Коли ми найкраще пізнаємо Бога? – У момент, коли Його найбільше потребуємо, у момент смертельної загрози для нас та наших близьких, у момент якогось лиха, або ж у період очікування його. От тоді ми опиняємося перед Богом сам на сам, коли насущна загроза, лихо усуває все, що заважало нам роздивитися Його до цього часу.
Для таких моментів найкраще підійде іменування: «момент істини», адже саме в цей момент ми відкриємо своє справжнє, істинне «я», яке до того часу було прихованим для нас… Але не для Бога… Також часто це наше «я» не було таємницею і для небайдужих оточуючих. Цікаве, між іншим, зауваження про «небайдужих» оточуючих, адже виходить, що досить часто ми байдуже ставимося самі до себе, ми живемо за звичним графіком, робимо вже звичні речі, вважаючи, що так «треба», так «прийнято», так усі «роблять»… Тобто думка оточуючих стосовно того, що ми робимо, нас цікавить більше, ніж ми самі думаємо відносно цього.
До речі, багато людей, якщо не більшість, у житті поводяться саме так: вони думають колективним «розумом», у них часто-густо немає власної думки про важливі, доленосні речі, як зазвичай немає як такої думки в згаданого «колективу». Він лише повторює за кимсь (у наших реаліях найчастіше за телевізором) начебто гарні, проникливі гасла, начебто «розумні» думки, які подобаються людям, тішать їхнє «его», їхню «ексклюзивність», винятковість, їх егоїзм. Саме про це попереджає вірних апостол Яків, що «дружба зі світом є ворожнеча проти Бога… Бо хто хоче бути другом світові, той стає ворогом Богові» (Як. 4:4).
Про Бога ж згадують зазвичай значно пізніше (і то не всі), коли зазнають неминучого краху всі ці проникливі гасла, начебто «розумні» думки, в яких виявляється немає нічого проникливого та розумного. От тоді і настає «момент істини». Момент, коли людина визнає свою нікчемність перед Богом.
«Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне» (Мф. 5:3), – саме такий стан серця мав на увазі Христос. І блаженний, справжній щасливчик той, хто визнає свою нікчемність перед Богом. Тільки в такому випадку людина по-справжньому зможе плекати надію на Бога, інакше вона все рівно надіятиметься на власні сили, колективний «розум», на сліпу удачу, та на будь-що, окрім Бога.
Звичайно, такого блаженного стану убогості духовної можна досягти минаючи краху сподівань на оточуючий світ, колективну «думку» та усілякі гасла та ідеї. Рецепт простий: скептично сприймати оточуючий світ, або ж як сказано в Біблії: «Не любіть світу, ні того, що в світі: хто любить світ, у тому немає любові Отчої. Бо все, що в світі: похіть плотська, похіть очима і гордість житейська, не від Отця, а від світу цього. І світ минає, і похіть його, а той, хто виконує волю Божу, перебуває повік» (1Ін. 2:15-17).
Особливо надихають останні слова: «Хто виконує волю Божу, перебуває повік», – проте, щоб досягнути такого блаженного стану, доведеться пройти через «момент істини», при чому не один, щоб відучити себе від звички занадто сильно покладатися на власні сили, а всю свою надію покладати на Бога.
Під час такого духовного преображення наш егоїзм непомітно піде на другий план, адже його місце займе наше прагнення пізнавати та виконувати волю Божу, яка, як відомо, «блага, угодна i довершена» (Рим. 12:2).
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Момент істини
Ваш коментар:
