1 Тимофія 1:12-17 – 1:18-20

1 Тимофія 1:12-17 – Дії рятівної благодаті Божої на прикладі життя Павла

«Я дяку складаю Тому, Хто зміцнив мене, Христу Ісусу, Господу нашому, що мене за вірного визнав і поставив на службу, мене, що давніше був богозневажник, і гнобитель, і напасник, але був помилуваний, бо я те чинив нетямучий у невірстві. І багато збільшилась у мені благодать Господа нашого з вірою та з любов’ю в Христі Ісусі. Вірне це слово, і гідне всякого прийняття, що Христос Ісус прийшов у світ спасти грішних, із яких перший то я. Але я тому був помилуваний, щоб Ісус Христос на першім мені показав усе довготерпіння, для прикладу тим, що мають увірувати в Нього на вічне життя. А Цареві віків, нетлінному, невидимому, єдиному Богові честь і слава на вічні віки. Амінь.»

Коли я був хлопчиком, телебачення тільки починало входити в наше життя. Був тільки один канал, і там не було майже нічого цікавого. Але, коли я виріс з програм для малюків (Енді Панди і Біл і Бен – квіткові горщики), постійно показували один серіал, який мені запам’ятався: «Самотній Бродяга». Я не знав тоді того, що знаю зараз: що історія про техаського бродягу, який залишився в живих після смерті товаришів і сім’ї, була типовою американською історією, яка була сформована з певного стереотипу, і потім у свою чергу сформувала світогляд американців. Як багато маленьких хлопчиків, я був натхненний подвигами цього спокійного, небагатослівного хлопця.

Кінь Самотнього Бродяги, Срібний, став майже таким же знаменитим, як і він сам. Срібний брав участь у подвигах свого хазяїна і, здавалося, точно розумів, що той робив і де він потребував допомоги. Але коли на початку довгого і майже епічного циклу історій про Самотнього Бродягу Срібний уперше з’явився перед глядачами, кінь був не лише не прирученим, але і непохитним, неприборканим. Тонто, індієць, який стає близьким другом і союзником Самотнього Бродяги, заявляє, що неможливо приручити такого коня. Він абсолютно дикий і впертий, і це мало змусити нормальних наїзників і приборкувачів кинути цю справу і використовувати своє мистецтво на податливіших тваринах. Але Самотній Бродяга не може відступати. Це його кінь. Він просить тварину стати своїм, використавши декілька таємних способів, і кінь відгукується і служить йому все життя.

Тут є також інші цікаві теми, зокрема, справжня (згідно з Писанням), людина, яка призначена відповідальною за тварин (див. Бут. 2:19-20). Але от чому я розповів цю історію: з моменту, коли Самотній Бродяга показав, що він може приручити неприборкного коня і перетворити його на свого слугу, і навіть в якійсь мірі в друга, глядач знає, що він зможе здолати всі інші перешкоди на своєму шляху. Він вже впорався з найважчим випробуванням, і менш важкі тепер будуть, зрозуміло, легшими. Очевидно, чому Павло говорить про те, що Бог зробив у його житті. Бог узяв найбільш неприборкного, найсильнішого з переслідувачів, і перетворив його не лише в християнина, але також і у вірного апостола і проповідника. Якщо Бог може зробити це, то немає нікого, немає жодного настільки черствого серця, немає настільки сильної злості, які були б недоступні Його терплячому милосердю. Це – мета віршів 15 і 16, які є осереддям цього уривка. Павло був гіршим грішником; слово «гірший» буквально означає «перший» або «головний». «Перший грішник» – от як Павло, озираючись назад, бачить своє колишнє життя! Тоді він так, звичайно, не вважав; Павло думав, що творить Божу волю. Ясно, що однієї щирості недостатньо. Тепер він розуміє, що його гнівні слова проти перших християн були богохульством, наклепом на послідовників Царя Ісуса, і що справи, які виникали з цього гніву, були абсолютно точно гоніннями, які завжди терпів народ Божий. Він робив стосовно істинного народу Божого те, що нечестиві язичники робили стосовно Ізраїлю в минулому. Думка Павла, що він захищав Ізраїль від помилок, робила ситуацію тільки гірше. От якою людиною він був. Християни, докладаючи усіх зусиль, щоб сховатися від його лютих нападок, звичайно, визнали б, що він недосяжний для милосердя Божого.

