Галатів 3:23-29 – 4:1-7

Галатів 3:23-29 – Прихід віри

«Але поки прийшла віра, під Законом стережено нас, замкнених до приходу віри, що мала об’явитись. Тому то Закон виховником був до Христа, щоб нам виправдатися вірою. А як віра прийшла, то вже ми не під виховником. Бо ви всі сини Божі через віру в Христа Ісуса! Бо ви всі, що в Христа охристилися, у Христа зодягнулися! Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі! А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці.»

Одним з найгірших вечорів у житті моєї юної дочки був вечір, коли друзі попросили її посидіти з їх дитиною. Вона робила це і раніше, причому успішно і охоче. Ніхто не знав, що двоє їх дітей були тоді в поганому гуморі; їм не подобалося, що батьки цього вечора йдуть з дому. Свої гнів і роздратування діти зігнали на моїй дочці. Вона не занадто добре провела час, але не дозволила дітям зробити щось по-справжньому погане. Вона (я думаю, що і діти) відчула велике полегшення, коли цей вечір, нарешті, завершився.

Павло описує роль Закону в історії Ізраїлю як роль виховника (людини, яка наглядає за дітьми). Закон був потрібен до тих пір, поки Ізраїль залишався в дитячому віці. За дітьми за часів Павла зазвичай наглядав раб; за дорученням своїх хазяїв він відводив їх у школу, стежив, щоб вони не потрапляли в неприємності, не давав їм пустувати і т. п. У багатьох культурах люди ще займаються такою роботою; іноді з ними поводяться як з членами сім’ї. У західних країнах нерідко такі обов’язки виконує дівчина-іноземка, що живе в сім’ї з метою вивчення мови.

Павло розглядає період історії Ізраїлю між Мойсеєм і Месією. У цей час Ізраїль був ще дитиною і потребував особливого нагляду. З того, що Ізраїль потребував виховника в дитячому віці, не витікає, що виховник потрібен йому і після того, як він подорослішав. Павло пояснює, що до часу приходу Месії Ізраїль вже став дорослим; він досяг зрілого віку – того віку, коли людині вже можна довіряти серйозні речі. Дієслово «довіряти» має один корінь із словом «віра». Павло оголошує, що віра – а його слово грецькою означає також і вірність, і довіру, і надійність – це ознака зрілості. Іншими словами, це ознака того, що виховник більше не потрібен. Вірність самого Месії – це знак того, що з’явився, нарешті, дорослий ізраїльтянин, що прийшов заради виконань обіцянок Божих. Віра у відповідь християнина – знак того, що він, незалежно від етнічного походження, є повноправним членом народу Божого.

У 26-му вірші Павло пояснює: усі ви діти Божі через цю віру – в Ісусі Христі. Біблія називає Ізраїль «дітьми Божими». Бог говорить: «Син Мій, Мій перворідний то Ізраїль» (Вих. 4:22). Це найменування Ізраїлю проходить через усю історію Виходу, коли Бог позбавив Ізраїль від єгипетського рабства. Павло звертається до цієї теми в наступному фрагменті, Гал. 4:1-7. Він починає викладати історію Ізраїлю як народу, якого спокутав Бог; пізніше Павло повернеться до цієї теми. Історія Ізраїлю від Мойсея до Месії, як він покаже далі, подібна до часу єгипетського полону. Нині ж настало звільнення. Чи бажаєте ви повернутися в дитинство, якщо можете жити дорослим життям? Чи бажаєте ви повернутися в рабство, якщо можете бути вільними? Знаком зрілості дітей Божих, свободи Божого народу служить віра Бога в їх свідомість: вони тепер – люди віри. Вони вірять в Євангеліє.

Але чому приналежність до народу Христового рівнозначна статусу дорослих дітей Божих? Павло пояснює в тому в глибокому за сенсом уривку, який деяких читачів іноді приводить у безвихідь. Коли Павло каже «Христос», він має на увазі не лише буквальне значення «Месія», але також і Особу, Яка збирає Ізраїль у Собі. Що Павло хоче сказати, коли він пише, що людина знаходиться в Христі, або належить Христу? Тут йдеться не просто про духовний стан, який витікає з певного внутрішнього досвіду, або полягає в цьому досвіді. Для Павла це означає приналежність до конкретної спільноти, нової царственої сім’ї, народу Христового; входять же в цю сім’ю через хрещення.

