Народження Івана Христителя
57 А Єлисаветі настав час родити, і сина вона породила. 58 І почули сусіди й родина її, що Господь Свою милість велику на неї послав, та й утішалися разом із нею.
Четвертий уривок євангелія дитинства від Луки, який оповідає про народження Івана Христителя, обрамлений коротким вступом (ст. 57-58) і також коротким закінченням (ст. 80). Центральна і головна частина охоплює три теми: обрізання, надання імени і гимн “Благословенний Господь…”. Цим темам приділена неоднакова увага. Незмірно важлива для юдаїзму тема обрізання ледь зазначена (ст. 59а), натомість надання імени описане в майже шести стихах (ст. 59б-64). Найбільше місця відведено гимнові Захарії (ст. 68-79). Спочатку він існував самостійно (пор. инші гимни євангелія дитинства від Луки), і лише згодом його залучено до контексту, який маємо нині. За пізнішими переказами, під час обрізання виголошували гимни. Правдоподібно, це послужило приводом до розміщення його саме в цій частині тексту. Якби від початку належав до оповіді, радше мав би стояти відразу за ст. 64: “І в тій хвилі уста та язик розв’язались йому, і він став говорити, благословляючи Бога!“. Питання про походження гимну та ймовірні етапи його творення є складним, головно через взаємопроникнення християнських і юдаїстських мотивів. Думка про його виникнення в юдеохристиянському середовищі Ізраїлю, щоправда, не єдина, але найправдоподібніша. Додамо також, що, попри важливість і розлогість гимну, головною темою є надання імени.
59 І сталося восьмого дня, прийшли, щоб обрізати дитя, і хотіли назвати його йменням батька його Захарій. 60 І озвалася мати його та й сказала: Ні, нехай названий буде Іван! 61 А до неї сказали: Таж у родині твоїй нема жадного, який названий був тим ім’ям! 62 І кивали до батька його, як хотів би назвати його? 63 Попросивши ж табличку, написав він слова: Іван імення йому. І всі дивувались. 64 І в тій хвилі уста та язик розв’язались йому, і він став говорити, благословляючи Бога!
“Іван імення йому”
Восьмого дня після народин за єврейським звичаєм чинили обряд обрізання. Обрізання є дуже стародавнім звичаєм, якого дотримуються різні народи. Найдавніше писемне свідчення походить з Єгипту з третього тисячоліття перед Р.Х. Первісно це був обряд ініціяції чоловіків, що чинився в період дозрівання. Правдоподібно, цей звичай принесли ізраїльські покоління з Єгипту. В юдаїзмі цей обряд став явним знаком заповіту Бога з народом (пор. Бут. 17:10-14). Через обрізання кожний ізраїльтянин приймав знак своєї приналежности до народу заповіту (Втор. 7:7 наст.). Обряд обрізання набув особливого значення від часів вавилонського вигнання (587-538 р. перед Р.Х.). У вигнанні не було святині, яка б виражала приналежність ізраїльського народу до Ягве. З цієї причини виявом приналежности до вибраного народу стало святкування шабату та обрізання. Певна річ, стародавній Ізраїль розумів, що приналежність до Божого народу полягає передовсім не в обрізанні, а в послуху Божому слову. Тому пророки закликали до обрізання сердець і вболівали над необрізанням вух (напр. Єр. 4:4; 6:10). Варто зауважити, що попри наявність прихильників збереження обряду обрізання в християнстві рання Церква не прийняла його, вважаючи, що він є зовнішнім знаком і небагато, а то й нічого не каже про внутрішню поставу стосовно Бога. Це неприйняття Церквою обрізання як суто зовнішнього акту є для нас нагадуванням і закликом до збереження духу християнських обрядів, а не лише їхньої зовнішньої форми.
Одночасно з обрядом обрізання чинили обряд надання імени. Той останній найбільше зацікавив автора. За старозавітним звичаєм ім’я дитині надавав батько. Тут бачимо відхід від цього звичаю, бо до акту надання імени приєднуються запрошені. Хоча зазвичай хлопчика називали іменем дідуся, цього разу присутні пропонують назвати хлопчика іменем батька, Захарії. Попри незгоду Єлисавети, котра наполягає на імени Іван, присутні звертаються до Захарії. Захарія, виконуючи веління ангела, пише на поданій йому табличці: “Іван імення йому“.
