Найбільший гріх

Я зараз хочу поговорити про ту частину християнської моралі, в якій вона особливо різко відрізняється від усіх інших норм моральності. Існує вада, від якої не вільна жодна людина у світі. Але кожен ненавидить її в комусь іншому, і навряд чи хтось, окрім християн, помічає її в собі. Я чув, як люди зізнаються, що в них поганий характер, або в тому навіть, що вони боягузи. Але я не пригадаю, щоб колись чув від нехристиянина визнання в цій ваді. І я дуже рідко зустрічав невіруючих, які були б хоч трохи поблажливі до прояву цієї вади в ближніх. Немає такої вади, яка робить людину більш непопулярною, і немає такої вади, яку ми менш помічаємо в собі. Чим більше цієї вади в нас, тим більше ми ненавидимо її в ближніх.

Я говорю про гордість, гординю, протилежну їй чесноту християни називають упокорюванням. Згідно з християнським вченням, найголовніша вада, найстрашніше зло – гордість. Розбещеність, дратівливість, пияцтво, жадібність і тому подібне – усе це дрібниця в порівнянні з нею. Саме гордість зробила диявола тим, чим він став. Гордість веде до всіх інших вад: це абсолютно ворожий Богові стан духу.

Можливо, ви думаєте, я перебільшую. У такому разі вдумайтеся ще раз у мої слова. Декілька митей тому я сказав, що чим більше гордості в людині, тим сильніше вона ненавидить її в інших. Якщо ви хочете з’ясувати міру власної гордині, найпростіше це зробити, поставивши собі питання: “Наскільки глибоко я обурююся, коли інші принижують мене, або відмовляються мене помічати, або втручаються в мої справи, або ставляться до мене зверхньо, або красуються і хвастають у моїй присутності?” Річ у тім, що гордість кожної людини змагається з гордістю всякого іншого. Саме тому, що я хотів бути найпомітнішим на вечірці, мене так дратує, що хтось інший привертає до себе загальну увагу.

Нам слід ясно зрозуміти, що гордості органічно властивий дух суперництва, у цьому сама її природа. Інші вади вступають у суперництво, так би мовити, випадково. Гордість не задовольняється частковим володінням. Вона задовольняється тільки тоді, коли більше, ніж у сусіда. Ми кажемо, що люди гордяться багатством, або розумом, або красою. Але це не зовсім так. Вони гордяться тим, що вони багатші, розумніші чи красивіші за інших. Якби всі стали однаково багатими, або розумними, або красивими, людям нічим було б гордитися. Тільки порівняння збуджує в нас гордість: свідомість, що ми вищі за інших, приносить нам задоволення. Там, де не з чим змагатися, гордості немає місця. От чому я сказав, що гордості дух суперництва властивий органічно, тоді як про інші вади цього не скажеш. Статевий потяг може пробудити дух суперництва між двома чоловіками, якщо вони бажають мати одну й ту саму жінку. Але це тільки випадковість. Адже вони могли б захопитися двома різними дівчатами. Між тим гордівник відведе вашу дівчину не тому, що він її любить, а тільки для того, щоб довести самому собі, що як чоловік він кращий, ніж ви. Жадність може штовхнути людей на суперництво, якщо вони відчувають нестачу в тих або інших речах. Але горда людина, навіть якщо в неї цих речей більше, ніж їй хотілося б, прагнутиме придбати їх ще більше просто для того, щоб затвердитися в силі і владі. Майже все зло у світі, яке люди приписують жадності та егоїзму, насправді – результат гордості.

Візьміть, приміром, гроші. Бажання краще проводити відпустку, мати кращий будинок, кращу їжу і кращі напої робить людину жадібною до грошей: вона хоче мати їх якомога більше. Але це до певної межі. Що примушує людину, яка одержує 100 000 доларів на рік, прагнути до 200 000? Тепер уже не просто жадність до задоволень. Адже при 100 000 доларів розкішне життя для неї цілком доступне. Це гордість викликає в ній бажання стати багатше за інших і бажання ще сильніше – набути влади, бо саме влада приносить гордості особливе задоволення. Ніщо не дає людині такого відчуття переваги, як можливість грати іншими людьми ніби олов’яними солдатиками. Що примушує молоду дівчину сіяти нещастя всюди, де вона з’являється, збираючи навколо себе прихильників? Звичайно, не статевий інстинкт. Дівчата подібного роду дуже часто безпристрасні. Її штовхає на це гордість. Що примушує політичного лідера чи цілу націю постійно прагнути до нових успіхів і досягнень, не задовольняючись колишніми? Знову ж таки гордість. Гордості властивий дух суперництва. От чому її неможливо задовольнити. Якщо я страждаю на гордість, то доки хоч одна людина має більшу владу, багатство чи розум, ніж я, вона буде мені суперником і ворогом.

