Я хочу поділитися з вами власною історією. Коли я вчився в Університеті Пердью на другому курсі, до мене прийшли два хлопці з клубу студентів-християн нашого кампусу і розповіли мені чотири духовні закони. Мої очі розплющилися і я віддав своє життя Ісусу. Миттєво я спалахнув пристрастю до Бога. Він став абсолютно реальним для мене, я глибоко закохався в Ісуса і був безмірно вдячний Йому за даровану мені свободу. Я розповідав про Нього усім, хто мене слухав, і навіть тим, хто не слухав. Брати намагалися внести мене в чорний список (виключити мене з клубу), бо на всіх вечірках я говорив тільки про Ісуса.
Усі хлопці з нашого братерства знали декількох дівчат, яких називали «сестричками». Дві з них були біологічними сестрами, вони переспали майже з половиною з шістдесяти хлопців, що були в клубі. Якщо комусь з братів хотілося сексу, вони знали, що ці дівчата завжди доступні.
Одну з них ми привели до Ісуса, і того ж дня вона привела до Господа свою сестру. Ми нічого не говорили їм про їх розбещеність, вони самі відразу ж перестали займатися сексом з братами і почали свідчити усім хлопцям, з якими раніше спали. Брати дуже розсердилися. Я був одним з лідерів, тому що вів тоді біблійні уроки в кампусі в будівлі студентського клубу.
Врешті-решт до мене в кімнату прийшов віце-президент і сказав: «Джоне, ми збираємося тебе виключити». Потім він вимовив такі слова: «Чому ти не можеш бути, як усі інші християни клубу?» Він говорив про хлопців, які ходили в церкву по неділях, але при цьому спали з дівчатами, напивалися на вечірках і займалися багатьма іншими розпусними справами, що вважалися нормою в нашому братерстві.
Це був напружений час, але навіть не дивлячись на те, що друга людина в клубі обіцяла виключити мене, у нього нічого не вийшло. Вони не змогли отримати достатнє число голосів проти мене. Ми дуже багатьох хлопців привели до Христа, і усі вони підтримали мене.
Через декілька місяців після моєї зустрічі з Ісусом і закоханості в Нього почався футбольний сезон. Я вже вчився на третьому курсі, і як у колишні роки в мене були квитки на ігри. За попередні два роки я не пропустив жодної гри, але оскільки тепер я так сильно захопився Ісусом, я використовував час матчів для вивчення Біблії. У студентській общині було тихо, бо всі йшли на ігри. Це був прекрасний час для молитви і спілкування з Богом. Ніхто не казав мені: «Тобі не можна ходити на футбол», і я не думав, що дивитися або грати у футбол – це гріх. Наступного року я вже відвідав багато ігор. Але тоді на третьому курсі я пропустив їх, бо хотів побути з Богом. Я пристрасно бажав пізнати Його. Мій розум був налаштований на небесне.
Коли я закінчував університет з дипломом інженера-механіка, багато братів з клубу та інші студенти пізнали Господа, включаючи мою майбутню дружину Лізу. У той час вона вважалася однією з найрозбещеніших дівчат у кампусі. Моя пристрасна любов до Ісуса була заразливою, люди або любили, або ненавиділи мене. Середнього не дано: якби ви зустріли Джона Бівера, ви незабаром виявили б, на що налаштовані його розум і серце, – пристрасть виливалася з мене. Я був як палкий фанат якоїсь спортивної команди або хлопець, шалено закоханий у дівчину.
Після закінчення університету я переїхав у Даллас, штат Техас. Півроку опісля туди переїхала Ліза, і незабаром ми одружилися. Я працював інженером у компанії «Роквел Інтернешнл». Знову я зустрічав хлопців, яким не подобалася моя пристрасть до Ісуса. Вони думали, що я надто перебільшую, і не могли зрозуміти, чому я не сміюся над їх вульгарними жартами, не беру участь у непристойних розмовах і у веселих вечірках після роботи. Але в професійному середовищі до моїх поглядів і поведінки ставилися терпиміше, ніж в общині студентів-християн.
Через двадцять два місяці мене запросили влаштуватися на роботу в штат нашої церкви. Це була одна з найбільших і найвідоміших церков в Америці, що має вплив на міжнародному рівні. У церкві було близько чотирьохсот співробітників, зайнятих у різних служіннях. Коли мене запросили туди на роботу, мені це здавалося майже нереальним. Я думав, що опинитися в команді працівників церкви – найкраща подія в моєму житті після отримання вічного життя! Я розраховував, що тепер, коли я почну працювати з християнами, гоніння закінчаться. Більше мені не доведеться вести напружену битву, як це було раніше в студентській організації і в «Роквел Інтернешнл».
У той час «Даллаські ковбої» були кращою командою в Національній футбольній лізі. Я не був їх великим шанувальником, оскільки виріс у Мічигані, але щопонеділка я тільки і чув, як усі говорили про «Ковбоїв». Колеги збиралися за чашкою кави і пристрасно обговорювали гру попереднього дня, інші прекрасні ігри, перемоги і поразки.
З цікавості я почав дивитися «Ковбоїв» по телевізору. Спочатку я дивився чверть або половину гри. Мені подобалося спостерігати за «Ковбоями», бо вони дійсно приголомшливо грали. Ще однією перевагою була можливість компетентно обговорювати ігри з хлопцями в церковному офісі.
