Міф про любов до себе

“Неможливо бути улюбленим і любити іншого, якщо не любиш сам себе. Тому сприймання любові повинне починатися зі сприйняття себе, з усвідомлення своєї цінності, прийняття своєї істинної суті, розуміння, що ти гідний любові, як і всі інші люди”…. (Цитата з Інтернету)

“Любити ближнього як самого себе – велике правило Тори. З нього виходить, що спочатку людина повинна любити, цінувати і шанувати себе, і тільки пізнавши і відчувши цю любов, це відчуття своєї важливості і єдиності, вона може перенести це почуття на іншу людину, не менш важливу і виняткову”. Естер Офенгенден. «Мистецтво любити себе»

За роки свого християнського життя я неодноразово чув проповіді про те, що християнин повинен вчитися любити себе. Піднімати свою самооцінку. Ніби з цього кроку починається любов до ближніх. Адже сказано: «…люби ближнього твого, як самого себе» (Мф. 22:39). Коли я чув подібні проповіді, мені чомусь, грішним ділом, згадувався відомий мультик по п’єсі Є. Шварца, в якому головною злочинницею була виведена Баба-Яга, що ніжно любить сама себе:

Василина. А ти себе, видно, любиш?

Баба-Яга. Мало сказати люблю, я в собі душі не чаю. Тим і сильна. Ви, людиськи, любите один одного, а я, ненаглядна, тільки себе саму. У вас тисячі турбот – про друзів та близьких, а я тільки про себе, лапочку, і турбуюся.

Євгеній Львович Шварц. «Два клени»

Мені здається, що загравання з поп-психологією зіграло з нами злий жарт. Думаю, що вчення про «підняття самооцінки» – це розхожий церковний міф.

От мої аргументи:

  1. Веління любити ближнього не містить веління любити самого себе.

Господь не закликає нас любити самих себе, але каже, що наша любов до ближнього має бути такої ж сили, як наша любов до себе. При цьому мається на увазі, що вже кого-кого, а себе ми любимо. Вже в самих собі, лапочках, ми душі не чаємо! (Як та Баба-Яга). Христос порівнює ту любов, яка в нас доки в дефіциті і до якої слід прагнути (любов до ближнього) з тією, якої в нас є удосталь. Адже порівнювати можна тільки з тим, що вже реально існує. Наприклад, у схожій фразі і схожому велінні в п’ятому розділі Послання до Ефесян Павло пише: «Так повинні чоловіки любити своїх жінок, як свої тіла: хто любить свою жінку, любить самого себе. Бо ніхто ніколи не мав ненависти до своєї плоті, а годує і гріє її, як і Господь Церкву» (Еф. 5:28,29). Тут теж ідеал порівнюється з вже існуючою реалією. Мається на увазі, що тіло своє ми вже і так любимо. Залишається тільки до цього ж рівня любові підтягнутися, коли мова заходить про любов до дружини.

Тому заяви про те, що друга найбільша заповідь учить нас любити себе, невірні навіть з погляду синтаксису та логіки.

  1. Людина з «низькою самооцінкою» насправді любить себе не надто слабо, а надто сильно.

Людина, яка постійно ниє про те, що її ніхто не любить, або скорботно мовчить, ображена на весь світ, або плачучи роздивляється себе в дзеркалі, тужачи про свою потворність, насправді дуже сильно любить себе.

Ми завжди думаємо про тих, кого любимо. Думки про коханого витісняють з голови усі інші роздуми. Людина з «низькою самооцінкою» тільки і думає, що про себе. Навіть коли заздрить оточенню, вона приховано жаліє себе і вважає, що до неї мають бути справедливішими Бог, доля і люди, що її оточують. Але при цьому думає вона не про Бога, не про долю і не про ближніх. Думає вона про себе! Їй нічим любити ближнього, бо серце її зайняте.

