Филимона 8-25

Филимона 8-14 – Заклик апостола Павла

«Через це, хоч я маю велику відвагу в Христі подавати накази тобі про потрібне, але більше з любови благаю я, як Павло, старий, тепер же ще й в’язень Христа Ісуса. Благаю тебе про сина свого, про Онисима, що його породив я в кайданах своїх. Колись то для тебе він був непотрібний, тепер же для тебе й для мене він дуже потрібний. Тобі я вертаю його, того, хто є неначе серце моє. Я хотів був тримати його при собі, щоб він замість тебе мені послужив у кайданах за Євангелію, та без волі твоєї нічого робити не хотів я, щоб твій добрий учинок не був ніби вимушений, але добровільний.»

Колись у церкві Англії був один авторитетний єпископ, який займав дуже сувору позицію стосовно деяких важливих питань, що постали в той час перед церквою і суспільством. Багато разів він ходив до архієпископа Кентерберійського і чинив на нього тиск, щоб той спрямував церковний корабель у строго певному напрямі. Проте в архієпископа був ширший кругозір і погляд на церковні справи, ніж у наполегливого, але досить обмеженого єпископа, і він також умів переконувати людей. І навіть цей єпископ, великий мислитель і оратор, виявився переможеним – архієпископ все-таки зумів уламати його своєю м’якою манерою. Пізніше він згадував: «Коли я йшов до архієпископа, я казав сам собі: «Сьогодні ти маєш бути пильним, щоб не піддатися на умовляння». А потім, коли виходив від нього: «Ну, так, ти ж не хотів здаватися з цього питання»!»

Умовляння, особливо ті, що йдуть від душі, «в Господові», – це чудова річ. Зрозуміло, і добру річ можна вивернути навиворіт, і тоді це буде вже шантаж, маніпуляція або «тиск на психіку». Усе це, дійсно, існує, і це огидне. Часто люди, які невдоволені остаточним рішенням, схильні говорити, що на них чинили тиск.

Проте коли комусь роз’яснюють щось з щирою любов’ю, з істинним розумінням Євангелія, то між цими людьми встановлюється дуже тонка, невимовна словами взаємодія, і врешті-решт людина приймає рішення в євангельському світлі. Саме так діє на людей любов. Припустимо, Джек любить Джіл. Але оскільки він шанує свободу її вибору, він ніколи не скаже їй про свою любов і не зробить нічого, щоб її показати. Чи створює така поведінка певний контекст, в якому Джіл буде вільна полюбити Джека у відповідь? Потрібно побоюватися споруджувати собі хибних кумирів на кшталт «свободи», яка залишить нас усіх жити «вільно» кожного у своїй маленькій клітці, відгородженого від усіляких умовлянь, але і від любові, від якого б то не було спілкування з людьми, тільки щоб не поставити під сумнів нашу «свободу». Зрозуміло, завжди можна сказати, що «мною маніпулювали», і виникає питання, чи не користувався цим прийомом і апостол Павло? Проте, щоб уникнути звинувачень у тому, що якщо ви когось у чомусь переконуєте, підбадьорюєте, то намагаєтеся представити речі в іншому світлі, слід зовсім зачинитися і відмовитися від будь-яких контактів з людьми.

Апостол Павло, звичайно ж, знає, наскільки небезпечним буває примушувати людину щось робити насильно. Упродовж усього листа він умовляє Филимона дуже м’яко, делікатно, навіть вкрадливо. Він досить добре знає адресата, щоб вибрати з ним правильний тон. Те, про що він збирається просити, – дуже, дуже важка річ, але він має підстави вірити, що Филимон зрозуміє і поведеться відповідно. Проте, щоб не зіпсувати справи, він висловлюється поступово, крок за кроком.

