська любов і милосердя не замикалися в рамках однієї общини. Коли в древньому Карфагені лютувала чума і язичники залишали своїх хворих, пресвітер Кіпріан скликав громаду і звернувся до віруючих із закликом: “Якщо ми робитимемо добро тільки нашим побратимам, то ми робитимемо не більше того, скільки роблять митарі і язичники. Як істинні християни, ми повинні перемагати зло добром.

Оскільки ми народжені від Бога, то повинні показати себе синами нашого благого Отця, Який повеліває сонцю Своєму світити на добрих і злих і дощу падати на праведних і неправедних”. За його закликом громада приступила до справи. Дуже показово також свідоцтво про поведінку християн під час епідемії морової виразки: “Багато хто з наших братів не щадив самих себе і підтримував один одного, безбоязно та невтомно доглядали хворих, служивши їм заради Христа, разом з ними радісно помирали, – розповідає Діонісій Александрійський. – Вони приймали тіла святих на розпростерті руки, закривали їм очі, носили їх на своїх плечах, обіймали, омивали і прикрашали одягом, а незабаром і самі сподоблялися того ж. Абсолютно навпаки чинили язичники: вони проганяли тих, хто починав хворіти, втікали від найдорожчих людей, викидали на вулицю напівмертвих і звалювали трупи без поховання. Першохристиянська церква самовіддано піклувалася про бідних і потребуючих. Піклування про них вона тісно пов’язувала зі служінням Господу. Під час гонінь, коли від диякона Лаврентія зажадали показати і видати всі церковні скарби, то він скликав усіх бідних і, вказуючи на них міському префектові, сказав: “Ось церковні скарби!”

Ні з чим не порівнянний вплив християнства на затвердження в суспільстві ідеалів милосердя. Перший притулок для сліпих, перша безкоштовна аптека, перша лікарня – усе це було організовано християнами. Хворі і немічні спрадавна ставали предметом турбот християнської церкви. У Древньому Римі на хворих і старих рабів дивилися як на непотрібну річ. Римський письменник Катон радив початкуючому землеробу: “Дивися за худобою, ходи на аукціони; продавай своє масло, якщо ціни задовільні, продавай надлишок вина і зерна. Продавай замучених волів, овець з вадами, шерсть, шкури, старі візки, старі знаряддя, старих рабів, хворих рабів і все інше, чого ти більше не потребуєш”. У подібних порадах немає і тіні милосердя, усе підпорядковано суто практичним цілям. “Престарілі люди, старі раби лише частина застарілого домашнього краму” – так думали римляни. Доля новонароджених немовлят теж залежала від примхи батьків. Історикам відомий лист якогось Хіларіона, який він адресував своїй дружині Аліє. “Якщо супроводжуватиме тебе удача, ти народиш дитину, і це буде хлопчик, то залиш його жити; якщо ж це буде дівчинка, викинь її”, – писав він. Ні престарілі, ні діти не могли розраховувати на любов і турботу в язичницькому світі. Християнство ж виховувало пошану до літніх і піклування про дітей.

Християнська проповідь починається зі справ милосердя. Це добре розуміли місіонери всіх часів. У книзі “Найбільше у світі” професор Гері Друмонд розповідає про зустріч з тубільцями Середньої Африки, які ще зберегли пам’ять про християнського місіонера Давида Лівінгстона. Проповіді і бесіди його не завжди доходили до свідомості тубільців, але вони дуже добре відчували мову любові і милосердя. Багато років минуло відколи цей герой-християнин пройшов через їхню країну, а простий спогад про нього викликав у жителів вдячну сердечну радість. Ні витончене богослов’я, ні хитромудрий догматизм не діють на людей так, як сердечна любов і піклування. Християнська милосердна любов – це не звичайне людинолюбство, вона набагато ширша і глибша. Ця любов живиться від вищого джерела. Чи можна повноцінно любити ближнього, не маючи любові до Бога? Адже потреба любові закладена в самій людській природі. Так. Любов спочатку властива душі людини, але без віри в Бога, любові до Нього ця любов носитиме обмежений вузький характер. Нехтуючи спілкуванням з Богом, людина мимоволі починає зводити свої взаємини з ближніми за егоїстичним принципом: ти – мені, я – тобі. Забуття Отця Небесного призведе до забуття потреб близької людини. Людина, яка розучилася розмовляти з Богом, слухати Його, чи зможе почути і зрозуміти ближнього? Що відповів Христос допитливому законнику про найбільшу заповідь?

Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки” (Матфея 22:37-40).

Не роздільні, за словом Христовим, любов до Бога і любов до ближнього. І зростання християнської любові визначається законом радіусів. Чим ближче радіуси до центру, тим ближче один до одного. Чим сильніше ми любимо Бога, чим ближче до Нього, тим більше турботи і співчуття проявляємо ми до наших ближніх. Любити людину в Богу – це означає дивитися на людей очима Христовими, бачити в них творіння Господнє з живою безсмертною душею. І, за прикладом Христовим, бути готовим полюбити ближнього навіть до смерті. “Християнин – це розіпнута людина”, – зауважив один проповідник. Відрікшись самого себе, прикувавши своє “я” до Хреста, послідовник Христовий стає втіленням Христової любові і Христової турботи про людей. Доглядаючи тяжкохворих, відома християнка, засновниця громад милосердя Тереза з Калькутти, казала, що в кожному хворому, покинутому, змученому вона бачить Христа, Який страждає.

Письменник Курт Вонегут, закликаючи молодих людей до милосердя, навів слова богослова Томи Аквінського: “Учи неосвіченого, допомагай порадою тому, хто сумнівається, утішай скорботного, наставляй на шлях істинний грішника, прощай кривдникові, стався терпимо до жорстокого і гнівливого і молися за всіх. Нагодуй голодного, дай одяг голому, прихисти бездомного, відвідай хворого”. За зауваженням Курта Вонегута, незважаючи на те що ми користуємося комп’ютерами і літаємо в космос, ці мудрі поради не втратили своєї актуальності і до цього дня. Природно, що людина, заражена ненавистю до Життєдавця, до ближнього, до іншого народу, завдає непоправної шкоди передусім особисто собі. “Не кидай камінь у небо, потрапиш у самого себе, не цілься в сусіда, можеш убити власну дитину” – ця народна мудрість народжується на основі біблійних істин про любов до Бога і до людини.

У кімнаті одного хлопчика висів текст, що складався лише з двох слів: “Будь третім”. Коли друзі запитували в нього, як зрозуміти сенс напису, він відповідав: “Про це мені постійно каже моя мама. “Синку, якщо ти хочеш прожити життя щасливо, то завжди став Бога на перше місце, інших на друге, а себе на третє”. Людина самолюбна, егоїстична не може радіти з тими, хто радіє і плакати з тими, хто плаче. Успіх ближнього викликає в неї почуття заздрості і недоброзичливості.

Думаючи тільки про себе, така людина ризикує втратити внутрішній мир і радість. “Чи важко виконати закон Христовий?” – запитали одного дня в українського просвітника Григорія Сковороди. “Ні, зовсім не важко, – відповів він. – Адже Христос нічого не вимагає, окрім любові”. Так, наслідуючи заклик небесної любові, людина преображається зсередини, сповнюється духом милосердя до ближнього. Що обіцяне милостивим? “Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть“, – проголошує Христос (Матфея 5:7). Милостивим обіцяно помилування. Божий суд над народами вводить у головну присутність Христа тих, хто здійснював подвиг милосердя: “Тоді скаже Цар тим, які праворуч від Нього: прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу. Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене. Тоді скажуть Йому праведники у відповідь: Господи! Коли ми бачили Тебе голодним, і нагодували? Або спраглим, і напоїли? Коли ми бачили Тебе подорожнім, і прийняли? Або нагим, і зодягли? Коли ми бачили Тебе недужим або у в’язниці, і прийшли до Тебе? І Цар скаже їм у відповідь: істинно кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили” (Матфея 25:34-40).

Милостиві бачили Бога в приниженні, у безодні страждань. Хворі, знедолені – це образ Христовий. Ті, хто упізнав Його в такому вигляді тепер впізнані Ним і удостоєні бути спадкоємцями Царства Небесного.

Попередній запис

Блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться

Симеон та Анна Що відрізняє людину від всіляких мешканців світу живої природи? Їсти, пити, розмножуватися, будувати ... Читати далі

Наступний запис

Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать

Покликання Івана та Андрія, Джеймс Тіссо Що таке серце біблійною мовою? Це коріння, глибинна основа всієї ... Читати далі