Останніми роками навіть на книжковому ринку євангельської літератури, з’явилося чимало книг, що проповідують “любов до себе”, “прийняття себе” як істотну передумову самозречення, любові до ближнього, до Бога.
Між тим подібні ідеї настільки проникли у свідомість багатьох християн, що рідко хто, сказавши щось про самозречення і відданість, не почує відразу: “Це так, але ж в Біблії написано, що слід любити себе самого для того, щоб уміти любити свого ближнього. Перш ніж собою відкидати, треба спочатку себе прийняти!”
Зазвичай при цьому цитують заповідь любити ближнього (Лев. 19:18), яка згадується в кількох місцях Нового Завіту (Мк. 12:31; Лк. 10:27; Рим. 13:9; Гал. 5:14): “…але люби ближнього твого, як самого себе“.
Д-р Джон Скотт розуміє це явище досить правильно, коли пише, що “в наші дні багатоголосий хор струнко співає мені про те, що я повинен любити себе самого, що себелюбство як заповідь, яка нехтується більшістю, повинна доповнювати любов до Бога і ближнього і якщо я відмовлюся від цього, на мене чекають страшні наслідки: розлад, розчарування, депресія, відчуженість, неміч і багато що інше”.
Я зараз не розбиратиму гуманістичну підоснову тез про “любов до себе”, для цього я недостатньо обізнаний. Але мені хотілося б тільки дослідити деякі з цих тверджень за допомогою Біблії.
- Чи може “любов до себе” бути передумовою нашого уміння любити Бога і ближнього?
“Нам важко любити других, бо ми недостатньо любимо себе самих”.
По-перше, спочатку встановимо, що таке поняття, як “себелюбство”, у Біблії не зустрічається. Втім, ми зустрічаємо там прикметник “самолюбний” (2Тим. 3:2), але він використаний як відмінна риса характеру безбожних людей: “Бо люди будуть самолюбні“. Навпаки, Біблія дуже ясно і неодноразово говорить про самозречення і підкреслює його як необхідну умову учнівства.
Нам не знайти в Біблії також і жодної вказівки на те, що нам слід підтверджувати своє “Я”.
- “Ми, сильні, повинні терпіти немочі безсилих‚ а не собі догоджати. Кожен з нас повинен догоджати ближньому на благо, для повчання. Бо й Христос не Собі догоджав” (Рим. 15:1-3).
- “А Христос помер за всіх, щоб ті‚ хто живе‚ вже не для себе жили, але для померлого за них і воскреслого” (2Кор.5:15).
Якби себелюбство і насправді було передумовою нашого уміння любити Бога і людей, то тим самим заперечувалося б беззаперечне вчення Біблії про повну зіпсованість людської природи, а замість цього затверджувалося б вчення про те, що ця любов є власна заслуга кожного або, принаймні, пов’язана із себелюбством.
Проте образ людини в Біблії виглядає абсолютно інакше.
Людина:
- мертва через злочини і гріхи (Еф. 2:1)
- нездатна шукати Бога і чинити добро (Рим. 3:11,12);
- ворог Богові (Рим. 5:10)
- нерозумна, непокірна, живе в злобі та в заздрощах, ненавидить ближнього (Тит. 3:3)
- Чи існує вроджене себелюбство?
“Не існує жодного вродженого себелюбства, ніхто від природи не любить себе. Себелюбство може бути придбане чи ні. Той, хто його не придбав або придбав недостатньо, нездатний або недостатньо здатний любити інших. І в цьому випадку він не здатен по-справжньому любити Бога”.
Вчення в Біблії в цьому питанні недвозначне: людина за своєю природою істота абсолютно егоїстична, самолюбна, і тільки благодать Божа через нове життя (відродження) робить її здатною утримувати ці риси своєї старої природи в нейтральному стані.
Тому твердження про те, що для того, щоб уміти любити інших, треба любити себе, я розглядаю як безвідповідальне зміщення біблійних акцентів.
Передбачаючи наше глибоко егоїстичне ставлення до власного життя, Бог вимагає від нас, щоб об’єктом своєї любові ми обирали не самих себе, а Його, Бога, і ближніх своїх. Але для невідродженої людини ця вимога так само нездійснена, як і інші заповіді Божі.
Те, що записане в Рим. 14:7,8, відповідає природі тільки відродженої людини: “Бо ніхто з нас не живе для себе і ніхто не вмирає для себе; а чи живемо – для Господа живемо; чи вмираємо – для Господа вмираємо; і тому чи живемо, чи вмираємо, – завжди ми Господні” (Рим.14:7,8).
У Новому Завіті масштаби цієї любові розширюються. Нова заповідь свідчить, щоб ми любили один одного так, як Христос полюбив нас:
- “Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного” (Ін. 13:34).
- “Будемо любити Його, бо Він раніше полюбив нас” (1Ін. 4:19).
- “Отже, наслідуйте Бога, як діти улюблені, і живіть у любові, як і Христос полюбив нас і віддав Себе за нас” (Еф. 5:1,2).
Ця любов не отримується в результаті навчання чи тренування, вона дарована нам з відродженням: “Тому що любов Божа влилась у серця наші Духом Святим, даним нам” (Рим.5:5).
- Чи можливе “безкорисливе себелюбство”?
“Людина, яка не любить саму себе, – егоїст”.
Маю зізнатися, що мені так само важко уявити безкорисливе себелюбство, як і безбожну любов Божу чи праведну неправедність.
Адже сенс безкорисливості саме в тому і полягає, що вона припускає відсутність у мене користі. Це припускає, що я зрікаюся від власного “Я” або забуваю про нього, що я так мало думаю або ж взагалі не думаю про себе, що центром мого мислення і всього життя стає Христос і Його справа.
- “Бо для мене життя – Христос” (Флп. 1:21).
- “Йому належить рости, а мені умалятися” (Ін. 3:30).
Коли для людини стало реальністю те, що для неї життя – Христос, тоді вирішуються всі проблеми, які виникають через те, що вона не може з чимось примиритися, наприклад, зі своєю зовнішністю або з чимось подібним. Чи не є комплекс неповноцінності прихованою формою егоїзму? Що робить людину красивою і привабливою, якщо не благодать Божа, яка здатна преображати її в подобу Христову?
- “Але скарб цей ми носимо в глиняних сосудах, щоб велич сили була Божою, а не нашою” (2Кор. 4:7).
Глиняний посуд за людським розумінням може бути більш менш привабливим, але цінність він набуває від того, що в ньому знаходиться скарб. Таким чином, палаюче в нашому серці полум’я безроздільної любові до Господа і Його народу – найкращий засіб лікування всякого роду комплексів і депресій.
Дав би Бог, щоб ми всі могли зізнатися з радістю і вдячністю: “І вже не я живу, а живе в мені Христос. А що нині живу в плоті, то вірою живу в Сина Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене” (Гал. 2:20).
З книги Вольфганга Бюне “Чи може любов бути гріхом?”