Спочатку він як би закладає фундамент: говорить про існуючі між ними стосунки. Потім називає ім’я людини, що породила проблему. Потім швидко дає Филимону зрозуміти, що маючи справу з Онисимом він насправді має перед собою… самого Павла! У цьому – основний маневр його тактики в цьому делікатному і дуже тонкому психологічному посланні. Нехай же на цьому прикладі повчаться усі християнські проповідники, які мають бажання когось переконати!

Між апостолом Павлом і Филимоном вже виникли стосунки батька і сина, проповідника і наверненого. Як стає ясно далі (в. 19), Филимон прийшов до віри через проповідь апостола Павла. Сам же Павло прекрасно усвідомлює, що йому від Бога дана дивна влада насаджувати церкви Христові, з яких громади вірних розростуться по всьому Греко-римському світу. У контексті християнської співдружності це дає йому статус і становище, яке дозволить йому, – якщо обставини складуться найгіршим чином – навіть керувати людьми. Проте це не кращий шлях, придатний тільки в крайніх випадках. Набагато краще допомогти Филимону продумати справа до кінця і прийняти правильне рішення самостійно.

Заклик апостола Павла – це заклик любові. Він звертається до Филимона з любов’ю, із симпатією, з ніжністю, описуючи себе як немічного старця, та ще і в темниці. Швидше за все, Павло в цей час був не такий вже старий, йому були років сорок-п’ятдесят. Але в ті часи, коли тривалість життя була набагато менша, ніж зараз, цей вік вважався значним, і Филимону було б природно ушанувати Павлові сивини.

І аргументи тепер розвиваються далі: нагадавши Филимону про сталі між ними стосунки любові, співпраці і взаємної поваги, Павло бажає показати, що такі ж стосунки встановилися між ним і Онисимом. Онисим – його «чадо», він став християнином через його зусилля і його любов. (Павло досить часто називає навернених ним християн «чадами» або «дітьми», наприклад, у 1Кор. 4:14, Гал. 4:19). І як дбайливий батько, що уперше посилає сина чи дочку у великий світ, Павло посилає Онисима в Колоси – він відриває його від свого серця. Ми, люди, – дивні істоти. Ми щиро вважаємо, що пов’язані з тією чи іншою людиною найглибиннішими пластами нашої душі. Тяжкі втрати осягають нас періодично, кожного разу, коли ми розстаємося з улюбленою людиною.

Але тепер нам тут усе ясно. Коли, на свій подив, Филимон виявить, що повернувся Онисим, його раб-утікач, Павло хоче, щоб він бачив перед собою не Онисима, а його, Павла. Тут апостол закладає основу для заклику, який стане вищою точкою, кульмінацією послання.

Тут ми спостерігаємо живий приклад християнської практики примирення. Існує безліч важких богословських термінів, що закінчуються суфіксом «-ення», і ми зазвичай слухаємо їх і не чуємо, не усвідомлюємо, які чудові поняття містять ці слова. У цьому сенсі ми як покупці в музичному магазині: дивимося на обкладинки дисків, ліниво перебираємо, але ніколи не слухаємо музику, яка усередині. Якщо ж ми вслухаємося в музику усередині слова «примирення», ми зрозуміємо, що це та музика, яка може принести зцілення усьому всесвіту.

Послання до Филимона показує нам, наскільки воно дороге. Але і небезпечне, як бомба в посилці. А у вас – чи є люди, з якими вам хотілося б помиритися? Які перешкоди стоять на шляху вашого примирення? Можливо, соціальні? Яким чином віруючі в Христа люди можуть допомогти цьому примиренню здійснитися?

