Галатів 2:15-21 – 3:1-9

Галатів 2:15-21 – Виправдання вірою, а не ділами Закону

«Ми юдеї природою, а не грішники з поган… А коли ми дізнались, що людина не може бути виправдана ділами Закону, але тільки вірою в Христа Ісуса, то ми ввірували в Христа Ісуса, щоб нам виправдатися вірою в Христа, а не ділами Закону. Бо жадна людина ділами Закону не буде виправдана! Коли ж, шукаючи виправдання в Христі, ми й самі показалися грішниками, то хіба Христос слуга гріху? Зовсім ні! Бо коли я будую знов те, що був зруйнував, то самого себе роблю злочинцем. Бо Законом я вмер для Закону, щоб жити для Бога. Я розп’ятий з Христом. І живу вже не я, а Христос проживає в мені. А що я живу в тілі тепер, живу вірою в Божого Сина, що мене полюбив, і видав за мене Самого Себе. Божої благодаті я не відкидаю. Бо коли набувається правда Законом, то надармо Христос був умер!»

Добре відома одна історія про Маргарет Тетчер. Будучи на посту прем’єр-міністра Великобританії, вона відвідала будинок престарілих і зустрілася з його мешканцями – літніми людьми, які вже довгий час жили там. Одна бабуся поводилася так, що відразу було видно: вона не зрозуміла, що щойно потиснула руку знаменитому політикові. «Ви знаєте, хто я?» – запитала місіс Тетчер. «Ні, дорогенька, не знаю, – відповіла бабуся, – але на вашому місці я запитала б у доглядальниці, вона напевно знає».

Як би дивно це не звучало, але іноді дуже важливо розібратися в тому, хто ви такий. Людям, які страждають від втрати пам’яті, це необхідно. Потребують такого усвідомлення і ті, хто пережив втрати іншого типу: наприклад, втратили батьківщину, сім’ю і дім. Павло в цьому змістовному уривку говорить про схожі речі, про втрату людиною колишнього обличчя і отримання нового.

Це має пряме відношення до його суперечки з галатійськими баламутами. Тут йдеться не про якісь відхилення в трактуванні Євангелія, або ж про тонкощі юдейського Закону і навіть не про протилежні стилі місіонерської роботи. Питання полягає в тому, хто ти є в Христі. Тут – основа усього. Лобове зіткнення Павла з Петром в Антіохії сталося через питання про християнське самовизначення. Його пристрасний заклик до галатів – саме про їх християнську самосвідомість.

Іноді до насичених ідеями уривків трудів Павла доцільніше підходити з кінця, знаючи його звичку підсумовувати свої роздуми в одній натхненній формулі. У даному випадку нам потрібно звернути увагу на вірші 19б-20: «Я розп’ятий з Христом. І живу вже не я, а Христос проживає в мені. А що я живу в тілі тепер, живу вірою в Божого Сина, що мене полюбив, і видав за мене Самого Себе». Це ядро Павлової аргументації. Треба залишити все, у тому числі і пам’ять про те, ким ти був раніше; потрібно прийняти своє нове обличчя і навчитися жити відповідно до нього.

Вирішення питання, що склало предмет суперечки між Павлом і Петром (чи можуть юдеохристияни і християни з язичників їсти за одним столом), залежить від відповіді на інше питання: що є справжнім Ізраїлем Божим? Що таке народ Божий? Чи дійсно це усі, хто йде за Христом? Чи, можливо, тільки юдеохристияни (включаючи прозелитів, тобто язичників, навернених в юдаїзм)? Чи є християни з язичників громадянами другого сорту?

Павло фокусує свою увагу на найважливіших пунктах. Справжній Ізраїль Божий складається з однієї особи – Месії, Христа. Він – вірний. Він – справжній ізраїльтянин. На цьому заснована ідентифікація народу Божого.

І тепер виникає питання: хто належить Христові? У чому проявляється ця приналежність?

У відповідь на це Павло формулює один з найзнаменитіших своїх принципів віри, що залишається важким для менталітету сучасної західної людини. Ті, що належать Христові – знаходяться в Христі. Тому те, що відноситься до Христа, відноситься і до них. Таке розуміння ґрунтується на уявленнях юдеїв про царя. Цар втілює собою увесь народ. (Давид, б’ючись з Голіафом, являв собою весь Ізраїль у його боротьбі з филистимлянами.) Те, що відноситься до царя, відноситься до всього народу. У цьому фрагменті Павло не говорить про це прямо; але це передбачається. Детальніше Павло розгляне цю тему далі в тексті. Тут же його позиція ясна: ті, хто «у Христі», ті – справжній народ Божий, як язичники, так і юдеї.

Він розповідає про себе, юдея, який став християнином. «Ми, юдеї, – як би каже Павло, – хоча і народилися в сім’ї Заповіту, так і не змогли стати справжнім народом Божим за рахунок чинників, що виділяли наш народ серед інших, тобто за допомогою юдейського Закону. Раз ми віримо, що Ісус – Месія (а без цього немає християнства), значить, ми віримо в те, що розіпнутий Ісус – Месія. А якщо ми в розіпнутому Ісусі, наша попередня особа вже не важлива. Потрібно забути про неї. Тепер нашу приналежність до народу Божого визначає не наявність Закону або його детальні приписи, що відрізняють юдеїв від язичників. «Я помер для Закону, щоб жити для Бога». Ми повинні ще раз, з нуля усвідомити, хто ми такі».