Але немає нікого, хто був би поза цим милосердям. Павло додає цікаву примітку, схожу на Рим. 10:2-3, де він говорить про юдеїв свого часу: він був «нетямучий у невірстві». Як Ісус просив, щоб Бог простив римських солдатів, які прибивали Його до хреста, бо вони не знали, що робили (Лк. 23:34), так само і Павло озирається назад і бачить, що він гадки не мав про те, що він насправді робив. Поза сумнівом, він сказав би те ж саме про інших у подібній ситуації. І Бог любить показувати тільки таким людям, як Він насправді поблажливий і терплячий (в. 16). Павло, таким чином, стає зразком, моделлю того, як Бог відкриває Свою любов здавалося б найбезнадійнішим супротивникам і залучає їх до віри. І, як завжди у Павла, віра, у свою чергу, стає засобом стати причасником «віку майбутнього», новій епосі, яку так пристрасно чекали юдеї. Павло спочатку припустив, що блюзнірська нісенітниця християнської проповіді може затримати той момент, коли мала настати нова епоха для Ізраїлю і світу. Тепер він бачить, що якраз ця проповідь – про цей новий вік, який як би спалахнув серед ночі віку нинішнього, завдяки Ісусу, і тепер поширює своє світло на всі народи.

Павло став одним з головних вісників цього потоку світла. Він знаходить нову силу, вируючу в ньому, для завдань, для яких його призвав Бог, і Павло знає, що це виходить від Самого Царя Ісуса (в. 12). До того ж він знає, що це – знак, що Бог вважає його тим, хто заслуговує на довіру. У світі з його підозрілістю, обманом і наклепом, Божий задум зі спасіння світу заснований на довірі. Це здається украй ризикованим: невже Бог збирається довіряти слабким, ненадійним, смертним? Але це теж частина дивних Божих справ, справ любові. Через цю початкову істину Павло може у свою чергу довіряти тим, хто прагне допомагати йому в служінні. Це – одна з головних тем, про яку говориться упродовж усіх Пастирських послань.

І, як це часто буває, уривок, який здавалося б повністю говорить про Павла, насправді присвячений Богові, Його благодаті і любові. Таким чином, дуже логічно, що Павло закінчує палкою хвалою єдиному істинному Богові (в. 17). Цей вірш став відомим завдяки великому гімну У. Чалмерса Сміта (1824-1908)[1]: «Цареві віків, нетлінному, невидимому, єдиному Богові». Коли хід ваших думок повертає вас до хвали тільки єдиному Богові, ви знаєте, що Він довіряє вам і забезпечує вас усім для вашого служіння. Це – одна з причин, чому богослужіння – це центр усього дійсно християнського життя.

1 Тимофія 1:18-20 – Боротьба за віру

«Цього наказа я передаю тобі, сину мій Тимофіє, за тими пророцтвами, що про тебе давніше були, щоб ними провадив ти добру війну, маючи віру та добре сумління, якого дехто відкинулися та й розбилися в вірі. Серед них Гіменей та Олександер, яких я передав сатані, щоб навчились вони не зневажати Бога.»

У колишні часи навігація кораблів здійснювалася тільки за зірками, а компас був найважливішим предметом на борту. Чи було сонячно, чи падав сніг, вдень чи вночі, чи йшов корабель по курсу чи ухилявся від нього, компас був важливим орієнтиром, який говорив морякам, де вони пливуть. Могли виникнути всякого роду проблеми – наприклад, у хмарну ніч не видно жодних зірок, і вони не могли показати, як далеко північ або південь, – але компас підвести не міг і залишався головним керманичем у подорожі.

Проте, якщо компас забруднився, або в нього приклеїлася стрілка, або він вийшов з ладу через магнітні хвилі, судно було в реальній небезпеці. Уявіть, як бути покинутим на середині океану в маленькому човні, абсолютно не уявляючи, де ви знаходитеся. Однієї думки про це цілком достатньо, щоб ви почали панікувати.

Для багатьох вдумливих авторів стародавнього світу совість у людини була еквівалентом компаса. Дивний, таємничий тихий голос, який каже вам, що добре і що погане, який іноді шепоче, іноді кричить, зрідка зовсім мовчить. Безліч мислителів – і єврейських, і язичницьких – розглядали її як певну форму Божої присутності, яка веде і застерігає людський рід. Звичайно, не в усіх суспільствах деталі різних моральних норм повністю співпадають. Але майже у всіх є одні і ті ж етичні основи (упевненість, що вбивство, злодійство і подібні речі є неправедними речами). Совість може, як це і було, формуватися так чи інакше. Але завжди є голос, який промовляє «так, це правильно» або «ні, ти не повинен цього робити».

