Люди, поздоровляючи один одного з Новим роком, та і в інших випадках, бажають один одному щастя. Але що таке щастя? Як визначити його? Уявлення про щастя звичайної цивілізованої людини не дуже далеко пішло від примітивного уявлення готтентотів (аборигенів, що населяють південь Африки): щастя – це, коли я захоплю майно мого ближнього, а нещастя – це, коли моє майно хтось у мене поцупить.
Між тим, навіть залишаючи осторонь моральну сторону такого уявлення, воно докорінно невірне і по суті: скільки б не захопили ми майна, влади, слави, насолод – щасливими ми не будемо. Матеріальні предмети не можуть принести справжнього щастя, а лише пересичення, після якого людину долає туга, ще більша колишньої.
Цікаво зауважити, що слово «щастя» – «тихи» дуже рідко зустрічається у священному Писанні, у Новому Завіті – жодного разу. Це слово занадто довільне, неточне, саме по собі нічого не значуще. Замість нього Святе Писання вживає інше слово, ясніше, конкретніше, що вказує на зміст щастя, слова «радість» – «хара».
Про радість каже Христос: «Радість Моя у вас перебувала, і радість ваша буде повна» – вказуючи і на джерело цієї радості: «Якщо заповідей Моїх дотримаєтесь, то будете в любові Моїй, як і Я, дотримавшись заповідей Отця Мого, перебуваю в Його любові» (Ін. 15:10,11).
От воно, вирішення вікового питання. От воно, істинне щастя, істинна радість – у любові Божій, у перебуванні з Ним.
Це абсолютно ясно підтверджує і апостол Павло, кажучи: «Царство Боже – не їжа і питво, але праведність, і мир, і радість у Святому Духові» (Рим. 14:17). «І радости вашої ніхто не відбере від вас» (Ін. 16:22), ніхто і ніщо: ні муки, ні поневіряння, ні вигнання, ні сама смерть.
Це добре знали і знають тільки люди, які своїм життям показують, що вони вирішили віковічне питання людства і знайшли щастя, – християнські праведники, Божі люди древніх і нових часів. Їх приклад є загадкою для інших людей.
Чому ці люди такі радісні? – питання, яке ставили не лише древні римські язичники про сучасних для них християн. Це питання, у тій або іншій формі, звучить і нині, з вуст нових язичників, наших сучасників, що в значній своїй частині формально ще іменуються християнами.
Дуже поширена відповідь на це питання, навіювана нам різними сентиментальними уявленнями, що стародавній світ нічого не знав про життя за гробом, тому люди боялися смерті, а християни принесли благу звістку про те, що за гробом існує життя, що Христос усіх спокутував, усіх простив, усім обіцяв воскресіння, вічне життя і райське блаженство.
Відповідь ця в тій або іншій формі дуже поширена, але вона абсолютно не точна.
Річ у тім, що Христос зовсім не обіцяв райського блаженства. Дуже часто з вуст Христових звучить страшне застереження: «Буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 24:51), «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його» (Мф. 25:41), «Підуть ці на вічні муки» (Мф. 25:46).
Більше того, апостол Петро, кажучи про страшну небезпеку вічної муки, що нависла над нами, нагадує, «якщо праведник ледве спасається, то нечестивий і грішний де з’явиться?» (1Пет. 4:18).
Серед християн дуже поширена думка про те, що похмуре уявлення про загробну долю і складність справи спасіння – є продукт пізнішого часу, а що в перші християнські часи панував «світлий настрій, усвідомлення свого спасіння самим фактом віри в Христа».
Ті, хто думає так, створюють собі власне християнство, не обґрунтоване і підтверджене ні в Євангелії, ні в посланнях апостольських, ні у свідоцтвах християнської історії.
Прочитайте книгу «Пастир» Ерми, письменника 1-го століття, ви побачите, як вимогливі були перші християни до себе і до інших у питанні спасіння душі, як ясно уявляли вони, що щонайменший натяк на моральну нечистоту ставить людину перед небезпекою вічної загибелі. Ще яскравіше це відчувалося відносно чистоти віри і вірності Церкви.
Таким чином, християнський світогляд може здатися набагато менш світлим, ніж навіть язичницький світогляд. Тут загробне «царство тіней» що ведуть якийсь смутний спосіб життя, про який врешті-решт можна за бажанням припускати найрізноманітніші фантазії. Є навіть «поля Єлисейські» – царство блаженних, досяжне порівняно легко. У крайньому випадку, як найпохмуріше, уявлення про небуття, про повне знищення після смерті.
Порівняйте з цим страшну картину вічних мук, вічного пекла, і ви побачите, що погляд на причини радісності перших християн докорінно помилкові.
І проте радісність християнська і була, і є.
Вона сяє з кожного рядка історій подвижників і тихо світиться в житті християнських сімейств. І чим духовніша людина, тим яскравіша і досконаліша її радість. Ця радість, ця світлість світогляду не покидала перших християн і серед мук, і біля порогу смерті. У чому ж розгадка її?
Звичайно, у вірі. Але не у формальній, безживній, позбавленій подвигу вірі (адже і «біси вірують і тремтять»), а у вірі життєдайній, дієвій, яка зберігається в чистому серці і зігрівається благодаттю Божою, у вірі, що палає любов’ю до Бога і зміцнюється надією на Нього.
Правильно сказав один сучасний церковний письменник: «Мало вірити в Бога, треба ще і вірити Богові».
Якщо християнин довіряє Богові, то він готовий усе прийняти від руки Його: рай або пекло, муки або блаженство, бо знає, що Бог безмежно добрий. Коли Він карає нас, то заради нашої ж користі. Він настільки любить нас, що і небо і землю переверне, щоб врятувати нас. Він не зрадить нас заради якихось, хоч би найвищих цілей, а неодмінно врятує, якщо буде до того хоч би щонайменша можливість.
«Від гніву Божого можна тікати тільки до Божої милості» – учив блаженний Августин.
Віруючому християнинові не варто боятися смерті, як не боялися її багато подвижників. І в такій сміливості не буде безпечності і нехтування до свого спасіння, бо страх Божий, який є початок премудрості, звільняє його від тваринного страху.
При такому налаштуванні радість і світло міцно встановлюються в серці християнина, мороку немає місця: світ – неозорий всесвіт, належить моєму Богові, нічого від найменшого до найбільшого в цьому всесвіті не може здійснитися без Його потурання, а Він любить мене безмірно. Тому усю справу мого спасіння і спасіння моїх близьких як і усіх людей я ввіряю в руки Божі.
Смерть не страшна: вона переможена Христом. Пекло ж і муки вічні уготовані лише тим, хто свідомо та з власної волі відвернувся від Бога, хто морок гріха вважав за краще світлу Його любові.
Вірним же уготовані радість і вічне блаженство: «Не бачило око‚ і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1Кор. 2:9).
Автор: архієпископ Нафанаїл (Львов)