Християнство праве: саме гордість породжувала головні нещастя в кожному народі і в кожній сім’ї з початку світу. Інші вади можуть іноді об’єднувати людей; так, серед тих, хто охочий до випивки і чужий цнотливості, ви можете набути веселих приятелів. Але гордість завжди означає ворожість – вона і є сама ворожість. І не лише ворожість людини до людини, але і людини до Бога.

В особі Бога ви зустрічаєтесь з чимось таким, що в усіх відношеннях незмірно перевершує вас. Поки ви не усвідомили цього, а отже, і того, що порівняно з Ним ви – ніщо, ви взагалі не в змозі пізнати Бога. Ви не можете пізнати Його, не відмовившись від своєї гордості. Адже горда людина завжди дивиться звисока на все і на всіх, тобто зверху вниз: як же побачити їй те, що над нею!

Виникає жахливе питання. Як можливо, що люди, які пожираються гордістю, кажуть, ніби вони вірять у Бога, і вважають самих себе дуже релігійними? Я боюся, що ці люди поклоняються уявному Богу. Теоретично вони визнають, що перед лицем цього примарного Бога вони – ніщо. Але їм постійно здається, ніби цей Бог схвалює їх і вважає їх краще за інших; вони платять Йому уявним, копійчаним упокорюванням, переповнюючись у той же час гордовитою зарозумілістю відносно оточення. Я вважаю, Христос думав і про таких людей, коли казав: “Багато хто скаже Мені того дня: Господи! Господи! Чи не Твоїм ім’ям ми пророкували, і чи не Твоїм ім’ям бісів виганяли, і чи не Твоїм ім’ям багато чудес творили? І тоді скажу їм: Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня” (Мф. 7:22,23). Будь-хто з нас у будь-який момент може потрапити в цю пастку. На щастя, у нас є можливість випробувати себе. Всякий раз, коли виникає відчуття, що наше релігійне життя робить нас кращими за інших, ми можемо бути впевненими, що відчуття це не від Бога, а від диявола. Ви можете бути впевнені, що Бог дійсно присутній у вашому житті тільки тоді, коли або зовсім забуваєте про себе, або бачите себе незначним і нечистим. Краще зовсім забути про себе.

Це жахливо, що найстрашніша з усіх вад здатна проникнути в саму серцевину нашого релігійного життя. Але це і цілком зрозуміло. Інші, менш шкідливі вади виходять від диявола, що впливає на нас через нашу гріховну природу. А ця вада проникає в нас іншим шляхом: вона приходить безпосередньо з пекла. Адже природа її – чисто духовна, а отже, і дія її набагато витонченіша і більш смертоносна. З цієї причини гордість часто може служити для виправлення інших вад. Учителі, приміром, нерідко звертаються до гордості учнів або до їх самоповаги, як вони це називають, щоб змусити їх поводитися пристойно. Багатьом людям вдається здолати боязкість, прихильність до поганих пристрастей або виправити поганий характер, переконуючи себе, що вади ці нижче за їх гідність; вони досягають перемоги, розпалюючи в собі гордість. І, дивлячись на це, диявол сміється. Його цілком влаштовує, що ви стаєте цнотливими, хоробрими, упевненими в собі, якщо при цьому йому вдається підпорядкувати вашу душу диктату гордості, – так само він би не заперечував, щоб ви вилікувалися від нежиті, якщо натомість йому дозволено передати вам рак. Адже гордість – це духовний рак: вона пожирає саму можливість любові, задоволення і навіть здорового глузду.

Перш ніж ми покінчимо з цією темою, я повинен застерегти вас проти таких помилок:

1) Якщо ви відчуваєте задоволення, коли вас хвалять, це не свідчить про гордість. Дитина, якій поплескали по плечу за добре вивчений урок; жінка, чиєю красою захоплюється коханий; врятована душа, якій Христос каже: “Гаразд, добрий і вірний рабе”, – усі вони почувають себе вдоволеними, і це цілком закономірне. Адже тут – задоволення викликає не те, який ви, а свідомість, що ви зробили приємне комусь, кого хотіли (і правильно!) порадувати. Лихо починається тоді, коли ви від думки: “Я приніс йому задоволення; як добре!” – переходите до думки: “Мабуть, я дуже хороша людина, раз зробила це”. Чим більше ви подобаєтесь собі і чим менше задоволення відчуваєте від похвали, тим гіршими ви стаєте. Якщо похвала взагалі перестає займати вас і милування самим собою стає єдиним джерелом вашого задоволення, значить, ви досягли дна. От чому марнославство – той сорт гордості, який проявляється, головним чином, на поверхні, – мабуть, найменш небезпечно і найбільш простимо.

