Суть усього

У євреїв є звичай згадувати слова Еклезіястові один раз на рік, у Свято кущів. Живучи в Чикаго, я спостерігав, як сім’ї, що селилися уздовж північного берега озера Мічиган, зводили намети в дворах своїх котеджів і там куштували їжу і згадували події, що відносяться до часу мандрів їх предків пустелею Сінайською. У розпал цієї церемонії керівник свята підводився на ноги і читав вголос усю книгу Еклезіястову як нагадування про те, що не можна покладатися на успіх і благополуччя.

Можливо, нам усім слід ввести звичай такого щорічного читання. Особливо це було б корисне нам, американцям, що живуть у кондомініумах і котеджних селищах, посеред достатку земного царства, упевненим у вічному тріумфі капіталізму і надійно схованим за ядерним щитом. Дж. Паркер назвав книгу Еклезіястову «єдиною книгою Біблії, яка повністю призначена для повернення нам почуття реальності».

Для віруючих християн ця книга також служить надійним компасом. Часом і ми відчуваємо, як віра згасає в нас, як звичні відповіді вже не сприяють рішенню загадки буття. Ми впадаємо в депресію, відчуваємо відчай, нудьгу, байдужість. Іноді настає інша крайність, і ми йдемо вслід тій блаженній «духовності», яка обіцяє нам щастя і здоров’я. Буває і так, що ми, навпаки, нав’язуємо собі духовний аскетизм, відкидаючи радощі їжі і питва, відпочинку і любові. Еклезіяст протистоїть усім цим небезпечним тенденціям, пропонуючи нам суворе рішення, позбавлений ілюзій реалізм. Вічність знаходиться в наших серцях, але тягар богів давить на наші плечі.

Зрозуміло, уся звістка Писання не зводиться до книги Еклезіястової. Тут нічого не сказано про заповіт, тут немає дивовижних історій Божественного втручання, немає і обіцянки кінцевого позбавлення. Проповідник обмежив свій зір досить вузькою перспективою, він говорить лише про те, що бачить навколо себе. І все одно книга закінчується закликом: «Підсумок усього почутого: Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині! Бо Бог приведе кожну справу на суд, і все потаємне, чи добре воно, чи лихе!» (12:13-14).

Деякі коментатори розглядають останній розділ як хвалебний гімн, до якого автор хитромудро привів нас, обійшовши усі пастки. Інші взагалі вважають цей розділ пізнішим доповненням, підготованим писарями, яких злякав надмірний радикалізм цієї книги. Я ж уявляю собі втомленого старика, схожого на Соломона – людину, яка старанно шукала розгадку буття. На початку розділу 12 він малює дійсно шекспірівську картину старості. І тепер, обтяжений помилками і свідомістю своєї смертності, він промовляє із зітханням: «Лише одне важливе: постарайся посеред цього безглуздого і марнотного світу не забути свого Творця».

Філософ Людвіг Вітгенштейн пише: «Вірити в Бога – означає розуміти, що явища цього світу ще не складають суть усього. Вірити в Бога – означає розуміти, що в житті є сенс… І цей сенс знаходиться не в самому житті, але поза ним». Давид та інші автори псалмів підбирали кожен епізод свого життя, щоб шанобливо представити його Богові. Проповідник чинить інакше: він розтинає і труди, і задоволення на елементи і заходить у цьому процесі так далеко, що вже не в змозі зібрати їх знову воєдино. Він знімає один шар за іншим і от вже наткнувся на порожнечу. І тоді звучить попередження для тих, хто ще може слідувати за ним: пам’ятай свого Творця, бійся Бога.

Письменники-екзистенціалісти придумали вираз «стрибок віри», описуючи розрив між нашими культурними передумовами і вірою в трансцендентне. Ті з них, хто зберігав зв’язок з релігією, знаходили споріднену душу в К’єркегорі, прихильнику Авраама, Йова, Давида та інших лицарів віри, що зберегли її всупереч усім сумнівам, всупереч навіть фактам, які могли б зруйнувати її. Один з екзистенціалістів нагадав мені міркування математика і філософа XVII століття Блеза Паскаля, який також бився з відчуттям безцільності буття. Паскаль стверджував, що віра інший раз нагадує парі. Він казав приятелям: «Якщо я вірю в Бога і життя після смерті, а ви ні, і в результаті виявиться, що Бога не існує, ми обидва залишимося в програші. Але якщо Бог є, ви все одно опинитеся в програші, а я виграю». Вважаю, проповідник схвалив би такий підхід.

Крик, що звучить наприкінці цієї книги, – зовсім не торжествуюче «Казав же я вам!». Швидше це останній подих надзвичайної особи, що присвятила своє життя пошукам усіх мислимих альтернатив. Я розрізняю в цьому викрику інтонацію «Клубка змій» Франсуа Моріака і «Сили і слави» Грема Гріна: ту втомлену і розчаровану інтонацію, якою забарвилося наше століття. Якщо ви потрапили в пастку видимого світу і не бажаєте більше нічого бачити, холодна логіка приведе вас до усвідомлення безглуздя буття і відчаю. Наш шлях перетвориться, за словами Марка Твена, у «сумне паломництво, у відчайдушне ковзання з вічності у вічність». Наприкінці своєї книги Еклезіяст закликає нас: «Постарайтеся якось здійснити цей стрибок віри, відчути присутність Божу, і тоді одного прекрасного дня життя набуде сенсу. Настане суботній відпочинок для вічності, що знаходиться в наших серцях, і тягар богів ляже на плечі воскреслого людства легкістю буття».

«Не знаю, Хто або Що ставить це питання. Не знаю, коли воно було поставлене. Не пам’ятаю, щоб я відповідав на нього. Але в якийсь момент я Комусь або Чомусь відповів «так», і з цієї миті я знаю, що буття має сенс і тому моє життя має мету». Даг Хамерскейльд

Попередній запис

Повість про два царства

«Знаєте, коли людина така стара, як я – мені сімдесят п'ять років, – і близька до смерті, з нею відбуваються ... Читати далі

Наступний запис

Знехтувані книги

Вчитуючись у слова пророків, ми немов увесь час піддаємося ударам байдужості. Потрібен дійсно кам'яний череп, щоб витримати подібний струс. Абрам ... Читати далі