Коли я потраплю на небо, то в першій сотні запитань, які хочу поставити Богові, буде й таке: «Якою на вигляд і смак була манна?» Якщо можливо, то навіть попрошу її скуштувати! Манна – це одна з тих таємничих страв, яку я хотів би дослідити і з медичного, і з наукового погляду. Але не маю жодного сумніву в тому, що манна була тим, чим називає її Біблія: хлібом із неба.
Коли Мойсей повів дітей Ізраїлю з Єгипту в мандри до Ханаану, вони зіткнулися з неймовірними труднощами на Синайському півострові. Ця земля підступна ще й донині. Місцевість піщаних дюн, високих вапняних плато і гранітних гір, окремі з яких сягають восьми тисяч футів над рівнем моря. Це безлюдна пустеля з дуже небагатьма джерелами води. Це край, що не може виростити плодів, городини чи злаків.
Люди надприродним чином одержували поживу у вигляді манни. Упродовж сорока років вона була основним харчем для ізраїльтян.
Бог сказав Мойсеєві: «Ось, Я дощем дам вам хліб з неба, і нехай народ виходить і збирає щодня, скільки потрібно на день» (Вих. 16:4). Належало збирати певну кількість, означену як омер.
Згодом Мойсей сказав людям: «І пам’ятай весь шлях, яким вів тебе Господь, Бог твій, по пустелі, ось уже сорок років, щоб смирити тебе, щоб випробувати тебе і дізнатися, що в серці твоєму, чи будеш зберігати заповіді Його, чи ні; Він смиряв тебе, морив тебе голодом і годував тебе манною, якої не знав ти і не знали батьки твої, щоб показати тобі, що не єдиним хлібом живе людина, але всяким словом, яке виходить з вуст Господа, живе людина» (Втор. 8:2-3).
Манна була незнаною поживою для ізраїльтян. Саме ж слово з’явилося від того, що, вперше побачивши її, ізраїльтяни спитали: «Що це?». Слова «Що це?» на івриті звучать як «манна». Вона видавалася їм подібною до дрібних круглих зерен коріяндру, білою, як іній. То був колір буелія – перловий білий колір. Люди могли варити її, як зерно, молоти на жорнах або товкти в ступах, а тоді готувати в горщиках і робити з неї коржі. Вона мала смак «коржів з єлеєм» або «коржа із медом» (Чис. 11:8; Вих. 16:31).
Коли вночі на табір спадала роса, з’являлася манна. Вона вкривала землю щоранку. Її вистачало на стільки, щоб кожен міг зібрати собі омер, який становив приблизно 2,2 літра. Уся манна, що залишалася на землі, танула під спекотним пустельним сонцем.
Манна мала дуже цікаву особливість. Її слід було збирати щодня і не зберігати впродовж ночі, за винятком тієї, що передувала суботі. Шостого дня люди мали зібрати два омери манни; Бог, очевидно, забезпечував їх подвійною порцією. Будь-якого іншого дня в манні, яку залишали на ніч, заводилися хробаки і вона смерділа – але не в суботу. Безперечно, це одне з найбільших чудес усіх часів, пов’язаних із їжею! (див. Вих. 16:15-36).
Коли Ісус навчав Своїх учнів молитися: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні» (Мф. 6:11), видається, що Він безпосередньо згадував про манну. Хліб Ісусових часів був чорним цільнозерновим, темнішим і важчим, ніж теперішній. Позаяк його виготовляли з цілого зерна, у тім числі з висівок і пшеничних зародків, він містив значно більше поліненасичених природних олій. Достоту як манна ставала червивою і смердючою за ніч, цільнозерновий хліб з його високим умістом природних олій міг в Ісусові часи згіркнути і запліснявіти, якщо його не з’їли за день. Споживання щодня свіжовипеченого буханця хліба з цілого зерна і досі є здоровою звичкою! Упродовж сорока років манна була основною їжею ізраїльтян. Вона мусила бути вкрай поживною, щоби насичувати стількох людей такий тривалий час. Мусила містити дуже точний баланс протеїну, вуглеводів, жирів, вітамінів і мінералів. Божа обітниця народу була такою: «Не наведу на тебе жодної з хвороб, які навів Я на Єгипет» (Вих. 15:26). І завдяки манні з’явилися умови для сповнення цієї обіцянки.
Як же люди мусили жадати сповнення Божої обітниці під час блукань тією голою пустелею – обітниці потрапити «у землю, де пшениця, ячмінь, виноградні лози, смоковниці і гранатові дерева, у землю, де оливкові дерева і мед, у землю, у якій без убогости будеш їсти хліб твій і ні у чому не будеш мати нестачі, у землю, в якій камені – залізо, і з гір якої будеш висікати мідь» (Втор. 8:8-9).