Хрещення, отже, є дверима, через які людина входить в єдину сім’ю Божу – сім’ю, обіцяну Аврааму. Павло тут не пояснює того, як пов’язані один з одним хрещення і віра; він говорить, що і те, і друге є присутнім, якщо кандидат на хрещення сповідує, що Ісус – Господь. Тут він не розглядає проблему, про яку говорить у 10-му розділі Першого послання до Коринтян (що виникає, коли хрещені люди, мабуть, не розуміють значення цієї події).

Хрещені «у Христа зодягнулися», і тепер вони – сім’я Христова. У результаті для їх нового стану єдиної сім’ї усі колишні відмінності стали неважливими; вони разом стоять перед Богом і один перед одним. Це не означає, що повністю втратили значення усі аспекти їх людської натури; Павло пам’ятає, що сам він – християнин з юдеїв (див. Рим. 11:1-6), але не на цьому засновано його членство в істинній сім’ї Авраамовій. Він знає, що деякі люди – раби, а деякі – вільні; наявністю таких соціальних стосунків обумовлений його лист до Филимона. Він знає, що є і чоловіки, і жінки. Але річ у тім, що усе це неважливо для вашого життя в Христі. Основа ж такого життя – біля підніжжя Хреста. «Всі ви один у Христі Ісусі!», – не втомлюється повторювати він.

Далі слідує знаменита кінцівка цього розділу. Павло переконаний, що Бог обіцяв Аврааму єдину сім’ю, і от, нарешті, Бог створив її в Христі. «А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння». І навіщо тоді шукати ще чогось? Навіщо намагатися увійти до сім’ї Авраамової ще якимсь іншим способом? Якщо ви – частина сім’ї Авраамової, то ви – спадкоємці, згідно з первинною волею Бога, Його Заповітом (Гал. 3:25-18).

Думка, що міститься в цьому уривку, будь вона почута, дозволила б уникнути багатьох прикрих ситуацій, що виникли в результаті розподілення церкви за етнічними чи культурними критеріями; на жаль, у наші дні це зустрічається частіше, ніж за Павлових часів. За минулі віки християнство пережило не одне розподілення: наприклад, розподіл Церкви на Східну (православну) і Західну (римську); розподіл європейської церкви на північноєвропейський протестантизм і південноєвропейський католицизм; шотландсько-англійське розподілення на пресвітеріан і єпіскопалів. Можна згадати тут і багато новоутворених церков, які часто несуть у собі характеристики певних культурних і соціальних спільностей. Хоча усі ці розподілення цілком з’ясовні з історичної точки зору, вони небажані Богові, як видно з цього розділу послання апостола. У ньому Павло закликає до єдності церкви.

Роздуми Павла про незрілість і зрілість народу Божого окрім усього іншого спонукають до того, щоб кожен член церкви і церква в цілому задалися питаннями: чи дійсно ми – дорослі? Чи можна нам довіряти, досягли ми зрілого віку чи ні? Чи віримо ми насправді? Або ж таємно хочемо, щоб за нами наглядала нянька?

Галатів 4:1-7 – Син і Дух

«Тож кажу я: поки спадкоємець дитина, він нічим від раба не різниться, хоч він пан над усім, але під опікунами та керівниками знаходиться він аж до часу, що визначив батько. Так і ми, поки дітьми були, то були поневолені стихіями світу. Як настало ж виповнення часу, Бог послав Свого Сина, що родився від жони, та став під Законом, щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли. А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, що викликує: Авва, Отче! Тому ти вже не раб, але син. А як син, то й спадкоємець Божий через Христа.»

