Галатів 4:8-11 – 4:12-20

Галатів 4:8-11 – Істинний Бог і хибні боги

«Та тоді, не знаючи Бога, служили ви тим, що з істоти богами вони не були. А тепер, як пізнали ви Бога, чи краще як Бог вас пізнав, як вертаєтесь знов до слабих та вбогих стихій, яким хочете знов, як давніше, служити? Ви вважаєте пильно на дні та на місяці, і на пори та роки. Я боюся за вас, чи не дармо я працював коло вас?…»

Кит – одне з найдивовижніших видовищ у царстві тварин. Як це чудово – відплисти невеликою шлюпкою в море і дочекатися (іноді на це потрібно декілька годин) його появи з води, коли цей гігант раптом вистрибує в повітря! І що найдивовижніше – ця тварина вільна; воно робить те, що хоче, живе так, як їй подобається.

Але деякі кити живуть і в неволі. Їх іноді тримають у величезних акваріумах, регулярно годують, непогано наглядають за ними, учать всяким забавним штукам. Вони – розумні тварини, люблять працювати і грати з людьми, показувати себе на публіці.

Ніхто, проте, не схвалює того, що їх тримають у неволі. Кілька років тому на тихоокеанському узбережжі США група активістів, що захищають права тварин, випустила кита з акваріума в океан. Цікаве те, що сталося потім. Кит проплив якусь відстань, провів короткий час у відкритому морі і потім добровільно повернувся в акваріум. Кит вирішив, мабуть, що йому краще жити в неволі, ніж боротися за існування в суворих умовах зовнішнього світу.

Сини Ізраїлю при Мойсеєві зіткнулися зі схожим вибором. Вони вийшли з Єгипту під керівництвом Мойсея і під час своїх довгих мандрів виявилися перед лицем невизначеного майбутнього. Іноді вони не могли сказати, звідки отримають їжу наступного разу. Коли вони стали отримувати одну і ту ж їжу, та скоро набридла їм. Вони увесь час чогось боялися: спочатку переслідування єгиптян, потім жителів Ханаана, що закріпилися в землі обітованій. Знову і знову запитували вони: навіщо ми покинули Єгипет? Нам було краще, коли ми там були рабами, ніж тепер, коли ми ганяємося за цією безумною мрією (Вих. 14:11; 16:3; 17:3; Чис. 14:1-4). Іноді вони замишляли вибрати собі нового вождя і йти назад в Єгипет, подібно до кита, що повернувся у свою в’язницю.

Коли Павло писав цю частину послання, перед його поглядом стояли картини поневіряння пустелею. Галатійські християни вийшли з «Єгипту» ідолопоклонства, служіння хибним богам. Вони були звільнені, спокуті особистим діянням істинного Бога в Сині Божому і Його дусі (4:4-7). Тепер же, видно, вони злякалися такого великого і неспокійного світу свободи, що відкрився їх погляду. Вони наважилися знову повернутися в той світ, де життя здається спокійнішим, розміреним, де все знайоме, тобто, простіше кажучи, повернутися в рабство. Павло каже до них, що вони обрали повернутися туди, звідки вийшли, назад, до язичницьких богів, яким галати поклонялися до того, як живий Бог звільнив їх.

Це звинувачення здається дивним – адже галати не почали служити своїм старим язичницьким богам, вони лише хотіли стати юдеями. Але Павло твердий, як кремінь. Тепер, після приходу Христового, а з ним і нового світу, де Божа благодать рівно досягає усіх, спробуй вони перейняти юдейські звичаї і це означатиме, що новій сім’ї Христовій вони віддали перевагу системі, побудованій на етнічній і територіальній спільності. Вони хочуть обрати для себе правила юдейського закону, який по суті справи в період від Мойсея до Христа тримав Ізраїль у стані духовного рабства (Гал. 3:23-25; 4:3). Це рівносильне тому щоб сказати: «Ми вважаємо за краще підкорятися безлічі колишніх національних божеств; не хочемо знати істинного Бога, Який відкрився нам у Своїх діяннях, – того, хто один Сущий».

Павло ясно каже, що Закон був даний Богом згідно з Його загальним задумом. Але зараз цей задум вже виконаний; кожен, хто хоче повернутися назад, на більш ранню стадію, зводить Закон на рівень самостійної і нескороминущої цінності. Іншими словами, Закон у цьому випадку займає місце Бога. Галатам же слід знати, що сенс християнства полягає в тому, щоб вийти з-під влади «божеств», що поневолюють, і в пізнанні істинного Бога набути свободи.