Цій невеликій сцені притаманна велика напруга. Лише за третьою спробою вибрано ім’я дитині. Бог сам надає йому ім’я, а воно є іменем-завданням: Johanan = Бог дарує ласку. Той, котрий своїм існуванням завдячує явно Божій ласці, стане посланцем ласкавого Бога у світі. Через надання імени, яке призначив Бог, Захарія виявив свій послух Богові. Його перші слова після того, як до нього вернувся дар мови, були величанням Бога.
65 І страх обгорнув усіх їхніх сусідів, і по всіх верховинах юдейських пронеслася чутка про це все… 66 А всі, що почули, розважали у серці своїм та казали: Чим то буде дитина оця?… І Господня рука була з нею.
“Благословенний Господь…”
Гимн, який налічує 12 стихів і який читають у щоденній молитві Церкви, складається з двох частин. Перша (ст. 68-75) є прославою Бога, котрий визволяє. Друга частина (ст. 75-79) містить на початку пророцтво стосовно Івана (ст. 75-77), а далі – пісню на честь Христа (ст. 78-79). Отож, загалом вимальовуються три головні картини, що творять цілість гимну.
У центрі першої картини (ст. 68-75) – “Господь, Бог Ізраїля”. У дусі старозавітних псалмів (Пс. 41:10; 72:18; 106:48) автор закликає прославляти Бога, вказуючи на тривалу історію Божої ласки стосовно Ізраїлю. У цій історії легко прочитується те, що Бог учинив задля Свого народу. Отож, прийшов до нього і приніс звільнення (ст. 68), підняв у домі Давида “ріг спасіння” (ст. 69), порятував від ворогів (ст. 71), виконав союз, що його уклав з Авраамом (ст. 72 наст.). У таким чином змальованій історії з’являються три головні теми: союз з Авраамом (ст. 72 наст.), визволення з єгипетської неволі (ст. 71) та обітниця про Месію з дому Давида (ст. 69). Ця обітниця – за переконанням Луки – сповнилася в Ісусі.
У другій картині (ст. 76-77) Захарія споглядає в прийдешність. Нею є діяння Івана. Має вона два напрями. По-перше, він готуватиме дорогу для Господа. По-друге, своїм закликом покаятися уможливить народові спасіння.
У третій картині (ст. 78-79) Захарія спрямовує погляд до “Світла з висоти”. У Своїм милосерді Бог посилає світло в темряву, тобто Спасителя. Його мета – освітити тих, що перебувають у тіні смерти, а також спрямувати їх на дорогу миру. Мир у цьому місці є квінтесенцією цілковитої гармонії, справедливости і закону, пізнання Бога і дару месіянського Царства.
Гимн Захарії читають у Церкві щоранку, коли сонце, що сходить, розсіює темінь ночі. Читають його теж під час обряду поховання у хвилини прощання з упокоєним. Над мороком кожної смерти сходить світло Христа, котрий через Свою смерть і воскресення подолав смерть та звістив Боже милосердя всім грішним людям.
67 Його ж батько Захарій наповнився Духом Святим, та й став пророкувати й казати: 68 Благословенний Господь, Бог Ізраїлів, що зглянувся й визволив люд Свій! 69 Він ріг спасіння підніс нам у домі Давида, Свого слуги, 70 як був заповів відвіку устами святих пророків Своїх, 71 що від ворогів наших визволить нас, та з руки всіх наших ненависників, 72 що вчинить Він милість нашим отцям, і буде пригадувати Свій святий заповіт, 73 що дотримає й нам ту присягу, якою Він присягавсь Авраамові, отцю нашому, 74 щоб ми, визволившись із руки ворогів, служили безстрашно Йому 75 у святості й праведності перед Ним по всі дні життя нашого.
