Як Хома

Апостол Хома мені дуже подобається і, щиро кажучи, я вважаю, що його історія стосується і мене.

Я вірю в Бога, вірю в Ісуса Христа, Сина Єдинородного, Який помер і воскрес за мене. Я вірю у воскресення мертвих, вірю, що мої батьки та всі ті дорогі мені люди, яких я зустрів за своє життя, мають свою історію, що продовжується деінде, історію, яка не суперечить ані часу, ані мені. Я вірю, що одного дня всі ми зустрінемося. Я впевнений, що колись ми усі разом радітимемо в раю. І це не буде потайне святкування, грандіозне торжество спасенних душ.

Я вірю, але, як і Хома, ставлю запитання, на які хочу отримати відповіді. Я шукаю – і ці пошуки мене не втомлюють.

Коли Ісус об’явився учням, бракувало одного з апостолів – Хоми. Коли ж він повернувся, всі інші розповіли йому, що трапилося і як вони побачили Господа: Він прийшов до них, а Хоми не було. Коли якась людина вірить по-справжньому, її віра зворушує. Її віра – просте сповідування не тільки інтелектуальної істини, а й плоду її досвіду та зустрічі, котра змінила її назавжди: «Я зустрів Господа!». І тоді – а як інакше?! – це навіть викликає в нас злість: знати, що в цієї людини була така можливість, а нам, так видається, просто в ній відмовили. Чим та особа краща за нас? Чим вона на це заслужила? Чому їй легко вірити, а нам – ні?

Християнство може зворушувати, викликати різні емоції та зацікавлювати лише тоді, якщо може сказати щось нового про те, що люди вже й так знають. Є страждання і смерть, справи в нас або добре, або погано. Що ж тут нового? Та Євангеліє стверджує одну нову й дуже оригінальну істину: смерть – це не кінець, а нове народження. І це справді народження, завдяки якому кожен із нас отримає нове тіло. Це наша остання надія, яка може врятувати навіть тих, кого уже вважали втраченим, надія, яку Слово проголошує на всіх роздоріжжях життя.

Після двох тисячоліть християнства здається, що ми все ще живемо в епосі, коли ми, замкнені у власних домівках, боялися цієї істини, цієї новизни, благої вісти, яку почули від Учителя з Галілеї. Ми, християни, намагаючись переконатися в тому, що час змінився, губимося серед очевидних речей, які не можуть сказати нічого нового сучасній людині, котра отруєна цією очевидністю. Саме тому Хома є справді особливим, а його історія стосується і мене, розповідаючи щось нове про віру. Можливо, серед дванадцяти апостолів він – найсерйозніший. Хома не піддається тимчасовим поривам, не обіцяє Учителеві безумовної вірности, щоби потім не зрадити очікувань та довіри. Він знає, що християнська звістка ґрунтується на правді, котру не так уже й легко прийняти без зайвих роздумів, не ставлячи жодних запитань і не задіявши двох констант, які є фундаментальними для автентичности віри: цікавости і пошуку.

Цікавість може посприяти зростанню віри і дозволяє зрозуміти, у що ж насправді ми віримо; пошук є її конкретним втіленням, особливо важливим для тих, хто намагається серйозно і розважливо ставитися до того, у що вірить, прагнучи торкнутися рукою до істини, в яку вірить, прагнучи, щоби сумнів спровокував його не для того, аби зруйнувати систему благовісту, а для того, щоби могти зростати завдяки Слову, яке пробуджує сумління та розхитує будь-яку впевненість, прив’язану до чуттів.

Я не можу не бути Хомою і не боюся стверджувати, що кожен християнин є таким, як цей апостол, котрий не може не поставити певних запитань щодо абсурдности життя після смерти, абсурдности, яка змінює та по-новому читає історію, надаючи їй особливої величности. Віра без запитань – це віра без цікавости і пошуків, тобто віра застійна, якій бракує довіри, яка сповнена страхом, а не яскравою силою прагнення іти далі, щоби пізнати більше і стати кимсь більшим.

Хома інтригує мене саме тим, що висловлює свою незгоду, а не невіру. Адже він не стверджує: «Ні, це неправда, що Господь воскрес!», він каже: «Коли на руках Його знаку відцвяшного я не побачу, і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і своєї руки не вкладу до боку Його, не ввірую!» (Ів. 20:25).

