1 Тимофія 1:1-7 – 1:8-11

1 Тимофія 1:1-7 – Вірне вчення про істину

«Павло, апостол Христа Ісуса, з волі Бога, Спасителя нашого й Христа Ісуса, надії нашої, до Тимофія, щирого сина за вірою: благодать, милість, мир від Бога Отця і Христа Ісуса, Господа нашого! Як я йшов у Македонію, я тебе вблагав був позостатися в Ефесі, щоб ти декому наказав не навчати іншої науки, і не звертати уваги на вигадки й на родоводи безкраї, що викликують більше сварки, ніж збудування Боже, що в вірі воно. Ціль же наказу любов від чистого серця, і доброго сумління, і нелукавої віри. Дехто в тім прогрішили були та вдалися в пустомовність, вони забажали бути вчителями Закону, та не розуміли ні того, що говорять, ні про що запевняють.»

Я насилу згадую одну зі своїх перших проповідей.

Я так усе прекрасно собі уявляв. Я знав – або думав, що знаю – що я хочу сказати. Але коли я сів за стіл, щоб згрупувати ідеї, написати і подивитися, як виглядатиме проповідь, ясність швидко зникла. Згадую, як відкрив один з біблійних уривків, який збирався прочитати на тому богослужінні, і, учитавшись у нього, з подивом виявив, що він набагато складніший, ніж я спочатку думав. Пам’ятаю, що намагався пропрацювати текст до дрібниць і в результаті не спланував проповідь від початку до кінця. Мої думки і уява перемикалися то на власні уявлення про те, як віщають великі проповідники, то на біблійний текст, то на ідеї, короткі замітки та ілюстрації в моєму записнику.

На щастя, я точно не пам’ятаю, як відбулася тоді проповідь. Воно і не випадкове. Навіть вийшовши за кафедру, я так і не визначився з метою своєї проповіді. У голові роїлися думки, які я хотів озвучити, а паства, як мені тоді здавалося, чекала почути, але я навряд чи сказав би вам тоді, як, втім, і зараз, навіщо я проповідував. Я потрапив у ситуацію з класичного анекдоту: один студент богословського коледжу представив конспект своєї проповіді директорові коледжу. Тоді як високоповажний професор його швидко переглядав, студент сидів як на голках.

«Годиться?» – запитав студент. – «Годиться на що?» – запитав директор.

Тому, коли я читаю, що Павло каже Тимофію про різні види учительства, я не з чуток знаю, з чим він бореться. Він говорить про те, як по-різному можна учити. Один ходить навколо, збираючи цікаві ідеї та теорії і нескінченно жонглюючи ними, при цьому він не обов’язково ясно розуміє, що вони насправді означають. В іншого є ясна мета, він виключає все, що їй заважає, і йде прямо до суті.

У цьому посланні, як і в Другому посланні до Тимофія і Посланні до Тита, часто говориться про ці два види учительства, і ми побачимо, що Павло повертається до цієї теми, розглядаючи її з різних ракурсів. Усі ці три послання зазвичай називають Пастирськими частково тому, що Павло сам діє як пастир по відношенню до Тимофія і Тита, і частково тому, що він своїм посланням переслідує мету наставити своїх духовних дітей в їх особистому служінні як пастирів і дати рекомендації відносно різних видів церковного служіння, які Тимофій і Тит повинні встановити в різних громадах. Але ці послання можна з не меншим успіхом назвати «посібником для учителя», бо, у цілому, вони присвячені питанню, чому повинен і чому не повинен учити християнський керівник.

Перш ніж йти далі, слід відповісти на питання: а чи впевнені ми в тому, що ці послання належать Павлу? У ранній церкві, мабуть, автор послання був добре відомий. Але за останні двісті років ряд коментаторів виявили декілька фрагментів тексту, де Пастирські послання і по мові, і по духу значно відрізняються від головних послань (Рим., Гал. і т. д.), які безумовно належать Павловому перу. Одні тепер вважають питання закритим: Павло, кажуть вони, не міг написати їх. Для других ця проблема все ще не розв’язана. Треті продовжують наполягати, що послання були написані Павлом. Врешті-решт, у посланнях є присутніми дуже особисті деталі, які було б дивно вигадувати.