Якщо говорити точніше, сенс – у тому, щоб істинний Бог пізнав тебе. Павло поправляє сам себе у вірші 9, оскільки, як він каже в Першому посланні до Коринтян 8:2-3, не стільки важливо самому знати Бога, як важливо, щоб Бог знав тебе. Наше знання Бога – мале, немічне, неповне і непостійне, залежить від перепадів нашого настрою і від наших почуттів. Якби знання робило нас християнами, то ми стояли б на дуже хисткій основі. Важливе саме те, щоб Бог знав нас; не в тому сенсі, що знав би про нас, хоча це теж є присутнім, але в тому, щоб Він мав (з власного боку) сталі і міцні узи, уклав з нами Заповіт і, відповідно, називав нас членами Своєї сім’ї.

Вибір тут простий. Або ви продовжуєте жити у свободі, і Бог, Який відкрився вам як Отець, Син і Дух (4:4-7), пізнає вас, або ж ви повертаєтеся назад до ідолопоклонства, стаєте тим же рабом, яким і були. Перша пастка, в яку може потрапити християнин, полягає не в тому, щоб порушити моральний закон (хоча і тут важливо бути пильним), а в тому, щоб впасти в ідолопоклонство, служіння хибним богам (а тоді це неминуче призведе до порушень моральності). У цьому і полягає сенс Павлового застереження. Переконайтеся, що ви поклоняєтеся істинному Богові, а все інше прикладеться.

Бунт галатів характеризувався ще однією ознакою, що ускладнила життя цієї молодої церкви, і про що Павло згадує тільки в одному місці в цьому уривку: «Ви вважаєте пильно на дні та на місяці, і на пори та роки». Що це може означати? З найперших часів християнська церква має свої свята. Сам Павло говорить про перший день тижня як особливий (1Кор. 16:2), і немає сумнівів, що перші християни збиралися в «День Господній» (Об. 1:10), у день Воскресіння Ісуса, що назавжди став особливо шанованим днем. Так само і Пасха незабаром стала важливим щорічним святом; багато в церкві, включаючи і Павла (Дії 20:6,16; 1Кор. 16:8) продовжували датувати події за такими юдейськими святами, як Пасха і П’ятидесятниця. Тобто, у цьому уривку ніяк не може йтися про те, що потрібно заборонити дотримання святкових днів. Крім того, у Посланні до Римлян (14:5-6) Павло пише, що кожен християнин може індивідуально приймати рішення про дотримання або недотримання днів відповідно до свого переконання.

Тут же проблема пов’язана з тим, що галати наполягали на дотриманні юдейських свят; але сенс юдейських свят – в очікуванні великого акту спокутування, який буде здійснений Богом у майбутньому. Навіщо тоді дотримувати їх, якщо обіцяне Богом майбутнє вже настало в Ісусі Христі? Чинити так, як хотіли чинити галати, – значить, по суті справи, засумніватися у виконанні Богом Своїх обіцянок, тоді як Євангеліє каже, що Бог вже усе виконав! Тому Павло з гнівом вигукує: «Я боюся за вас, чи не дармо я працював коло вас?»

Проте в центрі цього фрагмента лежить головний для сучасного християнства заклик набути істинної свободи в тому, щоб самому знати Бога і бути пізнаним Ним. Життя, присвячене Богові, наповнене поклонінням Йому, захопленим спогляданням істинного Бога, Якого ми ніколи не зможемо пізнати в повній мірі, – звільняє нас від гніту інших богів. Проте інші боги продовжують нашіптувати нам у вуха, щоб ми вважали за краще знову повернутися в рабство до них. Адже завжди легше жити в старій системі координат, у системі расової або племінної самобутності, географічної чи територіальної приналежності, залежати від умов, що диктуються грошима, сексом і владою. Набагато важче йти за Богом, Який відкрився в Ісусі і Дусі, пізнати справжню свободу, істинну людяність, братерство інших учнів Христових. Але, як скаже Павло, насправді вибору немає. Бог зробив Свою справу, і ми скуштували плоди Його дії. Якщо ми повернемося назад, то ми відмовимося не лише від самих себе, не лише від нашого християнського досвіду, але і від самого Бога.