“А дитина росла, і скріплялась на дусі, і перебувала в пустинях…”
Відколи на північний схід від Мертвого моря відкрито Кумран (1947) та ідентифіковано його як місце, де жили ессеї, розповідь у Лк. 1:80 набула нового змісту. Адже цей стих сповіщає про те, що Іван зростав духом і тілом та перебував у пустині аж до початку свого проповідування. Зважаючи на те, що Іван дитиною не міг жити сам у пустині, у цьому контексті прийнято говорити про людей з Кумрану. Як повідомляє Йосип Флавій, ессеї брали до себе дітей, навчали і виховували їх, прищеплюючи їм свої засади.
Спільнота в Кумрані була виявом протесту проти релігійних і політичних взаємин, що панували в Палестині, а надто в Єрусалимі. Це угруповання відокремилось від офіційного юдаїзму в період Гасмонеїв, правдоподібно, за Івана Гіркана (134-104 р. перед Р.Х). Закон спільноти, навіяний ідеалами Священичої Книги, вимагав дуже суворого дотримання заповідей (шабат, вимоги щодо чистоти, споживання їжі і т.ин.). У такий спосіб люди з Кумрану готувалися до приходу Месії. Властиво, очікували двох месій: царського месію, з роду Давида, який мав принести політичну незалежність, та священичого месію з дому Арона. Царський месія мав підпорядковуватись священичому месії.
З огляду на те, що згаданий текст (ст. 80) розповідає про перебування Івана в пустині, виникло припущення, що Івана дитиною віддали людям з Кумрану. Згодом у своєму проповідуванні Іван звертався до переконань кумранітів, як-от радикальне розуміння закону, а також, можливо, власне обряд хрищення. Свідченням неможливости віддання Івана до Кумрану є те, що, хоча кумраніти не заперечували жертвоприношення, але дистанціювались від святилищного культу, вважаючи, що чинять його недостойні священики. Тому важко припустити, що побожні Захарія і його дружина Єлисавета віддали свого єдиного сина на виховання до Кумрану. За будь-яких обставин, навіть якщо Іван і мав зв’язок з Кумраном, то не пов’язувався з його мешканцями назавжди. Був покликаний Богом, аби стати проповідником Божих намірів, а не покаянним пустельником.
76 Ти ж, дитино, станеш пророком Всевишнього, бо будеш ходити перед Господом, щоб дорогу Йому приготувати, 77 щоб народу Його дати пізнати спасіння у відпущенні їхніх гріхів, 78 через велике милосердя нашого Бога, що ним Схід із висоти нас відвідав, 79 щоб світити всім тим, хто перебуває в темряві й тіні смертельній, щоб спрямувати наші ноги на дорогу миру! 80 А дитина росла, і скріплялась на дусі, і перебувала в пустинях до дня свого з’явлення перед Ізраїлем
Про перебування Івана в пустині йдеться в легенді, що є у “Житії Івана Христителя”, яке написав – за стародавнім Переданням – єгипетський єпископ Серапіон (бл. 385 р. після Р.Х.). Легенда оповідає, що в день смерти Ірода Іван ішов з Єлисаветою через пустиню. Під час мандрівки Єлисавета померла. Ісус, котрий з Марією і Йосипом перебували на той час в Єгипті, побачив Івана, як той сидів і плакав біля своєї померлої матері. Тоді і сам заплакав. Від засмученого Ісуса Марія дізнається про смерть родички. Світла хмара відносить Ісуса і Марію до місця смерти Єлисавети. Там архангели Михаїл і Гавриїл чинять обряд поховання, а Захарія і Йосип співають похоронних пісень. Ісус і Мати залишалися з Іваном ще сім днів, утішали його і навчали жити в пустині. Коли настав час прощатися, Марія заплакала над Іваном і запропонувала взяти його з собою. Та Ісус відповів, що це не є воля Отця, бо він має лишатися в пустині аж до дня свого об’явлення Ізраїлеві. Проте він не житиме в пустині серед диких звірів, – мовив Ісус – а серед ангелів і пророків. Зокрема звелів архангелу Гавриїлу охороняти Івана. Показав також, де є джерело, вода з якого була така солодка, як жодна инша.
