Тепер я б хотів розглянути деякі приклади поступливості. Сподіваюся, що я заклав правильний фундамент, бо із самого початку сказав про те, що є ситуації, в яких ми не повинні поступатися. Тож звернімося до третього розділу 1 Книги Царів. У першій частині цього розділу Бог явив Себе Соломонові уві сні й мовив: «Проси, що Я маю дати тобі». Гадаю, доволі непросто опинитися в ситуації, коли Бог раптом запитує тебе: «Чого ти бажаєш? Скажи просто зараз, і Я дам тобі це». І ви пам’ятаєте, що Соломон не просив ані багатства, ані слави, ані життя своїх ворогів, а попрохав був мудрості. Соломон сказав, як зазначено в оригіналі: «Дай же Своєму рабові серце розумне…». Богові сподобалося його прохання, й Він промовив: «За те, що ти попрохав саме це, Я дам тобі й те, чого ти не просив».
Незабаром після цього стався такий випадок: дві жінки-блудниці, які мешкали в одному будинку, народили по дитині. Малюків вони вкладали спати разом із собою. Якось уночі одна з жінок придушила тілом свою дитину, й та померла. Тоді вона підмінила дитину в іншої жінки. Вранці вони почали сперечатися про живе немовля. Кожна хотіла забрати його собі. Справжня мати дитини вимагала повернути її, але жінка, чиє дитя померло, наполягала, що живе немовля належить їй.
Тому вони звернулися до Соломона, щоб він розсудив між ними – дві жінки й одна дитина. Соломон вислухав справу. Справжня мати говорить; «Це моя дитина». Інша жінка наполягає: «Ні, вона моя». Тоді Соломон промовив: «Залишається тільки одне рішення. Принесіть мені меча. Я розітну дитину надвоє, і кожна нехай отримає половину». Жінка, яка не була матір’ю дитини, погодилася: «Вірно, розітніть і дайте мені мою половину». Однак справжня мати не могла бачити, як помре її дитина, і почала благати: «Ні, віддайте їй дитину. Нехай вона живе!». І тоді Соломон промовив: «Це – мати дитини!». У результаті його мудрість стала відомою в усьому Ізраїлеві.
Дуже простий урок. Якщо це ваша дитина, вам краще буде віддати її іншій людині, аніж побачити її смерть. Це – справжня перевірка. Часто в християнському служінні буває так, що хтось чомусь дає життя, але знаходиться інша людина, яка намагається відняти це і зробити своїм. І там народжуються суперечки й боротьба.
Я міг би називати імена за іменами й випадки за випадками з історії останніх 30-40 років. Це не теорія, все насправді так і відбувається. Але справжня перевірка полягає в тому, що коли це дійсно ваша дитина, ви волітимете віддати її іншій, аніж бачити її смерть.
І ми багато разів проходимо через це випробування. Чи буду я заявляти права на своє служіння, на те, що це мій успіх? Чи хочу я ствердити свою репутацію? Чи готовий я дозволити комусь іншому мати все те, над чим я працював, чого досягнув, про що молився? Все залежить від того, чи любите ви себе більше, ніж дитину, чи дитину більше, аніж себе самого.
Коли наступного разу ви опинитеся в подібній ситуації, то будете здатні оцінити, наскільки ваша любов є реальною. Якщо вимагатимете свою половину, то ви не любите по-справжньому.
Тепер я б хотів звернутися до однієї історії, що відбулася з Авраамом і описана в 13 розділі Буття. На покору Божому слову Авраам залишив Ур Халдейський, але він слухався Господа не в усьому. У Бутті 12:1 ми читаємо Божу вказівку: «Вийди зі своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу».
Але Авраам не повністю слухався Бога, оскільки взяв із собою свого батька і свого племінника. Він не мав права брати із собою когось зі своєї рідні. І оскільки він узяв із собою свого батька, то здолав лише половину шляху. Він дістався тільки до Харрану, що знаходиться на півдороги з Уру в Ханаан. Він не міг рухатися далі, доки не помер його батько.
Наскільки ж багато хто з нас схожий на нього! Бог говорить: «Піди, залиш своє, і Я покажу тобі твій спадок». Але ми хочемо захопити з собою й «таточка». Любим серцю «таточком» може бути або членство в деномінації, або гарантована пенсія, або обіцяне просування по службі, або робота з високою платнею. Може бути кілька, або й навіть багато причин. Як би там не було, Бог говорить: «Оскільки ви взяли із собою «таточка», то здолаєте лише половину шляху». Навіть Авраам не міг увійти в Ханаан, доки з ним був його батько. Степан указував на це, виступаючи перед синедріоном (Дії 7:4): «…як умер йому батько, Він переселив його в землю оцю».
Однак навіть після цього в Авраама все ще лишалася проблема – племінник на ім’я Лот, котрому не належало бути разом із ним. І незабаром після виходу з Харрану вони обоє, Авраам і Лот, досягли процвітання. Обоє забагатіли такою кількістю худоби й майна, що більше не могли жити поруч, як раніше. Між їхніми пастухами виникали суперечки, що незабаром стали постійними. Про те, що було далі, читаємо у 13-му розділі Буття, починаючи з 7 вірша: «І сталася сварка поміж пастухами худоби Аврамової та поміж пастухами худоби Лотової. А ханаанеянин та періззеянин сиділи тоді в Краю. І промовив до Лота Аврам: «Нехай сварки не буде між мною та між тобою, і поміж пастухами моїми та поміж пастухами твоїми, бо близька ми рідня. Хіба не ввесь Край перед обличчям твоїм? Відділися від мене! Коли підеш ліворуч, – то я піду праворуч, а як ти праворуч, – то піду я ліворуч».
