Бог бажає, щоби ми відчували Його радість безперервно, повсякчасно. То ж чому реальність часто зовсім інша?
Хоча Бог каже нам радуватися в Ньому завжди (див. Флп. 4:4), ми маємо свободу прийняти або відкинути цю заповідь. Християни вірять, що Ісус – Син Божий, але чимало просто не домагаються тієї сили й радости, яку Він пропонує. Бог, через чин Свого Сина і з поміччю Святого Духа, пропонує нам незрівнянну радість – але не примушує нас до неї. Вибирати нам. Чи маєте поки що якісь скарги?
Ми щодня обираємо між вірою і невірою. Віра сповнена радости, а радість виростає з віри, тимчасом як невіру характеризує лиха вдача, осудження інших та ремствування. Що ви обрали нині?
Лиха вдача – це протилежність радости. Бог зовсім не хоче, щоб Його діти долучалися до того, що не принесе їм Його радости. Лиху або погану вдачу часто вважають нешкідливою слабкістю, на яку не варто серйозно зважати. Але всі ми покликані до любови, і Біблія каже дуже ясно:
Любов… не гнівається, не замишляє зла… (1Кор. 13:4-5)
Якби ми долучили наслідки дратівливого і вразливого характеру, то виявили би значно більше страждань, ніж сподівалися б. Подружжя, сім’ї, церкви і навіть приватні підприємства руйнуються через лиху вдачу. І все це підтверджують слова Писання:
Нічого нема поза людиною, що входило б у неї і оскверняло її; але те, що виходить з неї, – те й оскверняє людину. (Мк. 7:15)
Ось ще одне суворе слово:
Не судіть, то і вас не судитимуть; не осуджуйте, то й вас не осудять; прощайте, то й вас прощатимуть. (Лк. 6:37)
Коли ми судимо інших, це применшує наше щастя! Ми так легко засуджуємо інших і так часто, що вже навіть не усвідомлюємо цього! Ми думаємо про не найкращі вчинки своїх дружин, дітей і друзів. Це можуть бути навіть найдрібніші вади. Але якщо ми розмірковуватимемо над чужими недоліками, то кожна така думка висмоктуватиме частинку нашої радости.
Зробіть експеримент. Протягом кількох хвилин поміркуйте про все те, що, на вашу думку, люди не повинні робити. Закінчивши, ви не почуватимете себе аж надто радісно. А тепер спробуйте протилежне. Проведіть п’ять хвилин у роздумах над тим, що вам подобається в людях. Зауважте різницю!
Роздуми про добро в інших не залишають простору для нарікань. А ми схильні до нарікань. До бурчання, тривоги й невдоволення нас заохочує упалий, зіпсутий світ, в якому ми живемо. Ці речі можуть видаватися нормальною, природною частиною життя людини, однак це зовсім не те, що замислив для нас Бог.
Пам’ятайте, що кожен орган тіла живиться радістю – а не горем! Ми були сотворені для радости, і будемо жити в радості у вічності. Таким є Божий замисел для нас. Тож якщо ми хочемо бути частиною того, що хоче Бог для всіх своїх дітей, то можемо починати вже ТЕПЕР – і продовжувати завтра.
Чи не занадто я наголошую на такій на перший погляд природній схильності людини до нарікань? Послухаймо, що каже Бог:
Не нарікайте, як деякі з них нарікали, і загинули від всегубителя. (1Кор. 10:10)
Коли ізраїльтяни блукали в пустелі, вони почали скаржитися. Як відповів Бог? Він послав ангела згубити їх. Те, що сталося в пустелі, вкрай важливо для нас, тому що ми дуже схильні робити те саме, що й ізраїльтяни:
Усе це сталося з ними як приклади, а написано для повчання нам, які досягли останніх віків. (1Кор. 10:11)
Тисячі людей було знищено, тому що вони нарікали (бурчали й скаржилися). Євреї вважали, що життя в сухій, курній, непринадній пустелі дає їм право нарікати. Поки вони вийшли з пустелі, погинули тисячі людей, що скаржилися й не вірили Богові. Ну що, тепер ви маєте якісь скарги?
Досвід ізраїльтян у пустелі послужив доказом того, що певна поведінка неприйнятна для Бога.
55 років я служив в армії священиком і військовим капеланом та проповідував по всіх Сполучених Штатах і багатьох інших країнах. Цей досвід допоміг мені зрозуміти, наскільки вагомим є спосіб нашої поведінки, наш внутрішній стан. Якщо ми приходимо до Бога з неправильним налаштуванням, то не одержимо того відгуку, якого бажаємо.