Справжнє ж упокорювання завжди здатне викликати справжній інтерес до ближнього. Із цього приводу добре сказав К.С. Льюїс: «Не думайте, що справжнє упокорювання – вкрадливість і єлейність, показне підкреслення власної нікчемності. Зустрівши дійсно упокорену людину, ви, швидше за все, подумаєте, що вона весела, розумна особистість, яка виявила непідробний інтерес до того, що ви казали їй. А якщо вона не сподобається вам, то, напевно, тому, що ви відчуєте укол заздрості до людини, яка здатна так легко і радісно сприймати життя. Вона не думає про своє упокорювання; вона взагалі не думає про себе». К.С. Льюїс. «Просто християнство»

Навіть людина, яка щиро ненавидить себе і на цій підставі не любить інших, – все одно самолюбна.

«Спочатку одне «я» вона цінує – своє. Але коли вона переконується в тому, що ця дорогоцінна особа наповнена скверною, гордість її уражена і зганяє злість спершу на ній самій, потім – на всіх. Вона глибоко себелюбна, але вже інакше, навиворіт, і аргумент у неї простий: «Раз я себе не жалію, навіщо мені жаліти інших? Любов до себе в Новому Завіті прямо названа гріхом» К.С. Льюїс. «Про любов до себе»

Людей з «низькою самооцінкою» необхідно не учити любити себе. Їм треба постійно нагадувати про те, що потрібно б полюбити ще когось окрім себе. Саме цей євангельський заклик повинні почути вони!

  1. Любов до себе в Біблії прямо названа гріхом.

Навіть у Старому Завіті егоїзм вважався гріхом: «Бо грішник хвалиться похотями душі своєї, і гнобитель ублажає себе» (Пс. 9:24) А Христос каже, що учні Його повинні ненавидіти «душу свою у світі цьому» (Ін. 12:25) і «ще й життя свого» (Лк. 14:26). Першою з ознак гріховного «останнього часу» апостол Павло називає себелюбство, егоїзм: «Бо люди будуть самолюбні» (2Тим. 3:2).

  1. Новий Завіт закликає нас до жертовної любові, яка можлива тільки при справжньому самозреченні.

Писання закликає нас до такої любові, яка не просто не заохочує егоїзм, але навіть зводить нанівець наш інстинкт самозбереження: «Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13). Щоб віддати життя за друга, потрібно любити не себе, а друга. Прикладом такої дружби став Сам Господь, Який віддав життя за нас.

Про мучеників, які любили Господа більше життя, сказано, що вони «не полюбили душі своєї навіть до смерти» (Одкр. 12:11).

Господь вимагає від нас повного самозречення і на менше Він не згоден: «До всіх же сказав: якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, візьме хрест свій та йде за Мною. Бо хто хоче зберегти свою душу, той погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її» (Лк. 9:23,24).

Євангельський заклик не учить нас: «Полюби себе!», але «Зречися себе!»

  1. Ну і нарешті, цінність нашої особистості надає не наша самооцінка, а Божа оцінка.

Нам не треба любити себе, бо нас любить Бог! Із Його точки зору за нас варто було померти! Це не означає, що ми в чомусь хороші і гідні Його любові, це означає, що Він нас любить! Він полюбив світ і віддав Сина Свого на смерть за нас (Ін. 3:16). Так чого ж нам ще потрібно? Хіба не безслідно розчиняється в океані Його любові брудна калюжка нашого себелюбства? Чи варто зберігати немічну любов до себе, пестувати і вирощувати її, якщо в нас є любов Творця всесвіту і Вседержителя?

Отже купайтеся в Його любові і забудьте назавжди про те, що смердючі калюжі себелюбства кращі! Нехай благословить вас Бог!

Автор: Павло Бегічев

Попередній запис

Як не стати «жертвою реклами»?

Між творцями реклами та політтехнологами є дещо спільне: вони намагаються нав’язати людям певний продукт: якісь товари чи послуги – у ... Читати далі

Наступний запис

Несприятливість до реклами

А тепер повернемося до розмови, як не стати «жертвою реклами» чи «чиєїсь брудної політичної технології». І для цього спочатку прочитаємо ... Читати далі