Він – один із дванадцяти, рибалка, як і більшість із них, котрий почув свого часу заклик, що змінив усе його життя: «Ідіть за Мною, Я зроблю вас ловцями людей!» (Мт. 4:19). І серед усіх учнів Христа він здається тим, хто особливо відчуває необхідність до кінця зрозуміти місію, яку їм було довірено.

Запитання Хоми, звернені до Ісуса, вказують на його потребу збагнути сенс такого слідування. Він ніби питає Учителя: «Що означає йти за Тобою та йти поруч із Тобою?». Хома відповідає на заклик Господа і слідує за Ним, але це не означає, що він повинен припинити пошуки для розуміння шляху.

Коли людина віри є також людиною пошуків, її відповідь завжди буде автентичною і живою, як морська вода, саме завдяки постійному руху – на відміну від мертвої застояної води, що залишається на місці, не проявляючи жодних ознак життя. Віра без запитань є сліпою, вона не росте і не йде вперед. Хома має сміливість поставити запитання, бо він не боїться розуміти, аби вірити ще більше.

Одного дня він, як і інші учні, був із Христом, коли Учитель сказав: «Друг наш Лазар заснув, та піду розбудити його» (Ів. 11:11). «Умер Лазар. І Я тішусь за вас, що там Я не був, щоб повірили ви. Та ходімо до нього.» (Ів. 11:14,15).

Ісус був головою, керівником, Його діяльність була харизматичною. «Ну й навіщо нам туди іти?! – мабуть, подумав Хома. – Лазар помер. Треба було іти раніше, щоби його зцілити. Для чого тепер? Слухати докори Марти та Марії за те, що нас не було?!» І з певною обеззброювальною простотою та непомітною іронією Хома відповів: «Ходімо й ми, щоб із Ним повмирати» (Ів. 11:16), хоча значно пізніше він зрозуміє, про що саме хотів сказати Ісус.

Ходімо й ми з Ним, щоб разом умерти, – ось що зрозумів Хома. Та попри те, що він і сам не сприйняв цих своїх слів надто серйозно, усе ж іде за Учителем, неначе сказавши собі: «Може, Він хоче, щоб і ми поєдналися з Лазарем? Якщо така Його воля – ми з Ним. Але все ж таки що це все насправді означає?».

Навіть тоді, коли Ісус говорив про Свій майбутній відхід, змальовуючи емоційно насиченими словами розлуку з учнями, Хома, можливо, був глибоко вражений цим прощанням Учителя, Який, намагаючись підготувати та заспокоїти їх, сказав: «Мої дітоньки, не довго вже бути Мені з вами! Ви шукати Мене будете, але як сказав Я юдеям: Куди Я йду, туди ви прибути не можетеНехай серце вам не тривожиться! Віруйте в Бога, і в Мене віруйте! Багато осель у домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас? А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я були й ви. А куди Я йду дорогу ви знаєте.» (Ів. 13:33; 14:1-4).

Зрозумілими видаються занепокоєння, плутанина і тривога, які панували в серцях учнів. Вони дивилися один одному у вічі, щоби віднайти підтвердження того, що й інші зрозуміли все так само: Господь справді мав намір їх покинути. Звісно, Він пообіцяв їм привілейоване місце в Небесному Царстві, яке мав для них приготувати, та якщо це мало їх заспокоїти, то, можливо, їм треба було зрозуміти якомога більше. Загадкові слова Ісуса навіть Хомі дозволили збагнути, що Господь покидає їх. Тож, усвідомлюючи цю гірку правду, він намагався дізнатися, як Його потім віднайти: «Ми не знаємо, Господи, куди йдеш; як же можемо знати дорогу?» (Ів. 14:5).

Цілком можливо, що, коли в драматичну мить хреста тривога і страх заступили собою досвід, пережитий із цим надзвичайним товаришем, Хома згадав відповідь Учителя: «Я – дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ів. 14:6).

Можливо, у ці хвилини темряви, коли він повернувся до апостолів і ті розповіли йому про зустріч із воскреслим Учителем, Хома роздумував саме над цими словами: «До Отця не приходить ніхто, якщо не через МенеЙду приготувати місце для вас!» (Ів. 14:6).

Хрест, біль, смерть, дорога, правда і життя. І тепер, здається, його товариші віднайшли цей шлях: вони бачили Христа! А він – ні! Чому Учитель так із ним вчинив? Саме з ним!