З правильним життєвим налаштуванням ми можемо отримати радість, яку обіцяє нам Бог. Бог так описує цей внутрішній стан:
Входьте у ворота Його з хвалою, у двори Його – з піснями хвальними. Хваліть Його і прославляйте ім’я Його. (Пс. 99:4)
Результат усього, що ми робимо, залежить від нашого внутрішнього стану. Хоча люди й помічають, що ми робимо, та все ж значно швидше вони зауважать наш внутрішній стан – поганий він чи добрий. Якщо ми змінимо своє внутрішнє налаштування, люди відреагують: «Овва, ця людина змінилася!»
Правильне ставлення щодо Бога, можливо, означатиме, що вам доведеться служити Йому інакше, ніж досі. Чи часом ви не кривитеся, коли чуєте заклик служити Богові більше? Це можна зрозуміти, тому що в нашому суспільстві ми постійно спішимо і не встигаємо. Але Бог не завжди хоче, щоб ми довше служили Йому. Можливо, Він хоче, щоб ми служили Йому інакше.
Люди можуть вимагати нашого часу, але насправді лише хочуть доказу того, що ми дбаємо про них. Вони хочуть, щоби змінилося наше ставлення.
Ми вітаємося з людьми по-різному, і кожне вітання має різний вплив. Якщо ми просто зиркнемо на когось і далі візьмемося за свої справи, тій людині може здатися, що ми майже не помітили її. Але ми можемо зосередити увагу на цій людині і дати їй зрозуміти, що ми прагнемо спілкуватися з нею. Ми ж помічаємо, коли хтось дарує нам свою увагу!
Поклоняючись Богові, ми або віддаємо Йому свою увагу, або несвідомо використовуємо свій голос, а серце наше й розум перебувають деінде. Завершивши «поклоніння», ми навіть не пам’ятаємо, що казали і робили. Коли наші молитви, співи, жертви й участь у богопочитанні зосереджені на нашому Отцеві, Він це знає! Він відгукується, даруючи нам Свою радість.
Ісус прийшов дати нам радість. Він зіслав нам на допомогу Святого Духа, щоб ми уникнули важких тягарів, які кладе на нас сатана. Диявол знає, що коли ми дозволимо собі стати нещасними, ми ризикуємо зазнати тих самих страждань, які спіткали ізраїльтян.
Як приймати Ісусову радість?
Ісус навчав Своїх учнів вірити в Бога і приймати дари від Нього. Після того як Він покинув їх, вони далі вірили і чинили дива в Його ім’я. Вони занотовували свій досвід, аби ми також могли навчатися віри. Усе, що потрібно знати про радісне, переможне життя, знаходимо в Біблії – під самим нашим носом! Однак вибирати нам. Ми мусимо вирішити й повірити.
Біблія проголошує сміливі твердження, в які нам важко повірити. Наприклад, ми схильні читати дивовижні Павлові настанови щодо духовної перемоги і відкидати чи знекровлювати те, що він каже. Чому? Тому що нам може здатися, що його твердження суперечать усьому, що ми бачили чи пережили. Радуватися в Господі завжди здається недосяжною метою. Ні про що не журитися вражає своєю дитячістю. Думання лиш про те, що чисте, що любе, що шанобливе, коли якась чеснота чи що-небудь похвальне видається непрактичним у реальному світі. Але ми справді бажаємо мати мир Божий, який перевищує всякий розум (див. Флп. 4:7)!
Христовий найважливіший дар спасіння вимагає віри в Нього! Тоді ми зможемо безупинно укріплювати ту віру, яку вже маємо. Ми бачимо докази в житті багатьох людей, що віра в Ісуса і покладання на Нього – це єдиний відомий спосіб тішитися життям і не боятися смерти. Я заглядав у вічі смерти чимало разів і щоразу тільки пересвідчувався, що моя віра в Ісуса приготувала мене і до життя, і до смерти.
Наш внутрішній стан дуже важливий:
…Обновитися духом розуму вашого… (Еф. 4:23)
Практикуйте віру, віру і віру. Невіра живить лиху вдачу й нарікання, а віра приносить радість.
Вірте! І Старий, і Новий Завіт закликають: «Вірте!» Божа незмінна настанова для Його дітей – вірити в Нього. Бог сотворив нас, і Він напевно знає, що нам допоможе.
Припустімо, лікар, обстеживши вас, каже, що вам вкрай важливо ходити півтора кілометра на день пішки. «Дуже добре, я ходитиму півтора кілометра на день», – кажете ви. За кілька днів вам не хочеться іти аж півтора кілометра, а тому ви скорочуєте відстань до одного кілометра. Почуваючись комфортно, ви врешті скорочуєте відстань до пів кілометра. Зрештою вирішуєте взагалі відмовитися від ходьби. Це повсякчас трапляється з людьми.