Це – складне питання, і жанр цієї книги не припускає усебічний розгляд проблеми. Але нам дійсно треба пам’ятати, що в ту епоху, коли ці послання були написані (приблизно 50-100 рр.), підписувати свій твір чужим ім’ям було звичайною справою. Це не обов’язково означало, що це була підробка (як би ми тепер сказали). Люди могли щиро розділяти переконання людини, ім’я якої вони використовували, і застосовувати їх до нової ситуації. Я не думаю, що це вичерпне пояснення в нашому випадку, але його варто мати на увазі. З іншого боку, ми повинні пам’ятати, що сам Павло – приклад того, як одна і та ж людина може писати в абсолютно різних стилях залежно від ситуації; це видно навіть у посланнях, які безперечно належать йому. Добрий приклад – два його послання до Коринтян. Вони настільки відрізняються одне від другого по стилю і тону, що, якби тільки вони складали літературну спадщину Павла, що дійшла до нас, ми могли б легко уявити, що апостол написав тільки одне з них і хтось ще, мабуть, написав друге. Але абсолютно точно, що він написав обидва. Різниця між Павлом Послання до Римлян і Павлом Пастирських послань не набагато більша, ніж різниця між Павлом Першого і Другого послань до Коринтян. Цілі цієї книги дозволяють мені залишити питання відкритим, але я продовжу заради простоти іменувати автора «Павлом».

У чому ми можемо бути абсолютно упевнені, так це в тому, що «Павло» цих послань так само пристрасно учить істині, як і «Павло» Послання до Римлян та інших послань. І в нас є тут чітке, ясне формулювання мети вчення: не лише передача інформації, але і формування цілого способу життя, який зводиться у вірші 5 до трьох доданків: справжня любов, чиста совість і щира віра.

У наявності два прагнення автора, які є видимими упродовж цих послань. По-перше, Павло бажає, щоб кожен християнин дозволив Євангелію цілком преобразити своє життя так, щоб зовнішні прояви віри відбивали глибоку внутрішню реальність. По-друге, він також хоче, щоб кожен християнин, і особливо наставник у вірі, умів творити общину на взаємній любові і підтримці, а не руйнував її помилковим вченням або неправильною поведінкою. Навіть сьогодні, через дві тисячі років, ми знаємо, як легко зруйнувати побудоване роками. Наскільки ж більш уразливими були маленькі церкви в ту древню епоху, з купкою вірних, яким доводилося стикатися з великими проблемами.

Але, як вказує вітання на початку, громади не залишені битися самостійно. Апостольство Павла вкорінене у велінні Господа до нього, і він запевняє Тимофія в благодаті, милості і мирі Бога. Бог, Якого він закликає, названий «Спасителем» (титул, який часто використовувався в I столітті по відношенню до римського імператора, Кесаря), і Ісус, на Якого апостол сподівається, – Цар, Месія, істинний Бог Всесвіту. Якщо ми це точно знаємо, нам не потрібні учителі, які ходять навколо, сперечаючись про дивні древні перекази або про «родоводи безкраї», подібно до сучасних Павлу юдейських учителів. Також безглузді (див. вірші 6 і 7) спроби людей учити юдейському Закону християнські громади, не відповівши на питання: що це таке і як це застосовувати в житті. Ні, саме євангельське вчення і спосіб життя, який з нього виникає, не можуть бути чимось заплутаним і абстрактним. Вони мають бути змістовними і ясними, такими, щоб новонавернені, яким украй важливо зростати у своїй вірі, змогли вникнути в глибокі і цінні основи, завдяки яким справжнє християнство стоїть у боці від навколишнього світу; інакше живе вчення виявиться похованим під товщею складних і незрозумілих ідей.

