Моя історія

Я хочу поділитися з вами власною історією. Коли я вчився в Університеті Пердью на другому курсі, до мене прийшли два хлопці з клубу студентів-християн нашого кампусу і розповіли мені чотири духовні закони. Мої очі розплющилися і я віддав своє життя Ісусу. Миттєво я спалахнув пристрастю до Бога. Він став абсолютно реальним для мене, я глибоко закохався в Ісуса і був безмірно вдячний Йому за даровану мені свободу. Я розповідав про Нього усім, хто мене слухав, і навіть тим, хто не слухав. Брати намагалися внести мене в чорний список (виключити мене з клубу), бо на всіх вечірках я говорив тільки про Ісуса.

Усі хлопці з нашого братерства знали декількох дівчат, яких називали «сестричками». Дві з них були біологічними сестрами, вони переспали майже з половиною з шістдесяти хлопців, що були в клубі. Якщо комусь з братів хотілося сексу, вони знали, що ці дівчата завжди доступні.

Одну з них ми привели до Ісуса, і того ж дня вона привела до Господа свою сестру. Ми нічого не говорили їм про їх розбещеність, вони самі відразу ж перестали займатися сексом з братами і почали свідчити усім хлопцям, з якими раніше спали. Брати дуже розсердилися. Я був одним з лідерів, тому що вів тоді біблійні уроки в кампусі в будівлі студентського клубу.

Врешті-решт до мене в кімнату прийшов віце-президент і сказав: «Джоне, ми збираємося тебе виключити». Потім він вимовив такі слова: «Чому ти не можеш бути, як усі інші християни клубу?» Він говорив про хлопців, які ходили в церкву по неділях, але при цьому спали з дівчатами, напивалися на вечірках і займалися багатьма іншими розпусними справами, що вважалися нормою в нашому братерстві.

Це був напружений час, але навіть не дивлячись на те, що друга людина в клубі обіцяла виключити мене, у нього нічого не вийшло. Вони не змогли отримати достатнє число голосів проти мене. Ми дуже багатьох хлопців привели до Христа, і усі вони підтримали мене.

Через декілька місяців після моєї зустрічі з Ісусом і закоханості в Нього почався футбольний сезон. Я вже вчився на третьому курсі, і як у колишні роки в мене були квитки на ігри. За попередні два роки я не пропустив жодної гри, але оскільки тепер я так сильно захопився Ісусом, я використовував час матчів для вивчення Біблії. У студентській общині було тихо, бо всі йшли на ігри. Це був прекрасний час для молитви і спілкування з Богом. Ніхто не казав мені: «Тобі не можна ходити на футбол», і я не думав, що дивитися або грати у футбол – це гріх. Наступного року я вже відвідав багато ігор. Але тоді на третьому курсі я пропустив їх, бо хотів побути з Богом. Я пристрасно бажав пізнати Його. Мій розум був налаштований на небесне.

Коли я закінчував університет з дипломом інженера-механіка, багато братів з клубу та інші студенти пізнали Господа, включаючи мою майбутню дружину Лізу. У той час вона вважалася однією з найрозбещеніших дівчат у кампусі. Моя пристрасна любов до Ісуса була заразливою, люди або любили, або ненавиділи мене. Середнього не дано: якби ви зустріли Джона Бівера, ви незабаром виявили б, на що налаштовані його розум і серце, – пристрасть виливалася з мене. Я був як палкий фанат якоїсь спортивної команди або хлопець, шалено закоханий у дівчину.

Після закінчення університету я переїхав у Даллас, штат Техас. Півроку опісля туди переїхала Ліза, і незабаром ми одружилися. Я працював інженером у компанії «Роквел Інтернешнл». Знову я зустрічав хлопців, яким не подобалася моя пристрасть до Ісуса. Вони думали, що я надто перебільшую, і не могли зрозуміти, чому я не сміюся над їх вульгарними жартами, не беру участь у непристойних розмовах і у веселих вечірках після роботи. Але в професійному середовищі до моїх поглядів і поведінки ставилися терпиміше, ніж в общині студентів-християн.

Через двадцять два місяці мене запросили влаштуватися на роботу в штат нашої церкви. Це була одна з найбільших і найвідоміших церков в Америці, що має вплив на міжнародному рівні. У церкві було близько чотирьохсот співробітників, зайнятих у різних служіннях. Коли мене запросили туди на роботу, мені це здавалося майже нереальним. Я думав, що опинитися в команді працівників церкви – найкраща подія в моєму житті після отримання вічного життя! Я розраховував, що тепер, коли я почну працювати з християнами, гоніння закінчаться. Більше мені не доведеться вести напружену битву, як це було раніше в студентській організації і в «Роквел Інтернешнл».

У той час «Даллаські ковбої» були кращою командою в Національній футбольній лізі. Я не був їх великим шанувальником, оскільки виріс у Мічигані, але щопонеділка я тільки і чув, як усі говорили про «Ковбоїв». Колеги збиралися за чашкою кави і пристрасно обговорювали гру попереднього дня, інші прекрасні ігри, перемоги і поразки.

З цікавості я почав дивитися «Ковбоїв» по телевізору. Спочатку я дивився чверть або половину гри. Мені подобалося спостерігати за «Ковбоями», бо вони дійсно приголомшливо грали. Ще однією перевагою була можливість компетентно обговорювати ігри з хлопцями в церковному офісі.