Наш Духовний Лікар каже: «Радуйтеся завжди». Ми кажемо: «Дуже добре. Я буду радіти завжди». Тоді ми знаходимо одну річ, лише одну, якій не можемо радіти. Ми приймаємо це. Згодом знаходимо ще одну річ, якій аж ніяк не можемо радіти. А тоді на нас навалюється ще купа всього, що не тішить нас, хоч умри. Поступово ми стаємо нещасними людьми. Чому? Тому що не слухалися настанов Великого Лікаря. Це повсякчас трапляється з людьми.
Ми послаблюємо свою віру, вирішуючи, що Бог перестає благословляти нас. Коли речі повторюються знову й знову, вони пускають глибокі корені в наших серцях. Ми не зростаємо у вірі; щастя оминає нас; невірні не приходять до Христа.
Коли ми віримо, що складне становище принесе нам щастя, наша віра зростає! Ісус завжди сподівався знайти добро у всьому. Переслідування, тортури і навіть розп’яття означали прийдешню перемогу. Він учив нас ніколи не тривожитися. Мати віру! Вірити! Радуватися!
Можливо, зараз вас не спіткала важка недуга чи проблема, але настане день, коли ви відчайдушно потребуватимете віри в Божу обітницю піклуватися про вас. Ісус сказав:
…Майте віру Божу. (Мк. 11:23)
І Бог дав нам прекрасний спосіб зростати у вірі – спосіб, до якого можна вдаватися щодня і щохвилини! Це віра в те, що Бог використовує всяку ситуацію нам на добро. Важко змінитися у важкому становищі чи в стані, коли ми довкола бачимо лише проблеми. Але ми можемо змінитися! Ми можемо бути більше подібними до Ісуса!
Ісус відмовився від Своєї сили і знання, щоби стати людиною (див. 2 Кор. 8:9 і Флп. 2:6-8). Ми так часто зосереджуємося на Його мудрості, чудесах і досконалому послуху Богові, що забуваємо, що Він був людиною. Ісус жив, учився і зазнавав спокус, як інші прості люди, – тільки не грішив.
А як закон, ослаблений плоттю, був безсилий, то Бог послав Сина Свого в подобі плоті гріховної в жертву за гріх і осудив гріх у плоті… (Рим. 8:3)
Ісус таки завершив Свою місію! Ісус переміг! Він переміг заради нас із вами!
Бо коли злочином одного смерть панувала через одного, то тим більше ті, що приймають безмірну благодать і дар праведности, пануватимуть в житті через єдиного Ісуса Христа. (Рим. 5:17)
Яку ж спадщину ми отримали! Ми можемо вимагати цього привілею: жити так, наче знаємо, хто ми насправді. Як ми можемо поводитися, якщо справді віримо в те, що Ісус сказав про нас?
Потрібно вірити, що Бог шануватиме наше свідчення про Христа, достоту як Бог шанував сказане Ісусом. З тією вірою ми можемо говорити сміливо і впевнено.
Бог знає значно краще від нас, що зробив для нас Його Син. І Він допоможе всякому, хто поривається уславляти Його Сина. Щоб звершити Свою місію, Ісус
…покрив Себе ревністю, як плащем. (Іс. 59:17)
Коли Бог дивиться на вас, чи бачить Він старанність у вас? Подумайте про це: якби ви мали Христову горливість, Бог побачив би Христа у вас. Яка прекрасна нагода!
Щоби здобути Божу любов і прощення, необов’язково потрібна старанність. Але достоту, як Ісус вибрав певних людей, що стали Йому товариством, так само Він і зараз вибирає людей, що ввійдуть у Боже Царство. Бог каже нам:
Усе, що може рука твоя робити, за силами роби… (Еккл. 9:10)
Дотримання тієї настанови допомагає нам у подружжі, у догляді за дітьми і в роботі, а також в усіх взаєминах у нашому житті. Чи готові ви присвятити себе цілковито і щомога? Чи ви себе випадково не запитуєте: «Яка в цьому мета?»
Ваше щастя залежить від того, чи вірите ви в мету свого життя. Ісусове життя мало мету, але чи має її наше життя? Розмовляючи з Богом, Ісус сказав:
Як Ти послав Мене у світ, так і Я послав їх у світ. (Ін. 17:18)
Яку ж честь отримали ми! Ісус посилає нас так само, як послав Його Бог! Ми маємо такі дивовижні причини радіти цьому покликанню. Ісус не кладе на нас тягар. Він дає нам змогу радіти в тому, до чого ми покликані!
Ісус далі пояснює, що Він говорить не лише про вірних, які живуть у Його днях, а й також про кожного майбутнього вірного. Як на мене, це чудово. Ісус послав мене в цей світ, достоту як Бог послав Його в цей світ! Тоді Ісус сказав:
І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм… (Ін. 17:22)
Ісус дав нам славу, яку Бог дав Йому! Ми причасні до Його перемоги, Його обітниць, Його покликання і Його слави! Чи ви маєте ще якісь скарги?
