5:1-5. Перший акт видіння Івана – зображення Божого престолу, яким завершується кантівський «Рай». Другий акт – явлення книги, і книга ця – історія Всесвіту, яку бачить Бог із-за позасвітніх висот у закінченому і завершеному вигляді. Нашій свідомості це важко збагнути. У нашому вимірі буття завжди залишається можливість вибору: можна піти праворуч чи ліворуч. Але якщо ми озирнемося назад, то побачимо, що ми вже зробили свій вибір, його вже не можна змінити. Отож події пишуться з того боку часу, відповідно, за межами сотвореного, позаяк сотворене може перебувати лише в межах часу. Апокаліптики уповали на те, що ця сокровенна книга розкриється їм, і в своїх розуміннях часто приходили до далекого від біблійного розуміння детермінізму, коли все строго визначене й іншої дороги немає. Так вважали автори книги Еноха[1], Сивілені книги[2], книги Ювілеїв[3], Заповіту дванадцяти патріярхів[4].
У пророка Даниїла, канонічного апокаліптика, ідея напередвизначености виражена не так жорстко. У нього є альтернатива. Автор Апокаліпсису, здається, сповнений тим самим духом, ясно каже: це тайна, в яку ніхто не може проникнути. Вона відкривається лише тому, хто перебуває з іншого боку сотвореного буття. Ця думка виражена з глибоким драматизмом і дуже конкретно: Іван бачить таємничу книгу, він прагне довідатися її зміст, але не може і плаче – йому гірко від того, що він не може довідатися майбутнє. А християнину не гоже жити майбутнім, зазирати в нього – воно закрите. Та й хто це може? Ніхто. Старець йому каже: «Не плач! Ось Лев, що з племени Юдиного, корень Давидів, переміг так, що може розгорнути книгу, і зламати сім печаток її».
5:6-7. Тут проступає надлюдська гідність Христа. Він стоїть посеред старців, – зауважте, Він не на престолі, ні, – Христос приходить як співшукач, як Той, кому доведеться піднестися. Коли Він ішов по землі, Він добровільно позбувся всіх прерогатив божественности. Він не лише потребував відпочивати, спати, харчуватися, а й страждав і помер. Він не мав влади ні на небі, ні на землі. Й лише подолавши смерть, Він, людина Ісус, отримує цю владу, будучи людиною, Він водночас перебував з іншого боку сотвореного, тому Він і може розкрити цю книгу – єдиний серед усіх. Хоча апостол Іван ще не дає мовного визначення боголюдськости, але він одразу наголошує, що це не просто пророк, який звідкілясь прийшов до людей. Ісус постає перед старцями символічно: Він переможець, а переможець має прийти з мечем, на коні, у вінці, як потім і буде в Об’явленні (див. Об. 19:11-16). Він явиться переможцем імперії. «Лев, що з племени Юдиного» – за біблійним пророцтвом це – Месія, Відкупитель. «Корень Давидів» – теж очевидна вказівка на Месію-Христа. Він переміг і може розкрити цю книгу. Але попри те, що Він переміг, Він не являється у всеозброєнні, а приходить як Агнець зі знаками заколення, немов заколений.
Немає таких зображальних засобів, щоб передати вигляд Христа, Який стоїть перед престолом, бо Він «має сім рогів і сім очей, а це сім Божих духів», тобто сім сил Святого Духа (ріг у Старому Заповіті й у давньосхідній символіці завжди означав силу).
«Очей сім» означають повноту Його знання і водночас Його погляд, звернений на Церкви. Вони «це сім Божих духів, посланих на всю землю», які діють у Церквах.
5:8-9. Космос, що звершує літургію, – херувими, ангели й старці, – звертаються не лише до того, хто сидить, а й до самого Агнця, перед яким вони падають ниць, а музичні інструменти й чаші з пахощами – це, як пояснює сам апостол, «вони молитви святих». Вони і «нову пісню співають».