Усе почалося безневинно і нешкідливо. Але через певний час мій інтерес до «Ковбоїв» посилився, і я почав дивитися ігри повністю. Я помітив, що з великою пристрастю почав розмовляти з телевізором, підбадьорювати гравців та іноді кричати на них. Дійшло до того, що я вже не пропускав жодної гри і ні хвилини з неї. Навіть у сезон, коли не було ігор, ми з колегами продовжували обговорювати цю тему, говорити, як «Ковбої» покажуть себе наступного року. Я часто думав про команду спортсменів, навіть коли не обговорював їх гри з хлопцями в церкві. Я перетворився на пристрасного фаната!
Перед настанням наступного сезону я був у передчутті. Кожної неділі після богослужіння я прямо їхав додому і усаджувався перед телевізором, не переодягаючись. Іноді я як приклеєний сидів перед ним, навіть якщо на мені був незручний одяг (костюм і краватка), і мені потрібно було у ванну кімнату. Я не хотів пропустити жодної гри.
Під час перерв я поспішав у кімнату переодягнутися. Якщо Лізі потрібна була моя допомога – «Забудь, любо, на арені «Ковбої»». Ми їли в перервах або після гри – але ніколи не під час матчу.
Тепер я знав усі їх рейтинги. Я уважно стежив за ними і постійно думав, як «Ковбої» могли б зіграти краще. На роботі я був лідером в усіх наших дискусіях про ігри. Я хвалився виступом команди в день гри, розмови вже велися не лише в понеділок, але і весь тиждень. У нашій церкві в деяких людей були сезонні абонементи, і я підстрибував від радості, отримуючи запрошення на гру. Перемотаємо події вперед, подивимося, що сталося в наступному сезоні рік потому. Незадовго до цього я помолився, як мені здавалося, простою незначною молитвою. Проте я навіть не думав, як сильно вона змінить моє життя. Молитва була така: «Господи, я прошу Тебе змінити моє життя. Я хочу бути святим, відокремленим для Тебе, тому, якщо в моєму серці є щось неугодне Тобі, відкрий і забери це». Я гадки не мав, наскільки важливою виявиться ця молитва і що вона відкриє.
Футбольний сезон добігав кінця, наближалися ігри «плей-оф». Настав день дуже важливої гри. «Ковбої» грали з «Філадельфійськими орлами». Переможець пройде в серію «плей-оф», а програвший вийде з гри. Я приклеївся до телевізора, я навіть не сидів на дивані, я стояв на підлозі. Під час тієї гри неможливо було усидіти на місці. І от остання чверть фіналу – до кінця гри залишилося лише вісім хвилин. «Ковбої» відставали на чотири очки, їх зоряний квотербек (лідер команди нападу. – Прим. ред.) вів команду полем. Я міряв кроками підлогу, у відчаї вигукуючи при невдалих діях гравців і голосно радіючи, якщо їх дії були прекрасними. Напруга була колосальною.
Несподівано без жодного попередження Дух Святий попросив мене молитися. Мене охопив нестримний потяг: «Молися, молися, молися!» Це почуття зійшло як тягар, сильний і вагомий, з глибини серця. На той час я вже знав, що воно захоплює нас, коли Дух Божий хоче захопити нас у молитву.
Лізи не було поруч, тому я голосно сказав: «Господи, до кінця гри лише вісім хвилин. Я помолюся, коли вона закінчиться». Потяг до молитви тривав, він не залишав мене.
Минуло декілька хвилин. Як і раніше шукаючи вихід, я вигукнув: «Господи, я молитимуся п’ять годин, коли гра закінчиться. Залишилося лише шість хвилин!»
Команда вела м’яч полем. Я знав, що вони заб’ють гол і виграють цю важливу гру. Проте потяг до молитви не покидав мене. Навпаки, він ставав сильнішим. Я був у відчаї. Я не хотів відволікатися від гри і голосно сказав: «Господи, я молитимуся до вечора, якщо хочеш, навіть всю ніч!»
Я додивився залишок гри. «Ковбої» перемогли, і стадіон вибухнув від захвату. Я приєднався до загального тріумфування. Проте потрібно було дотримати обіцянку Богові. Я відразу ж вимкнув телевізор. Піднявся до себе в офіс, закрив двері і опустився на килим, щоб молитися. Але потяг до молитви зник. Тягаря більше не було, навіть анінайменшого натяку. Нічого.
Я спробував повернути його. Я намагався молитися, але слова мої не мали сили. Я швидко зрозумів, що сталося. Я віддав перевагу грі «Даллаських ковбоїв» над Божим проханням. Тоді я впав обличчям на килим і розкаявся: «Господи, якби мене запитали: «Що важливіше в твоєму житті: Бог або «Даллаські ковбої»?», я без коливань відповів би: «Звичайно, Бог!» А зараз я показав Тобі, що для мене важливіше. Я був потрібен Тобі, але я вибрав гру замість Тебе. Будь ласка, прости мене!»
Миттєво я почув у своєму серці Божу відповідь: «Сину, Я не хочу твоєї жертви п’ятигодинної молитви. Я хочу послуху».