Євангелист наголошує, що перед зустріччю з Христом учні ховалися в домівці через страх бути арештованими. І лише Хоми не було з ними. Ймовірно, він вийшов, позаяк хтось мав ризикнути, щоби принести якихось продуктів для інших та зрозуміти, що відбувається в місті, аби знати, чи загрожує їм якась небезпека. Гадаю, він боявся не менше за інших, але саме Хома – ризикнувши задля них усіх – тепер почувався зайвим: «Якщо ви кажете, що бачили Господа, якщо ви стверджуєте, що Він був тут із вами за закритими дверми, то дайте мені можливість перевірити, чи це правда. Де Він? Я б торкнувся до Його боку та ран, де були цвяхи».

Хома не вірив чи просто шукав Того, кого любив? Звісно, він сумнівався і злився, він був розчарований та засмучений, позаяк не побачив Учителя, неначе кажучи іншим: «Якщо Він дійсно приходив, то несправедливо, що це сталося саме тоді, коли мене не було, адже я також хотів Його побачити! Чи це у вас такий привілей? Поки ви тут сиділи й тремтіли від страху, я ризикував заради вас! Мені здається, що це несправедливо. Я не вірю, що Він приходив, бо також палко бажаю зустрітися з Ним і побачити Його так, як ви Його бачили!».

І таким чином прототип невіруючого стає іконою шукачів Бога – тих, хто не боїться висловлювати власних сумнівів та невпевнености, позаяк усі їхні запитання зумовлені одним лише бажанням крикнути Господеві так, як, читаємо в Євангелії, крикнув лише Хома: «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20:28).

І саме цей вигук, сповнений довірою істині Христа, веде Хому, мене та всіх інших, таких як Хома, до розповіді про те, як вони сумнівалися, просили, шукали – і як наприкінці Господь таки об’явився.

* * *

В одній давній історії, відомій серед християн Індії, є згадка про те, що Хома був у цих далеких землях і саме там розпочав свою апостольську діяльність. Сьогодні в Ченнаї (штат Керала) чимало індусів відвідують могилу апостола, якого вважають маловіром, але який без жодних сумнівів визнав божественність Христа.

Зустріч Ісуса з апостолами і Хомою ставить читача перед обличчям цього твердження: «Ми бачили розіп’ятого та воскреслого. Він був із нами, їв із нами, говорив про Царство і пообіцяв нам спасення. Так, ми думали, що це привид, але ми помилилися. Його тіло, позначене мучеництвом, було перед нами – і ми повірили Його словам, яких спочатку не розуміли». Із розповіді про невіру Хоми здається, що апостоли особливим чином наголошують на тому, наскільки природно й обґрунтовано для тих, кого не було на зустрічі з Господом, сумніватися, не вірити та прагнути торкнутися до Нього. Неначе вони казали: «Ми не можемо задовольнити цього вашого прохання, можемо лише сказати, що це правда. Як доказ можемо надати тільки наше власне життя та звістити вам, що у воскреслому Христові ми віднайшли Бога». Суха звістка, яка, здавалося б, позбавляє нас можливости дослідити почуте. Але Хома, завдяки власному свідченню та бажанню шукати, дав нам цю можливість.

«Марною була б наша віра, якби Христос не воскрес» (див. 1 Кор. 15:17), пише апостол Павло. І ми маємо вірити у воскресення та свідчення тих, хто стверджує, що бачив воскреслого Христа. Абсурдність та незбагненність, які кидають виклик нашому розуму.

Та якщо наша віра є марною без воскресення, то марною вона є і без Слова, яке спорудило міст, аби ми могли повернутися в дім Отця. Марною була б наша віра без пережитого досвіду Учителя з Галілеї та без запитань, як у Хоми, котрих Учитель не уникає, а навпаки, часто сам і провокує, позаяк Він чекає на відповідь тих, хто Його шукає.

Ким є Бог? Де Він? Як із Ним розмовляти? Віра є пригодою, яка перевершує будь-яку уяву. Це виклик, звернений до тих, хто шукає відкриті горизонти та суворі шляхи до нових знань, які дозволять побачити не тільки життя, а й вічність. Без страху!

Наступний запис

«Додай Ти нам віри» (Лк. 17:5)

«І сказали апостоли Господу: Додай Ти нам віри!». Учні Учителя з Галілеї, подорожуючи з Ним, зупиняються й роздумують над Його ... Читати далі