Галатів 4:12-20 – Павлів заклик до дітей

«Прошу я вас, браття, будьте, як я, бо й я такий самий, як ви. Нічим ви мене не покривдили! І знаєте ви, що в немочі тіла я перше звіщав вам Євангелію, ви ж моєю спокусою в тілі моїм не погордували, і мене не відкинули, але, немов Ангола Божого, ви прийняли мене, як Христа Ісуса! Тож де ваше тодішнє блаженство? Свідкую бо вам, що якби було можна, то ви вибрали б очі свої та мені віддали б! Чи ж я став для вас ворогом, правду говорячи вам? Недобре пильнують про вас, але вас відлучити хочуть, щоб ви пильнували про них. То добре, пильнувати про добре постійно, а не тільки тоді, як приходжу до вас. Дітки мої, я знову для вас терплю муки породу, поки образ Христа не відіб’ється в вас! Я хотів би тепер бути в вас та змінити свій голос, бо маю я сумнів за вас.»

У нас у школі був учитель французької мови, дуже строгий до учнів. Він не дозволяв нам під час уроку вимовляти жодного слова англійською, і сам він також ніколи не говорив у класі рідною мовою. Усе, навіть звичайнісінькі питання і коментарі, повинні були вимовлятися виключно французькою. Він був переконаний у тому, що його завдання – навчити нас не лише говорити і читати, але навіть і думати французькою.

Тому ми були дуже здивовані, коли одного разу він зайшов у клас, став перед нами і спокійно почав говорити англійською. Ми до цього моменту ніколи не чули, щоб він користувався англійською. Він був дуже розсерджений: ми погано написали контрольну роботу на попередньому тижні. Єдиний спосіб, яким він досить переконливо міг виразити своє обурення, – це змінити свій звичайний спосіб поведінки і заговорити з нами англійською. Він як би казав: «Ви так погано працюєте над мовою, що я, напевно, не зможу більше розмовляти з вами французькою!» Це справило сильне враження. Потім, через декілька хвилин, він знову заговорив як завжди.

У цьому місці свого листа Павло припиняє послідовний богословський дискурс, як би обриваючи хід своєї думки, і з абсолютно новими інтонаціями звертається до своїх здивованих слухачів. Аж до цього місця він, починаючи з 15-го вірша 2-го розділу, поступово розвивав свою аргументацію, переходячи від одного положення до наступного. Це вимагало від слухачів (а також тих, хто через 2000 років читає це послання) уваги і напруженої розумової роботи. І от, несподівано він змінює стиль. Він зараз подібний до учителя, що перервав урок і вийшов перед класом, щоб знявши окуляри, безпосередньо звернутися до учнів і сказати про свої особисті думки і почуття, що переповнюють його. Це розмова від серця до серця. Кожен рядок тут свідчить про дружні почуття, сімейну довірчість, про особисті взаємини, про зв’язок, що виник у результаті їх спільного переживання того, що Бог дарував їм.

Потрібно перенестися в ті часи, коли Павло уперше прибув у Галатію. Він тоді був «в немочі тіла». Ми не знаємо в точності, у чому саме була справа. Деякі припускають, що він був хворий, інші вважають, що страждав від побоїв, нанесених йому незадовго до того гонителями церкви. Якщо він був хворий, то причина його хвороби нам невідома, хоча зводилися різні припущення про це. У будь-якому випадку, його фізичний стан був настільки поганим, що галатів це могло бентежити. Але це не перешкодило їм прийняти з вірою його благовістя про Ісуса, Бога, з силою діючого через Павла. У Павлові відчувалася присутність чогось екстраординарного, і ставлення галатів до апостола було відповідним. Павло пише, що «немов Ангола Божого, ви прийняли мене, як Христа Ісуса!».

Тут важливо звернути увагу на те, що Павло нагадує їм, що «тіло», тобто його фізичний стан, не стояло тоді на заваді для них. Так і тепер вони не повинні думати, що їх власне «тіло», тобто стан необрізання, може виявитися проблемою для них або когось іншого. Ні якісь культи, ні дорогий одяг, ні фізичне обрізання, ні здоров’я, ні знатне походження, ні соціальний статус – ніщо не важливе, якщо йдеться про проповідь Євангелія, слухання Євангелія, життя згідно Євангелія. Павло хоче, щоб галати зрозуміли, що якщо він, єврей за народженням, з радістю готовий страждати за благовістя, то і вони мають бути готові розділити його долю, спираючись виключно на віру в Ісуса Христа.