Те, що ми знаходимо в Павла, – це первинне християнське уявлення про совість. Павло цілком би погодився із сучасними йому учителями моральності про значення совісті і сказав би, що вона з’явилася тому, що єдиний Бог, Творець, впровадив її в людське серце як маленький, але важливий компас, за яким люди повинні жити, щоб бути угодними Йому. Але Павло перед цим вже ясно показав, що насправді ніхто не може, вживаючи власні жалюгідні зусилля, жити згідно з цим закладеним всередину Божим планом. Більше того, він підкреслив, що для того, щоб належним чином покорятися істинним спонуканням совісті, необхідно прийняти віру і дар нового життя від Бога, які подаються людині дією Духа. Так тільки і можна стати справжньою людиною, здатною відбити в собі образ свого Творця.

Язичницькі учителі моральності могли вказати шлях, але вони не могли реально допомогти людям робити те, що слід. Павлового сучасника Сенеку, одного з найбільших учителів моральності, самого критикували за те, що він був не в змозі відповідати нормам, яким учив інших. І він погоджувався з цим.

Але що, якщо ви повністю перестали слухати вашу совість? Саме це, каже Павло, зробили деякі люди. Він не пояснює, чому вони допустили це; але два імені він згадує: Гіменей та Олександер; один з них, Гіменей, несподівано з’являється знову в 2Тим. 2:17. Там Павло каже, що він і ще одна людина учать, «що воскресіння було вже», іншими словами, що християни вже повністю, в усіх сенсах «повстали з мертвих» і тому, мабуть, їм не треба підкорятися звичайним моральним нормам. Це насправді було відомою особливістю певного типу уявного християнського благочестя: коли люди виявляють, які сильні зміни сила Божа може зробити в їх житті, вони іноді уявляють, що вони вільні від усіх звичайних обмежень, і тому засовують совість чимдалі в комірку і замикають її на замок. Не дивно, що це часто призводило до морального і духовного падіння, оскільки в такому разі люди дають свободу всім інстинктам, які зазвичай контролює совість. Реакція Павла в таких випадках була швидкою і суворою: він їх «передав сатані», щоб навчити їх не говорити і не робити блюзнірські речі. Як у 1Кор. 5, це, здається, означає, що такі люди мають бути виключені з християнської общини, а іншим членам церкви заборонено зустрічатися і їсти з ними за одним столом. Павло розглядав церковне спілкування, передусім, як місце, де сила Божа діє, щоб зціляти, керувати, вести і направляти окремих християн. Тому заборонити людям доступ до цього було рівноцінне відсиланню їх у пітьму зовнішню, у місце, де єдиний духовний вплив, який на них міг бути здійснений, буде з боку «обвинувача», сатани. Мета цього, звичайно, у тому, щоб у таких умовах вони якнайскоріше зрозуміли свою помилку і повернулися із скорботою і покаянням, готові навчитися мудрості. Саме це, ймовірно, сталося в іншій ситуації, як, мабуть, вказує 2Кор. 2. Доручення Павла Тимофію полягає, звичайно, у тому, що він не повинен чинити так, як Гіменей і Олександер; йому треба щосили триматися двох речей: віри і чистого сумління. Віра досягає Бога, Який створив нас і перетворює нас завдяки Ісусу і Духові. Совість, утворена тим же самим Духом, згідно з прикладом і вченням Ісуса, веде вас мінливим і небезпечним життєвим морем. Що особливо часто потрібне в пастирському служінні, так це практичне правило, швидкий і набір певних основ, що легко запам’ятовується і які могли в принципі бути викладені у великих подробицях, але які зайнята повсякденними справами людина може легко згадати в їх початковому вигляді. «Провадь добру війну, маючи віру та добре сумління». Просто, ясно і натхненно.


[1] У. Чалмерс Сміт – відомий шотландський автор духовних гімнів. – Прим. ред.

Попередній запис

1 Тимофія 1:1-7 – 1:8-11

1 Тимофія 1:1-7 – Вірне вчення про істину «Павло, апостол Христа Ісуса, з волі Бога, Спасителя нашого й Христа Ісуса, ... Читати далі

Наступний запис

1 Тимофія 2:1-7 – 2:8-15

1 Тимофія 2:1-7 – Перше правило: молитва за мир «Отже, перш над усе я благаю чинити молитви, благання, прохання, подяки ... Читати далі