Якщо колись ви намагалися написати оповідання, то, можливо, іноді помічали, що придумані вами персонажі іноді потрапляють у такі скрутні становища, з яких їх досить непросто визволити. Декілька романістів дев’ятнадцятого століття зіткнулися з цією проблемою; часто їх герої або героїні так заплутувалися у фінансових або сімейних проблемах, що незрозуміло було, як їх рятувати. Найпростішим рішенням у таких випадках буває ввести в сюжет смерть якоїсь людини, раніше не згаданої в книзі з тим, щоб померлий залишив персонажеві, що потрапив у біду, великий спадок. У розв’язці роману несподівано прибуває сповіщення про те, що давно забутий дядько або кузен, що жив десь на іншому краю світу, помер і залишив після себе цілий статок. І таким чином, несподівано все вирішувалося благополучно. Ми можемо, нарешті, перевести дух. Знову з’явилася надія, проблеми забуті, усі радіють.

Можна усміхнутися над тим, з якою легкістю романісти виручають своїх героїв з бід і приробляють до історії щасливий кінець таким химерним чином, ніяк не зв’язуючи фінал з іншим сюжетом. У наші дні серйозний автор не схвалить такого дешевого трюку, оскільки ми живемо у світі, де живе дуже мало багатих і забутих дядечків. Але такий сюжетний поворот зберігає свою привабливість; він відбиває леліяну багатьма мрію про те, що раптом станеться щось несподіване, і усі проблеми зникнуть вмить. У фрагменті послання, що розглядається нами, Павло розповідає історію, співзвучну з описаним вище щасливим випадком; історія ця настільки показова для християнства, що з нею знайомі навіть ті, хто не вивчав робіт апостола Павла.

Це – розповідь про людей, які повинні успадкувати свого роду багатство, але нічого про це самі не знають. Є дві категорії людей, яким спільно належить розділити цей спадок; у них різне походження, але в результаті вони стануть єдиними. Це юдеохристияни і християни з язичників. Вони прийшли з різних відправних точок, але в той момент, коли вони стали християнами, це втратило всяке значення – Павло упевнений у цьому. Якщо на недільне богослужіння в церкву одна людина прибула, просто перейшовши вулицю, а інша прилетіла здалека на вертольоті, то, незважаючи на відмінність їх маршрутів, мета одна й та сама.

Павло починає розділ з того, про що почав мову в попередньому розділі: про сина, який одночасно і спадкоємець. Він розглядає стан, в якому людина знаходиться до того, як досягне повноліття: батьку доводиться призначати вихователя і охоронців, щоб вони піклувалися про дитину (як у випадку з «виховником» з Гал. 3:24-25). Тепер Павло розвиває цю думку, приєднуючи до неї дві нові теми. Перша тема: роль Бога в новому Виході, великий остаточний акт спокутування, здійснений у Христі і за допомогою Духа. Друга: шлях євреїв і язичників з однакового стану рабства до віри і свободи. Ми також розглянемо зараз дві ці теми.

Ці вірші насичені мовою Виходу. Бог призвав Мойсея вивести Ізраїль з єгипетського рабства до свободи, щоб наслідувати обітовану землю. Після довгого періоду очікування, передбаченого в 15-му розділі Книги Буття, настав час виконання: Бог послав Мойсея звільнити Божий народ, викупити його з рабства. Мойсей передає фараонові слова Бога про Ізраїль: «Син Мій, Мій перворідний то Ізраїль». Свобода була досягнута після подій Пасхи, таких як жертвопринесення агнців і винищування первістків Єгипту. Після виходу з Єгипту, через 40 днів після Пасхи народ прийшов до гори Сінай. Там він отримав Закон як путівник крізь пустелю до обітованої землі. Ця історія відома будь-якому євреєві, вона – засаднича для багатьох юдейських писань, як древніх, так і сучасних.

Уявіть, що сюжет цієї історії зображений на вітражі, так що ви можете дивитися крізь вітражне скло і одночасно бачити зображену на ньому картину. Тримаючи це скло перед очима, подивіться на історію, розказану Павлом, і спостерігайте, що з цього вийде. Ізраїль знову в рабстві, але тепер їм володіють не єгиптяни, а «стихії світу». Цей незвичайний вираз, як правило, відносять до ангелів-хранителів або інших надприродних істот, які, за поширеними тоді серед юдеїв віруванням, піклувалися про різні нації. Павло з великою сміливістю каже, що сам Закон став чимось на кшталт ангела-хранителя, який наглядає за Ізраїлем і охороняє його від зближення з іншими народами, – фактично, перешкоджаючи виконанню давнього наміру Бога звільнити і об’єднати Свій народ, створити єдину вселенську сім’ю.