1 Тимофія 1:8-11 – Призначення Закону

«А ми знаємо, що добрий Закон, коли хто законно вживає його, та відає те, що Закон не покладений для праведного, але для беззаконних та для неслухняних, нечестивих і грішників, безбожних та нечистих, для зневажників батька та зневажників матері, для душогубців, розпусників, мужоложників, розбійників, неправдомовців, кривоприсяжників, і для всього іншого, що противне здоровій науці, за славною Євангелією блаженного Бога, яка мені звірена.»

Ми стояли біля джерела, дивлячись на другий бік долини. Був справжній весняний день: легкий вітерець, непомітна хмарка, яскраве сонце, пагорби навколо в усій своїй красі. Десь вдалині ми могли чути бекання вівці, що зве свого ягняти.

«Ми ніколи не проходили тут», – сказав мій супутник. – «Завжди ми проходимо тут повз, не один раз ми вибирали південний маршрут і бачили пейзаж з цих пагорбів».

Він знав, так само, як і я, чому ми туди не йшли. Ми дістали мапу ще раз і подивилися на неї. Приблизно на милю на південь від нас були маленькі друкарські букви, написані червоним чорнилом. «НЕБЕЗПЕЧНА ЗОНА», – повідомляли вони. Повідомлення повторювалося на кожній півмилі або біля того. Один з південних маршрутів вів до армійського табору.

Уся місцевість використовувалася як плацдарм для військових маневрів. Образливо, що того дня ми упродовж багатьох годин, які пробули там, так і не почули жодної стрілянини. Можливо, солдати займалися іншими справами, замість того щоб саме тоді брати участь у стрільбах. Ми, можливо, пройшли всю місцевість і були повністю поза небезпекою. Але коли мапа каже «НЕБЕЗПЕЧНО», абсолютно безглуздо навіть сумніватися стосовно цього. Ми задумливо дивилися на незвідані пагорби і відмітили північний напрям для одного з наших відомих старих маршрутів. Тепер на хвилину уявіть, що у вас мапа, на якій тільки відмічена небезпека. Припустимо, що на всій місцевості, яку зображує мапа, є тільки знаки, які означають як райони армійських стрільб, так і прямовисні кручі, з яких ви можете зірватися, небезпечні перехрестя, де можуть бути аварії, мости, які виглядають надійними, але можуть обвалитися, якщо ви спробуєте перейти їх, і так далі. Припустимо, що немає жодних інших слів або символів – нічого, що повідомляє вам назви міст і сіл, жодних знаків, які означають гарний краєвид, місця для пікніка, приємні шляхи біля річок, місця, де ви можете поїсти, або попити, або отримати нічліг. Це була б моторошна мапа, чи не так? Це могло б змусити вас побажати залишитися удома і ніколи не ризикувати, виходячи на вулицю. Це нагадує мені один іронічний вірш з Книги Приповістей (26:13): коли хтось каже, що «лев на дорозі!», він може говорити правду, але може і просто шукати виправдання, щоб не піти того дня працювати.

