“Життя не задалося. Усе не так! От інші… Чому в них усе виходить, усі плани реалізуються, усе йде на лад? Чим гірше я, чим краще вони? Чому все так несправедливо? Чому Господь мені не допомагає?”
Знайомі питання? Часто доводиться їх чути? А відповідати на них? А самому ставити?.. Не вголос, можливо, про себе тільки. Адже трапляється таке.
А і правда – чому? Чому?
Адже Господь завжди “близько до всіх, хто призиває Його” (Пс. 144:18). Адже немає нікого, хто був би Ним нелюбимий, безповоротно знехтуваний. І немає, не може бути в Нього жодної упередженості. Що ж тоді?
Вірить людина, у храм ходить, причащається, молиться. А немає жодних змін: ті ж невдачі, ті ж кружляння на одному місці, та ж безплідність усіх зусиль. І те ж постійне нерозуміння: “Та чому?!”
Є одна відповідь. Дуже виразна, дуже ясна, єдино вірна. Що одночасно і на поверхні лежить, і максимально глибока, серйозна. І разом з цим – розумом і серцем не просто не приймається, а прямо відторгається ними.
…Як же часто ми просимо Господа про допомогу і одночасно опираємося Йому – усіма силами, усією сутністю своєю! Як просив колись Августин: “Господи, даруй мені цнотливість. Але тільки не зараз!” І більш того: “Допоможи, але не так, і не так. Цього не відбирай! Те – залиш! Спаси, але дай свободу грішити”.
Шукаємо щастя і тікаємо від Того, Хто один – не лише його джерело, але і саме щастя. Намагаємося крадькома від Всевидющого (!) щось увірвати від життя, насолодитися тим, що гидке Йому. І щиро ображаємося… на Нього. І скаржимося. І ремствуємо. І від усього цього – ще гірше.
А досягнути чогось у житті можна лише одним способом. “Вкажи мені, Господи, путь, якою піду, бо до Тебе підношу душу мою” (Пс. 142:8). А ще краще: “Сам мене, Господи, цим шляхом поведи, навіть якщо не захочу потім цього, якщо вириватися буду, битися в Твоїх руках. Зараз, коли мій розум хоч би частково ясний, коли пристрасті не потьмарюють його, приношу молитву мою. Почуй їй, не дай пропасти мені далеко від Тебе”.
Вражаюче, як ми боїмося сказати: “Нехай буде воля Твоя!” чи простіше: “Роби зі мною, що хочеш, тільки спаси!” За Його волею приходимо в цей світ, за Його ж волею його покидаємо, від Його рішення і вічна доля наша залежить цілком, і Йому не довіряємо? Ніхто не любив і не полюбить нас так, як Він, і Його боїмося?
“Я сказав Господу: “Ти Господь мій! Блага мої Тобі не потрібні”” (Пс.15:2). Нічого, що для нас є насправді благо, корисне, рятівне, не відніме в нас Христос. Він відсікає лише шкідливе, чуже, болюче, те, з чим неможливо йти услід за Ним і увійти ніяк не можна – туди, де Він, “прийшовши раніше, усе влаштував для нас” (див. Ін. 14:2,3). Боляче, страшно? Іноді дуже. Але без цього – як?
Хто захоче лягати на операційний стіл? І в той же час – як бути, якщо інакше не можна? І чи можна чекати від хірурга, що він впорається зі своїм завданням, якщо ми будемо хапати його за руки, брикатися, зіскакувати з цього столу на підлогу, а то і зовсім з клініки втікати?
Так, звичайно, Господь не лікар земний, усе в Його владі і все Йому можливе. Але без нашої волі нічого не зробить з нами і Він, бо який у цьому сенс?
Спасає адже не одна лише Його любов, сама по собі, інакше ніхто б не спасся. Спасає нас здатність відгукнутися на неї, спасає здатність довіритися. Не опиратися, не боротися, не заважати Йому творити з нами чудові і великі Його дива. Відгукнешся, і не буде почуття, що життя не задалося. Довіришся, і не буде непорозумінь, запитань, нарікань. Буде щастя.
Автор: ігумен Нектарій (Морозов)