Филимона 15-25 – Надії і плани апостола Павла

«Бо може для того він був розлучився на час, щоб навіки прийняв ти його, і вже не як раба, але вище від раба, як брата улюбленого, особливо для мене, а тим більше для тебе, і за тілом, і в Господі. Отож, коли маєш за друга мене, то прийми його, як мене. Коли ж він чим скривдив тебе або винен тобі, полічи це мені. Я, Павло, написав це рукою своєю: Я віддам, щоб тобі не казати, що ти навіть самого себе мені винен. Так, брате, нехай я одержу те, що від тебе прохаю в Господі. Заспокой моє серце в Христі! Пересвідчений я про слухняність твою, і тобі написав оце, відаючи, що ти зробиш і більше, ніж я говорю. А разом мені приготуй і помешкання, бо надіюся я, що за ваші молитви я буду дарований вам. Вітає тебе Епафрас, мій співв’язень у Христі Ісусі, Марко, Аристарх, Димас, Лука, мої співробітники. Благодать Господа Ісуса Христа з вашим духом! Амінь.»

– Я якось почув, – сказав мій друг, – що Бог – це художник, а ми – його картини.

– Так, – відповів я, – і мені здається, що щось подібне каже апостол Павло в Посланні до Ефесян, 2:10. Ми – Його витвори мистецтва.

– Цілком можливо, – відповів мій друг. – Але іноді мені здається, що – у моєму житті, принаймні, – Бог такий художник-абстракціоніст, який виплеснув фарбу на полотно з протилежного кута кімнати, а тепер стоїть і дивиться: «Цікаво, що ж з цього вийде?»

Вдивляючись у подробиці нашого життя, ми не завжди можемо точно зрозуміти, де вони співпадають із загальним Божим задумом, а де – ні. Якщо ж ми робимо такі спроби, то, буває, впадаємо в крайності: або в нас починається манія величі, і нам увижається, що ми – центр Божого всесвіту, або ж ми занурюємося в депресію і запитуємо себе, чи є сенс тягнути цю лямку? Час від часу, проте, якщо ми вдивляємося з вірою і довірою, ми можемо мигцем схопити, що замислив про нас Бог, в яку картину помістив нас божественний художник. І якщо нам вдається побачити себе на картині, ми набуваємо мудрості, щоб йти життям далі.

У цьому випадку, проте, завжди знаходиться місце для таких слів, як «можливо» або «може бути». Ніколи не вірте таким людям, які кажуть вам, що вони на сто відсотків знають, що Бог бажає, щоб робили те і те. (Це, зрозуміло, не відноситься до загальних питань віри і поведінки. Ви можете на сто відсотків бути упевнені в тому, що Бог бажає, щоб ви вірили в Ісуса Христа і Його воскресіння, щоб молилися, щоб були чесними у ваших стосунках, вірні в шлюбі, милосердні до тих, хто має потребу, і так далі. У цьому сумнівів бути не повинно. Я ж маю на увазі конкретні ситуації, коли вам доводиться приймати важке рішення.)

Павло абсолютно упевнений у тому, що повинен зробити Филимон. Проте він все ж досить тактовний, щоб вставити важливе слово «може» перед тим, як сказати, можливо (от воно знову!), найважливіше речення в усьому посланні. Він каже «може» – просто, можливо, Бог у цей момент замислив щось не лише для тебе – вже тим фактом, що Онисим втік від тебе? Ця думка сама по собі парадоксальна. І Павло делікатно не каже цього слова «втік», але «він був розлучився на час». Бог діє дивним, таємничим чином. Як Ісус сказав про Духа Святого: Він, подібно до вітру, «дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде.» (Ів. 3:8). Отже, можливо, Бог і зараз таємно діє, навіть у тому, що здається сумними, гідними жалю і навіть жорстокими людськими вчинками (і такими вони і можуть бути насправді), щоб сталися події, через які проллється Його світло, і не лише на Колоси, але і на багато інших місць, і залишать свій слід на всі часи.

Невже так може бути? Невже Бог діє через речі, які самі по собі сумні чи гідні жалю? Цілком можливо. Найбільше діяння, в якому проявилася Божа рятівна любов, перевершує людське розуміння, – це смерть Ісуса Христа на хресті. Для Його послідовників це стало найбільшою трагедією їх життя. Для Його ворогів це стало моментом тріумфу, жорстокості і ганьби. Проте упродовж усього Нового Заповіту усе складається так, що хрест Христовий стає точкою, де безвладний Бог у Своїй любові бере на Себе біль і гріх всього світу і розправляється з ним Сам.