Марнославна людина жадає похвали, оплесків, обожнювання і завжди напрошується на компліменти. Це недолік, але недолік дитячий і навіть, як не дивно, не дуже шкідливий. Він лише показує, що повністю задовольнятися обожнюванням самим собою ви доки не можете. Ви ще достатньо цінуєте інших людей, щоб привернути їх увагу. Іншими словами, ви ще зберігаєте в собі людяність. Дійсно чорна, диявольська гордість приходить тоді, коли ви починаєте вважати всіх інших настільки нижчими за себе, що вас вже не хвилює, як вони про вас думають. Часом нам дійсно не слід звертати увагу на думку людей, якщо у своїх словах і вчинках ми керуємося правильними міркуваннями, тим більше що для нас незрівнянно важливіше, що про це думає Бог. Але горда людина не звертає на інших уваги зовсім з іншої причини. Вона каже: “Чому я повинна домагатися оплесків цього натовпу, начебто думка всіх цих людей має якусь цінність? Та якби воно і було так, я не та людина, щоб червоніти від задоволення при компліменті, немов дівчинка, уперше запрошена на танець. Я – самостійна доросла людина. Усе, що я зробила в ім’я своїх власних ідеалів, я зробила або тому, що обдарована артистичним складом розуму, або наслідуючи традиції моєї сім’ї, коротше, бо я така, якою я є. Натовпу це подобається? Його справа! Для мене всі вони – ніщо”. У подібному випадку справжня гордість, що досягла межі, може виступати супротивником марнославства. Як я сказав вище, диявол любить лікувати дрібні недоліки, підміняючи їх великими. Прагнучи вилікуватися від марнославства, ми не повинні кликати на допомогу нашу гордість.

2) Ми часто чуємо, як людина гордиться сином, або батьком, або школою, або службою. Виникає питання: гріх такого роду гордість? Я думаю, усе залежить від того, який сенс ми вкладаємо в слово “гордитися”. Часто воно звучить у наших вустах як синонім словосполучення “захоплюватися від щирого серця”. А таке захоплення, безумовно, дуже далеке від гріха. Але буває і по-другому: слово “гордитися” може означати, що людина почуває себе важливою персоною на підставі заслуг свого видатного батька або через приналежність до знаменитого роду. Доброго в цьому мало: і все-таки це краще, ніж гордитися самим собою. Любити когось і захоплюватися кимсь, окрім себе, – крок убік від повного духовного краху. Проте справжнє духовне оздоровлення не прийде до нас до тих пір, поки ми любитимемо щось і поклонятимемося перед чимось більше, ніж ми любимо Бога і схиляємося перед Ним.

3) Ми не повинні думати, ніби Бог забороняє гордість, бо вона ображає Його; що Він вимагає від нас упокорювання, щоб підкреслити Свою велич, начебто Він Сам був хворий на гордість. Думаю, Бога найменше займає Його гідність. Вся річ у тім, що Він хоче, щоб ми пізнали Його. Він хоче дати Себе нам. І якщо ми дійсно, по-справжньому зіткнемося з Ним, то мимоволі і з радістю підкоримося і відчуємо при цьому нескінченне полегшення, позбувшись нарешті від надуманої нісенітниці про нашу гідність, яка все життя не дає нам спокою, позбавляє радощів. Він прагне зробити нас упокореними, щоб ми могли пережити це полегшення. Він намагається звільнити нас від фантастичного, потворного вбрання, в яке ми виряджаємося і чванливо ходимо як маленькі дурні. Хотілося б і мені стати більш упокореним. Якби я досягнув цього, то зміг би більше розповісти вам про полегшення і зручність, які приходять до нас, коли ми знімаємо із себе пишне маскарадне вбрання, коли позбуваємося свого фальшивого “я” з його позами і претензіями: “Ну подивіться на мене, хіба я не славний/славна?” Навіть наблизитися до такого стану на мить – все рівно, що випити холодної води в пустелі.

4) Не думайте, що справжнє упокорювання – вкрадливість і єлейність, нарочите підкреслення власної нікчемності. Зустрівши дійсно упокорену людину, ви, швидше за все, подумаєте, що вона весела, розумна, яка виявляє непідробний інтерес до того, що ви казали їй. А якщо вона не сподобається вам, то, напевно, через те, що ви відчуєте укол заздрості до людини, яка здатна так легко і радісно сприймати життя. Вона не думає про своє упокорювання; вона взагалі не думає про себе.

Якщо хтось бажає стати упокореним, я можу підказати йому перший крок: усвідомте свою гордість. Цей крок буде і найзначнішим. Принаймні, нічого не можна зробити, поки він не зроблений. Якщо ви думаєте, що не страждаєте на гординю, значить, ви дійсно на неї страждаєте.

Автор: Клайв Степлз Льюїс

Попередній запис

Божі напоумлення

Христова притча про злих виноградарів, які вбили сина хазяїна винограднику. Більш за все, вона багатьом добре відома, тому немає особливої ... Читати далі

Наступний запис

Гріх марнославства і боротьба з ним

Марнославство, пихатість – гріх, властивий кожній людині, перемогти який можна тільки упокорюванням, покаянням і звеличенням ролі Божої у своєму житті. ... Читати далі