Авраам був старшим; він був тим, кого покликав Бог; він був тим, кому належала спадщина, однак від відійшов у бік і промовив: «Лоте, ти можеш обирати. Що ти вибереш, те й буде твоїм».
«І звів Лот свої очі, і побачивусю околицю Йорданську, що наводнена вся вона аж до Цоару, – перед тим, як Содом та Гомору був знищив Господь, – як Господній садок, як єгипетський край! І Лот вибрав собі всю околицю йорданську. І Лот рушив на схід, і вони розлучилися один від одного. Аврам оселився в землі ханаанській, а Лот оселився в рівнинних містах околиці, і наметував аж до Содому. А люди содомські були дуже злі та грішні перед Господом».
Тепер читаємо, що відбулося після того, як Лот відокремився:
І промовив Господь до Аврама, коли Лот розлучився із ним: «Зведи очі свої, та поглянь із місця, де ти, на північ, і на південь, і на схід, і на захід, бо всю цю землю, яку бачиш, Я її дам навіки тобі та потомству твоєму.»
Перед ним була його спадщина. Але доки він не готовий був поступитися, Бог не показав його цього спадку. Доки ми не поступаємося і продовжуємо заявляти «це моє, я не відпущу це», до тих пір не бачимо того, що в Бога є для нас. Спадщину отримує дух, який поступається. Не дух, який захоплює, не той, який забирає силоміць. Доки ви продовжуєте казати «це моє, й ви не зможете відібрати це в мене, Бог дав мені це», ви не отримаєте того, що в Бога справді є для вас. Ви повинні поступитися!
У таких випадках моя дружина Лідія згадувала один випадок, що трапився з нею в Палестині до нашого шлюбу. Події відбувалися під час Другої світової війни. На той час вона мешкала в невеликому місті Рамалла, що в десяти милях на північ від Єрусалиму. Основне її служіння полягало у вихованні прийомних дітей, але в той час серед арабських жінок міста сталося пробудження. І це пробудження прийшло не від людей, але від Бога, хоча в якості Свого інструменту Господь використовував мою дружину. Ці арабські жінки приходили прямо з вулиці. Вони приходили такими, якими були, наверталися до Христа й отримували спасіння, звільнення від злих духів і хрещення Духом Святим – усе одразу. Це служіння процвітало і зростало, стаючи свідоцтвом Божої благодаті.
Однак потім один місіонер, який мешкав в Єрусалимі, заявив свої права на це служіння. Він прислав свого служителя-араба з такими словами: «Це наша робота. До того, як ви оселилися тут, у нас у цьому місті вже був служитель». Насправді цей служитель не приніс ніякого значного постійного плоду в той час, як Лідія здобула розуміння й любов серед цих жінок. Вона любила їх, а вони відповідали їй взаємністю. Я був свідком того, як через 25 років, коли ми разом повернулися в те поселення, ті жінки дізналися про приїзд моєї дружини і вибігли на вулицю, щоб обійняти й привітати її. Вони не забули її через двадцять п’ять років!
Але тоді, зіткнувшись із такою вимогою служителя-чоловіка, який виступив проти самотньої жінки, вона сказала подібно до Аврааму: «Добре, ваш вибір. Якщо ви наліво, то я направо, а якщо ви направо, то я наліво». Той місіонер сказав: «Це наша робота, ми беремо її». Моя дружина сказала арабським жінкам: «Ми більше не будемо збиратися в мене. Зібрання проходитимуть ось за такою адресою. Йдіть туди, залишайтеся вірними й підтримуйте цю роботу». Через пару років робота там повністю занепала, оскільки служитель, якого відправили нею займатися, не мав до того покликання від Бога. Це була не його робота. Але, проявивши покору в тій ситуації, моя дружина отримала свою особисту перемогу.
Через декілька місяців, а це було під час війни, почало відбуватися наступне: англійські й американські солдати, які служили в країнах Близького Сходу, почали знаходити дорогу до цього маленького будинку в Рамаллі. Вони йшли туди в пошуках Бога й хрещення Святим Духом. І протягом наступних трьох-чотирьох років десятки й десятки американських і англійських військових знайшли Бога в тому маленькому дитячому будинку й були хрещені Духом Святим.
У той час і я сам служив у британській армії в Північній Африці. І ось командування відрядило мене в Судан. Ви знаєте, де знаходиться Судан? Майже в центрі Африки. Одного разу я зустрів солдата-християнина, який сказав: «Якщо ти прагнеш отримати справжнє благословення, є один маленький дитячий будинок у десяти милях на північ від Єрусалиму – тобі слід поїхати туди!». Тому коли підійшла черга моєї двотижневої відпустки, уздовж Нілу я спустився вниз до Каїру, а звідти дістався до Єрусалиму. Врешті-решт я опинився в тому маленькому дитячому будинку. І отримав навіть більше благословення, ніж очікував, – я знайшов свою майбутню дружину.
Однак суть цієї історії така: за традиціями й звичаями Сходу, арабським жінкам у жодному разі не можна перебувати в домі, куди приходять англійські й американські військові. Якби моя дружина продовжувала триматися за служіння жінкам, солдатам шлях туди був би закритий. Але коли ми поступаємося, то просуваємося. Багато з тих, хто відвідав цей дім, у тім числі й я, сьогодні перебувають у служінні по всьому світу – місіонери, пастори тощо. Одні – у Сполучених Штатах, інші – у Британії, треті – у Південній Африці.
У цьому – урок: ми повинні бути готовими віддати. Це здається неправильним, нерозумним, несправедливим! Ну то що? Це чинить Бог. Він все тримає під Своїм контролем. У цьому проявляються наша віра Йому й довіра.