Отже, запитує Павло, у чому ж корінь проблеми? Що сталося з тим дивним, благословенним станом відкритості їх сердець до слова і сили Євангелія, з тим, що преображало їх зсередини? У ті часи галати все готові були зробити для Павла. Це видно з його виразу «якби було можна, то ви вибрали б очі свої та мені віддали б!» І тепер, після того, як він просто сказав їм усю правду, невже вони відвернуться від нього? Це прямий заклик до них, їх вірності та дружби. Богословські аргументи, діючі на розуми слухачів, важливі; але вони здатні достукатися до сердець і волі лише в тому випадку, якщо людей зв’язує довіра і спільний християнський досвід.

Справжньою причиною для можливого розриву їх стосунків були інші люди, які прийшли туди. Зрозуміло, чого вони хотіли: відгородитися від галатів. Пригадайте другий розділ: вони хотіли побудувати общину, що структурно нагадує концентричні кола: зовнішнє коло в ній призначалося для християн з язичників, і внутрішнє – для юдеохристиян. Таким чином, вони могли виглядати в очах своїх друзів-юдеїв як доброчесні євреї, які дотримуються Закону. Вони хотіли змусити галатів прийти як покірливі прохачі, щоб просити про обрізання. Такою ціною галати були б допущені у внутрішнє коло.

Але Павло знає: у благодаті Божої немає ні внутрішнього, ні зовнішнього кола. «Недобре пильнують про вас, – каже він, – але вас відлучити хочуть, щоб ви пильнували про них». Ці почуття, про які говорить Павло, наповнювали колись і його самого; це слово означає особливе релігійне спонукання, прагнення до виконання приписів Закону, до навернення іновірця в юдаїзм. Але в даному випадку Павло має на увазі і ширший сенс: завзяття саме по собі – добре; прекрасно, якщо в серці палає бажання виконати Божий задум; але це має робитися правильно. Порівняйте це з тим, що Павло пише в Посланні до Римлян (10:2) про своїх братів-юдеїв, що мають ревність про Бога, але не за розумом. Павло хотів би, щоб галати палали такою ж любов’ю до Бога, Євангелія, і всіх інших віруючих братів. Але те «завзяття», яким хваляться його опоненти, – іншого роду. Вони горять бажанням затвердити своє розуміння народу Божого як сім’ї, побудованої за етнічним принципом, участь в якій характеризується фізичною відмінністю.

Зустрівшись з цією позицією, Павло сильно стривожився. Що він може зробити проти такого задуму? Що слід сказати, щоб переконати галатів? Він схожий на матір, що народила дітей і хоче бачити, як вони стають дорослими людьми, якими вони і повинні, врешті-решт, стати. Свою мету Павло визначає безкомпромісно: «Дітки мої, я знову для вас терплю муки породу, поки образ Христа не відіб’ється в вас!» Він хоче, щоб в їх власній общині проявилося це месіанське життя, націлене на самовіддачу і всеосяжну любов. О, якби він особисто міг бути там і пояснити їм усе по-братськи, використовуючи усі доступні засоби спілкування, щоб показати, як сильно він їх любить! Тоді вони відповіли б йому любов’ю і довірою. Листи – не дуже хороша заміна особистому спілкуванню. Хоча в них є і свої плюси: адже не напиши Павло цього листа, ми не змогли б отримати ті блага, які набули, узнавши його глибоке вчення.

Цей невеликий фрагмент красномовно свідчить про союз розуму і серця – як у вченні, так і в пасторській опіці, які утворюють собою Євангеліє. Ми можемо переконати людей раціональними аргументами, але якщо ми не подивимося їм в очі (чи не звернемося до їх почуттів якимсь іншим способом), то можемо схибити. Павло, один з найбільших богословів усіх часів, знав, наскільки важливо сформувати в общині справжнє життя Христове, де немає ні юдея, ні елліна; він був готовий докласти всі зусилля для досягнення цієї мети. Після того, як таким чином Павло нагадав своїм читачам, що в нього є не лише мозки і рупор замість рота, але і палке серце, що волає до вірності і любові, він знову повертається до богословської аргументації.

Попередній запис

Галатів 3:23-29 – 4:1-7

Галатів 3:23-29 – Прихід віри «Але поки прийшла віра, під Законом стережено нас, замкнених до приходу віри, що мала об'явитись. ... Читати далі

Наступний запис

Галатів 4:21-31 – 5:1-6

Галатів 4:21-31 – Два сини Авраамові «Скажіть мені ви, що хочете бути під Законом: чи не слухаєтесь ви Закону? Бо ... Читати далі