Головна думка цього уривка полягає в тому, що юдейський Закон схожий на мапу, на якій відмічена тільки небезпека. Павло, залишивши Тимофія, який відповідав за церкву в Ефесі, знав, що там були деякі учителі, які були великими ревнителями юдейського Закону. Це розцінювалося, окрім усього іншого, як основа не лише особистої моральності, але і всього юдейського способу життя. Можливо, як він припускає в попередньому уривку, деякі з юдеохристиян в Ефесі ставили Закон основною задачею для осмислення християнського вчення. І це, каже він, схоже на заборону для людей, що збираються на прогулянку місцевістю, мапа якої каже їм, що йти туди їм не варто. Для цього, каже Павло, Закон дуже корисний. Він фактично існує для таких цілей, і його треба використовувати «законним» способом для організації правильного життя (в. 8). Якщо ви хочете знати, що не можна робити, юдейський Закон дасть вам схему декількох можливих варіантів стосунків і образів поведінки з позначкою «НЕБЕЗПЕЧНО!», чи, можливо, «Проїзду немає». Він не скаже вам, що ви повинні робити; саме по собі це не спонукатиме вас почати захоплююче, прекрасне життя, наповнене любов’ю і служінням, у чому для Павла і полягало все християнство. Тому, як нам може здатися, він дещо зарозуміло перераховує людей, для яких Закон має бути корисним: тим, хто завжди забрідає в небезпечні місця, у кому видна схильність балансувати на краю моральної прірви, або тому, хто намагається перейти мости, які при переході можуть обвалитися. Висновок: ну що ж, якщо хтось хоче учити Закону – прекрасно, але передбачається, що їх слухачі будуть людьми саме такого сорту, але в християнській общині не має бути таких слухачів!

Ясно, що він має на увазі не лише юдейський Закон у сенсі перших п’яти книг Біблії (одне із значень слова «Закон», яке могло бути в той час), а точніше – десять заповідей, які ми знаходимо у Вих. 20:1-17. Ми, можливо, не помітили це в перших словах списку у віршах 9 і 10 (беззаконні, неслухняні, нечестиві, грішні, неблагоговійні, безбожні), але це вияснюється надалі. П’ята заповідь стосується поваги до батьків, шоста – вбивства, сьома – перелюбу, восьма – крадіжки, дев’ята – лжесвідчення і десята (яку часто розцінюють як свого роду узагальнення наприкінці списку) – пожадливості. Від середини вірша 9 і у вірші 10 Павло, здається, має на увазі ці шість заповідей, і трохи розширює їх діапазон: крайня протилежність шанування батьків – їх вбивство, заповідь проти перелюбу включає всі види позашлюбних сексуальних зв’язків, найбільш крайній приклад крадіжки – викрадення живої людини, щоб продати її як раба. Павло також додає узагальнення наприкінці свого списку: «і для всього іншого, що противне здоровій науці». Те, що він йде за списком заповідей дуже скрупульозно, має на увазі, що ми повинні розглядати ті слова на початку вірша 9, починаючи з «беззаконних» як спосіб опису людей, які порушують, принаймні, перші три заповіді, – шанування тільки Бога, заборони на ідолопоклонство і поминання імені Бога марно. (Четверта заповідь про дотримання суботи викликала суперечки в ранньому християнстві, що ясно з Рим. 14; але це – тема для іншої розмови.)

Мета всього цього проглядає не в тому, щоб просто перерахувати різні моделі гріховної поведінки, але щоб сказати: Закон прекрасний тоді, коли вам потрібна мапа, на якій позначені всі небезпечні місця. Є дійсно небезпечні типи поведінки, і славна Блага звістка про блаженного Бога (в. 11) так само проти них, як і юдейський Закон. Але не уявляйте, якщо ви їй учите, вам вдасться зробити щось більше, ніж намалювати декілька вказівників, які попереджають людей про ці небезпеки. Набагато важливіше досліджувати саму Благу звістку, те послання, яке було дане Павлу та іншим апостолам. Коли спочатку був даний Закон, то, не дивлячись на те, що люди вже його порушили, Бог також відкрив Свою славу Мойсеєві (Вих. 32-34), Тут, як і в 2Кор. 3 і 4, Павло оголошує, що, хоч Закон і хороший, не він, а Блага звістка відкриває славу Божу.

Наступний запис

1 Тимофія 1:12-17 – 1:18-20

1 Тимофія 1:12-17 – Дії рятівної благодаті Божої на прикладі життя Павла «Я дяку складаю Тому, Хто зміцнив мене, Христу ... Читати далі