Усе почалося безневинно і нешкідливо. Але через певний час мій інтерес до «Ковбоїв» посилився, і я почав дивитися ігри повністю. Я помітив, що з великою пристрастю почав розмовляти з телевізором, підбадьорювати гравців та іноді кричати на них. Дійшло до того, що я вже не пропускав жодної гри і ні хвилини з неї. Навіть у сезон, коли не було ігор, ми з колегами продовжували обговорювати цю тему, говорити, як «Ковбої» покажуть себе наступного року. Я часто думав про команду спортсменів, навіть коли не обговорював їх гри з хлопцями в церкві. Я перетворився на пристрасного фаната!

Перед настанням наступного сезону я був у передчутті. Кожної неділі після богослужіння я прямо їхав додому і усаджувався перед телевізором, не переодягаючись. Іноді я як приклеєний сидів перед ним, навіть якщо на мені був незручний одяг (костюм і краватка), і мені потрібно було у ванну кімнату. Я не хотів пропустити жодної гри.

Під час перерв я поспішав у кімнату переодягнутися. Якщо Лізі потрібна була моя допомога – «Забудь, любо, на арені «Ковбої»». Ми їли в перервах або після гри – але ніколи не під час матчу.

Тепер я знав усі їх рейтинги. Я уважно стежив за ними і постійно думав, як «Ковбої» могли б зіграти краще. На роботі я був лідером в усіх наших дискусіях про ігри. Я хвалився виступом команди в день гри, розмови вже велися не лише в понеділок, але і весь тиждень. У нашій церкві в деяких людей були сезонні абонементи, і я підстрибував від радості, отримуючи запрошення на гру. Перемотаємо події вперед, подивимося, що сталося в наступному сезоні рік потому. Незадовго до цього я помолився, як мені здавалося, простою незначною молитвою. Проте я навіть не думав, як сильно вона змінить моє життя. Молитва була така: «Господи, я прошу Тебе змінити моє життя. Я хочу бути святим, відокремленим для Тебе, тому, якщо в моєму серці є щось неугодне Тобі, відкрий і забери це». Я гадки не мав, наскільки важливою виявиться ця молитва і що вона відкриє.

Футбольний сезон добігав кінця, наближалися ігри «плей-оф». Настав день дуже важливої гри. «Ковбої» грали з «Філадельфійськими орлами». Переможець пройде в серію «плей-оф», а програвший вийде з гри. Я приклеївся до телевізора, я навіть не сидів на дивані, я стояв на підлозі. Під час тієї гри неможливо було усидіти на місці. І от остання чверть фіналу – до кінця гри залишилося лише вісім хвилин. «Ковбої» відставали на чотири очки, їх зоряний квотербек (лідер команди нападу. – Прим. ред.) вів команду полем. Я міряв кроками підлогу, у відчаї вигукуючи при невдалих діях гравців і голосно радіючи, якщо їх дії були прекрасними. Напруга була колосальною.

Несподівано без жодного попередження Дух Святий попросив мене молитися. Мене охопив нестримний потяг: «Молися, молися, молися!» Це почуття зійшло як тягар, сильний і вагомий, з глибини серця. На той час я вже знав, що воно захоплює нас, коли Дух Божий хоче захопити нас у молитву.

Лізи не було поруч, тому я голосно сказав: «Господи, до кінця гри лише вісім хвилин. Я помолюся, коли вона закінчиться». Потяг до молитви тривав, він не залишав мене.

Минуло декілька хвилин. Як і раніше шукаючи вихід, я вигукнув: «Господи, я молитимуся п’ять годин, коли гра закінчиться. Залишилося лише шість хвилин!»

Команда вела м’яч полем. Я знав, що вони заб’ють гол і виграють цю важливу гру. Проте потяг до молитви не покидав мене. Навпаки, він ставав сильнішим. Я був у відчаї. Я не хотів відволікатися від гри і голосно сказав: «Господи, я молитимуся до вечора, якщо хочеш, навіть всю ніч!»

Я додивився залишок гри. «Ковбої» перемогли, і стадіон вибухнув від захвату. Я приєднався до загального тріумфування. Проте потрібно було дотримати обіцянку Богові. Я відразу ж вимкнув телевізор. Піднявся до себе в офіс, закрив двері і опустився на килим, щоб молитися. Але потяг до молитви зник. Тягаря більше не було, навіть анінайменшого натяку. Нічого.

Я спробував повернути його. Я намагався молитися, але слова мої не мали сили. Я швидко зрозумів, що сталося. Я віддав перевагу грі «Даллаських ковбоїв» над Божим проханням. Тоді я впав обличчям на килим і розкаявся: «Господи, якби мене запитали: «Що важливіше в твоєму житті: Бог або «Даллаські ковбої»?», я без коливань відповів би: «Звичайно, Бог!» А зараз я показав Тобі, що для мене важливіше. Я був потрібен Тобі, але я вибрав гру замість Тебе. Будь ласка, прости мене!»

Миттєво я почув у своєму серці Божу відповідь: «Сину, Я не хочу твоєї жертви п’ятигодинної молитви. Я хочу послуху».

Попередній запис

Дружба зі світом

Так само світ відводить нас від нашого «першого кохання». Усе починається зі збудження інтересу. Предметом інтересу може виявитися гумор, задоволення, ... Читати далі

Наступний запис

Розділена вірність

Мене переповнювала печаль – я виявився не вірний Тому, Хто віддав за мене Своє життя. Я віддав перевагу земному – ... Читати далі