Що це означає? Про нову пісню згадано кілька разів. «Стара пісня» – це один із найважливіших старозавітних гимнів, тут: «Свят, свят, свят Господь, Бог Вседержитель». А тепер нова: «Ти достойний [це вже звернення до Агнця. – О. М.] узяти цю книгу, і розкрити печатки її». Агнець переміг, але переміг не силою, а тим, що був заколений «і кров’ю Своєю Ти викупив людей Богові з усякого племени, і язика, і народу, і люду».
5:10а. Див. коментар до Об. 1:5б.
5:10б. Царство Боже – це панування благословенних принципів, які Господь хоче покласти в основу творіння і яких нема, допоки існують сили, що Йому противляться. Весь Апокаліпсис присвячений цій боротьбі, цій трагедії протистояння світу і Бога, повстання проти Бога, супротиву Йому. Апокаліпсис – це наче відповідь людям у перші ж дні перших гонінь, відповідь тим, що не розуміли, що чекали негайного зішестя Христа в силі й у славі, відповідь тим, що не могли зрозуміти, чому ж не відбуваються масові навернення, яких вони чекали.
5:11-13. Світ противиться Богові, але, коли Бог воцариться, цього вже не буде. Тоді вибрані, тобто ті, що пішли за Ним, царюватимуть на землі. Але це буде не маленька групка чи жменька людей, як гадали кумранські сектанти чи подібні до них групи. Тут сказано: «Голос багатьох Анголів навколо престолу, і тварин, і старців, і число їх було десятки тисяч раз по десять тисяч і тисячі тисяч». Це число не лише ангелів, а й людей, яких величезна кількість, і всі вони співають пісню. Можливо, це одна з пісень ранніх християн про те, що достойний Агнець заколений прийняти дари Духа Святого, «силу, і багатство, і мудрість, і міць, і честь, і славу, і благословення», і володіти цими скарбами. Тут підкреслено, що все сотворене, вся природа на небі і на землі, тобто весь космос виспівує славу не лише Богові, сидячому на престолі, а й Агнцю: «Благословення, і честь, і слава, і сила на вічні віки!».
Той, хто був людиною, Той, кого закололи, сидить тепер праворуч Бога. Ісус як Бог завжди перебуває в Тройці, а як Богочоловік піднімається з землі – у цьому тайна Вознесення – і входить у божественний світ.
5:14. Двадцять чотири старці означають людство вибраних. Несуттєво, чи належать дванадцять із них до Старого Заповіту і дванадцять – до Нового, але так чи так тут сукупність Церкви як людства і людства як Церкви, перенесення на Церкву спільного усиновлення, яке було дане спочатку Ізраїлю, а потім усій Церкві (див. комент. до Об. 4:4). Після цього розпочинається знімання печаток, розкриття тайни катастроф, які передують явленню Христа в силі і в славі.
Що ж буде з тими сотвореними істотами, які наділені вічним життям, – з ангелами, з небесними силами, з херувимами і з душами людей у тому числі? Якою мірою вони причетні до вічности чи, причастившись до вічности, вони мусять утратити щось від своєї матеріяльности, але все ж залишатися сотвореними? Чи пам’ятаєте слова Спасителя: «Про день же той чи про годину не знає ніхто: ні Анголи на небі, ні Син» (Мр. 13:32)? Це означає, що Він не отримав повноту сили і слави, допоки не піднявся в божественний світ, Він применшив Себе і тому не міг стояти поза часом. Отже, й ангели також по-своєму залежать від часу, вони, може, більше свобідні від нього, ніж ми, але повністю вийти з нього, очевидно, не можуть. У майбутньому, як сказано, часу вже не буде. А поки що всі перебувають у часі, й душі людей також – не даремно в нас вшановують сорок днів після кончини.
[1] Книга Еноха – старозавітний апокриф.
[2] Сивілені книги – античні збірники, які містять пророцтва.
[3] Книги Ювілеїв – старозавітний апокриф, що переповідає Книгу Буття і Книгу Виходу.
[4] Заповіт дванадцяти патріархів – старозавітний апокрифічний трактат, написаний від імени 12-ти патріярхів у І ст. до Р. Хр.