Але потім відбувається нова Пасха. Бог знову направив Свого посланця; але тепер це вже не Мойсей, а Ісус Христос. Через Його смерть куплена свобода для рабів, які тепер можуть стати дітьми Божими. І більше того: через 50 днів після Пасхи, у свято П’ятидесятниці, Бог дає вже не Закон, але Свого власного Духа, Духа Свого Сина, щоб зробити Свій народ Своїми дітьми, як за офіційним статусом, так і за якнайглибшою внутрішньою суттю. Про це свідчить мимовільна молитва, що виникає під впливом духу в серці вірного: це молитва Господня, Отче наш. В її арамейському варіанті Бога закликають як тата – саме так перекладають слово Abba. Це найменування в середовищі ізраїльтян використовували не лише малолітні діти, але і дорослі; сенс такого звернення полягає не в підкресленні дитячого віку того, хто звертається, але у вираженні особливої близькості і довірливості.

Народ Ізраїльський, знаходячись в Єгипті, несподівано відкрив, що Бог пропонує їм спадок, хоче звільнити їх з рабства і привести до цього спадку. І Павло каже, що це ж саме відбувається і тепер, але тільки на глибшому рівні і носить остаточний характер, як для юдеїв, так і для язичників. Розповідаючи цю історію, він натякає, що спокутування Богом Своїх дітей відноситься не лише до євреїв, але і до язичників: адже в язичників також, безумовно, були свої ангели-хранителі, надприродні істоти, що наглядали за ними.

Отже, хоча в третьому вірші Павло говорить про євреїв (ми), усе, що він говорить про юдеохристиян, стосується і християн з язичників. Він хоче, щоб галати (поза сумнівом, колишні язичники) зрозуміли; мандри від язичництва до християнської віри подібно до шляху юдеїв від дитячого стану під захистом і наглядом Закону до тієї ж самої християнської віри. Звичайно, є певні відмінності. Євреї вже поклонялися тому ж самому Богові, Який відкрився в Христі за допомогою Духа, тоді як язичники служили ідолам (про це – у наступному уривку послання). Але оскільки шляхи ці йдуть паралельно, то і кінцевий пункт однаковий.

У Книзі Вихід Бог Авраама відкриває Себе по-новому: як Бог, Який зберігає Заповіт, чує крик Свого народу і приходить йому на допомогу. Сама Книга Вихід убачає усе це в тому, що Бог повідомляє Своє ім’я, YHWH (Вих. 3:14; 6:2-8). І тепер Павло сміливо (адже він зробив це уперше) оголошує, що Бог Авраама відкрився через Свою дію в Ісусі і Дусі – не лише відкрив Своє ім’я і Свої дії, але також явив Свою присутність як людину серед людей, як єврея серед євреїв. Син Божий Ісус і Дух Сина Божого послані Богом; вони не відокремлені від Бога, не відірвані від Нього, але є Його самоодкровенням і особистою присутністю. Хоча в ті часи богослови ще не використали слова «Трійця» і ввели цей термін пізніше за Павла, але коріння християнського розуміння Триєдиного Бога вже є в цьому, одному з найперших документів (якщо не найпершому) ранньої Церкви, що дійшли до нас.

В останньому вірші даного фрагмента Павло несподівано переходить від використання форми другої особи множини до однини другої особи. «Тому ти – каже він, звертаючись до свого читача, – вже не раб, але син. А як син, то й спадкоємець Божий через Христа». До тих пір, поки кожен читач не прочитає цих адресованих йому слів, послання не знайде свого адресата. Павло, що пише послання, залишається проповідником, а проповідник Павло знає, як достукатися до того, хто слухає.

Попередній запис

Галатів 3:10-14 – 3:15-22

Галатів 3:10-14 – Спокуті від прокляття Закону «А всі ті, хто на діла Закону покладається, вони під прокляттям. Бо написано: ... Читати далі

Наступний запис

Галатів 4:8-11 – 4:12-20

Галатів 4:8-11 – Істинний Бог і хибні боги «Та тоді, не знаючи Бога, служили ви тим, що з істоти богами ... Читати далі