Саме це і має на увазі апостол Павло. Він не згадує тут про хрест Христовий, а, швидше, застосовує його. На хресті Ісус висів із розпростертими руками, між небом і землею, немов міст, сполучаючи між собою Бога і рід людський і обіймаючи ворогуючі землі. І апостол Павло зрозумів істину, яка вислизнула від розуміння багатьох: Бог досягає Своєї мети примирення тільки тоді, коли люди наслідують Його приклад. Коли люди дозволяють, щоб хрест входив в їх життя і діяв у ньому, тоді вивільняється любов Божа, яка змінює, зцілює світ, направляє її таким чином, яким ми в той момент і уявити собі не можемо.

Подивіться, що робить апостол Павло. Він вже нагадав, що вони з Филимоном – співробітники в справі Благовістя, тобто в них – спільне життя, спільні цілі, спільна праця. Але він каже, що і з Онисимом вони пов’язані християнською любов’ю. І що буде, якщо в результаті цієї події (як це зазвичай буває в таких випадках) Филимон, який має повне право розгніватися на Онисима, покарати його, можливо, навіть убити, так і зробить? Між ними встане апостол Павло.

Чого він цим досягне? Він поставить їх один до одного обличчям. Він займе місце Онисима. Він заплатить Филимону стільки, скільки винен йому Онисим, причому зробить це так: нагадає Филимону, що він не збирався йому нагадувати про те, що той теж йому дещо винен, а саме – власне життя! Він встане туди, де небезпека і біль, розкине руки і обійме раба і пана. Він встане в точку найжорстокішого протистояння, яке терзало людей з давніх часів і до недавніх пір. Він закриє собою прірву не лише між Филимоном і Онисимом, але і між двома сторонами великої прірви, що розколола колись (та і зараз подекуди розколює) людство. Апостол Павло, глибоко перейнявшись рятівною Благою звісткою про хрест Христовий, так каже в 2Кор. 5:18: «Усе ж від Бога, що нас примирив із Собою Ісусом Христом і дав нам служіння примирення». Тепер ми бачимо, як це служіння виглядає на практиці.

Апостол Павло просить Филимона назад прийняти Онисима в число його домочадців: і на його колишнє місце роботи, і як брата в Христі. Це вже, як знають усі троє, значно більше за те, про що більшість панів (та і рабів теж) можуть і помислити. Проте окрім цього він натякає ще на дещо. «Пересвідчений я, – пише він, – що ти зробиш і більше, ніж я говорю» (в. 21). Це може бути тільки дарування Онисиму свободи. Подібно до блудного сина, який просить батька дозволити йому хоч би служити як найнятому робітникові, йому буде зроблений несподівано привітний прийом, гідний сина (Лк. 15:11-32).

Як і у випадку з блудним сином, знайдуться і ті, хто ремствуватиме. Чому це Онисим має бути винагороджений за свою втечу? Що він зробив, щоб заслужити таке? Проте саме так діє благодать. Саме така любов Божа. Перечитайте Євангеліє. А тепер запитайте себе: де у вашому світі, у вашій церкві, на вашому місці роботи – де найбільше, найсильніше потрібна благодать Божа, що примирює? Як повинні встати Божі люди в середину картини, простягаючи руки до людей по різні боки, сполучаючи розділених великими і малими розломами? Чи готові і ми стати миротворцями в ім’я Христове?

Попередній запис

Филимона 1-7

Филимона 1-7 – Вітання «Павло, в'язень Христа Ісуса, та брат Тимофій, улюбленому Филимонові й співробітникові нашому, і сестрі любій Апфії, ... Читати далі