Ісус знав, що це означає – жити в пустелі на взір тієї, якою подорожували ізраїльтяни. У Матвія 4 читаємо, що Дух повів Ісуса в пустелю, щоб Його спокушав диявол. Він залишався в тій пустелі – ненаселеній, безплідній, безлюдній місцевості – упродовж сорока днів і ночей, постячи увесь час. Святе Письмо розповідає нам, що опісля Він зголоднів (див. Мф. 4:1-2).
Упродовж перебування в пустелі Ісус тричі зустрічався з Сатаною, і щоразу той приходив до Нього зі спокусою. Перша спокуса була такою: «Якщо Ти Син Божий, скажи, щоб каміння це хлібами стало». Ісус відповів: «Написано: не хлібом єдиним житиме людина, але всяким словом, що виходить з уст Божих» (Мф. 4:3-4).
Отже, Ісус постив і був вкрай голодним. Тож не дивно, що Сатана спокушав Його їжею, якої Він жадав найбільше, їжею, яка була основним Його харчем: спокушав хлібом.
Ісус звернувся до Сатани, безпосередньо цитуючи Второзаконня 8:3, вірш, в якому Мойсей нагадав ізраїльтянам, чому Бог дав їм манну. Спокуса Сатани була спрямована на найнагальнішу фізіологічну потребу Ісуса – потребу їжі для Його виживання. Але Ісус у Своїй відповіді звернувся до фундаментальних духовних питань: обрати життя згідно з природними потягами й потребами чи жити, спираючись на духовні принципи?
Хліб і цар Давид
Найбільший цар Ізраїлю, Давид, щоденно споживав хліб. До слова, у його житті про хліб і ціле зерно згадано частіше, ніж у житті будь-якої іншої біблійної особи.
Коли Давид був іще хлопчиком, батько Єссей сказав йому віднести ефу смаженого зерна і десять буханців хліба в табір його братів. Ці харчові запаси мали прогодувати їх у війську Саула, що розташувалося в долині Дуба навпроти війська филистимлян, яких очолював велетень на ім’я Голіят. Ефа смаженого зерна – це приблизно п’ять галонів сушених злаків.
Зерно біблійних часів – то не кукурудза, або маїс, яку тепер називають цим словом у Сполучених Штатах. Маїс – природна культура в Північній Америці, де її понад три тисячі років вирощували тубільні американські індіянці. Однак зерно в Біблії – це зовсім інші злаки та насіння. До слова, у давній Англії терміном «зерно» називали пшеницю, а в Шотландії та Ірландії – овес. А тим зерном, яке ніс своїм братам Давид, імовірно, були висушені ядра пшениці, котрі зараз-таки можна було жувати.
До того, як Давид став царем, йому довелося пережити десять непростих років, упродовж яких він здебільшого переховувався від царя Саула, котрий бажав його вбити. Давид і його люди, що ховалися в печерах і вузьких ущелинах, прагнули захищати пастухів, котрі пасли отари в краях неподалік, щоб таким способом убезпечити себе. Навал був одним із тих, кого захищав Давид. У 1 Самуїла 25 читаємо, що Давид послав до Навала десятьох своїх чоловіків, аби попросити оплату харчами за охорону, яку забезпечували він та його люди. Але Навал відмовився.
Коли жінка Навала, Авигея, почула про його відмову, то сама вирішила передати плату Давидові. Вона взяла двісті хлібів, і два міхи з вином, і п’ять овець приготованих, і п’ять мір сушених зерен, і сто зв’язок ізюму, і двісті зв’язок смокв (див. 1 Сам. 25:18). Бог завдяки вчинку Авигеї забезпечив харчами Давида.
Згодом сталося так, що Давид залишив Єрусалим – після того, як його син Авесалом підняв заколот, аби скинути його з престолу. Він зі своїми прибічниками виїхав до краю за річкою Йордан навпроти Єрихона. Місцеві мешканці принесли Давидові такі харчі: «І пшениці, і ячменю, і борошна, і пшона, і бобів, і сочевиці, і смажених зерен, і меду, й олії, і овець, і сиру коров’ячого… бо говорили вони: народ голодний і стомлений і терпів спрагу в пустелі» (2 Сам. 17:28-29).
У Псалмах 36(37):25 Давид написав: «Не бачив праведника покинутим або щоб діти його просили хліба». Давид із власного досвіду знав, що це правда.