І хто ж ми? Ми – народ Христовий, що живе нині Його життям. І оскільки головне в Ньому – Його вірність, що виділяє любов, то головне в нас і, по суті, єдине, що визначає нас – це наша вірність, так само сповнена любові, наш радісний відгук віри Богові, Який послав Свого Сина померти за нас. Це – серцевина християнської самосвідомості.

Слово, яке використовує Павло для визначення християнської особи і приналежності до сім’ї Божої, зазвичай перекладається як правда, праведність. Це слово може мати різний сенс для різних людей. Для Павла, як ми побачимо в наступному розділі, воно пов’язане з обіцянням Бога Аврааму, що виконалося в Христі. Саме Христос створив єдину всесвітню сім’ю і знаком приналежності до неї служить віра. Це слово також характеризує сім’ю Божу цілком; воно говорить про членство в Заповіті, яке Бог дарував усій Своїй сім’ї, усім віруючим в Євангеліє. Крім того, воно прославляє рятівне правосуддя Боже, що охоплює і зціляє весь пропащий світ і понині позбавляє від загибелі усіх чоловіків, жінок і дітей, які повірили в любов Божу, відкриту в Ісусі. От що можна сказати про праведний, або виправданий, народ.

Сенс того, що каже Павло Петру, зводиться до того, що навіть юдеохристияни втратили свою колишню індивідуальність, визначену Законом, і набули нової, визначеної тільки Христом.

Звідси не слідує, каже він у віршах 17-18, що, втративши юдейську індивідуальність, ми стали «грішниками», якими бачили язичників юдеї. Навпаки, якщо ви відновите стіну між язичниками та юдеями, як це почав робити Петро, то усе, що вам вдасться в такий спосіб довести, це те, що ви – порушники Закону. Якщо дійсно такий важливий Закон, то будьте обережні: ви його порушили!

Але Закон більше не грає вирішальної ролі. «Бо коли набувається правда Законом (тобто участь у Заповіті, праведність), то надармо Христос був умер». Розділяти столи в церкві – означає відкинути з презирством щедру любов Христову. Однією з відмітних особливостей громадського служіння Ісуса була спільність столу. Бог хотів, щоб вона стала знаменням для народу Христового на всі часи.

Галатів 3:1-9 – Обіцяння Боже і віра Авраамова

«О, ви нерозумні галати! Хто вас звів не коритися правді, вас, яким перед очима Ісус Христос переднакреслений був, як ніби між вами розп’ятий? Це одне хочу знати від вас: чи ви прийняли Духа ділами Закону, чи із проповіді про віру? Чи ж ви аж такі нерозумні? Духом почавши, кінчите тепер тілом? Чи ви так багато терпіли надармо? Коли б тільки надармо! Отже, Той, Хто вам Духа дає й чуда чинить між вами, чи чинить ділами Закону, чи із проповіді про віру? Так як Авраам був увірував в Бога, і це залічено за праведність йому. Тож знайте, що ті, хто від віри, то сини Авраамові. І Писання, передбачивши, що вірою Бог виправдає поган, благовістило Авраамові: Благословляться в тобі всі народи! Тому ті, хто від віри, будуть поблагословлені з вірним Авраамом.»

Багато хто знає про випадок, що стався з канатохідцем Чарльзом Блондіном (1824-1897), який натягнув канат над Ніагарським водоспадом і кілька разів пройшовся по ньому. Він був такий упевнений у собі, що рухався задом так само упевнено, як і передом. По ходу він виробляв різні трюки: наприклад, сідав на маленький стілець і обідав. Але прославився канатоходець завдяки пропозиції, яку він зробив дозвільним глядачам: перенести на спині через водоспад одного добровольця. Історія знає не багато прикладів абсолютної довіри, яку продемонстрував хоробрий (чи безглуздий) спостерігач, який відгукнувся на ризиковану пропозицію і здерся на плечі канатохідцеві. Припустимо, що десь на півдорозі наш сміливець сказав би Блондіну: «Знаєш, це усе чудово, але я, здається, більше тобі не довіряю. Думаю, краще буде, якщо іншу частину шляху я пройду самостійно. Дозволь мені злізти, далі я піду сам». Неважко уявити не лише реакцію професійного канатохідця, але і репліки родичів і друзів, що спостерігали за видовищем: «Ти збожеволів?», «Як ти збираєшся дійти до кінця сам?».

Такою могла б бути і реакція Павла в той момент, коли він почув, що дорогі його серцю галати подумують про обрізання. Хто зачарував їх? Чи не збожеволіли? Двічі він називає їх «нерозумними»; здається, що вони втратили здатність міркувати розсудливо. Почавши жити Духом, вони думають, що зможуть жити далі тілом? Почавши з віри, вони думають, що зможуть продовжити ділами Тори, юдейського Закону?

Щоб зрозуміти, наскільки безглуздим усе це здавалося Павлу, нам треба згадати, що стояло тоді на терезах. Раніше усього Павла хвилювало, ким галати себе вважають. Чи сприймали вони себе частиною народу Христового, людьми, що належать новій ері, що почалася із смерті і Воскресіння Ісуса? Або ж намагалися за всяку ціну залишитися частиною тілесної, фізичної сім’ї Ізраїлю, за допомогою обрізання приєднавшись до народу Божого, що визначався критерієм національності? Павло в першому вірші повторює те, що говорив наприкінці 2-го розділу: якщо Ісус Христос був зображений перед їх очима розіпнутим, то яким чином могла спасти думка, що їм пропонується приєднатися до тілесної сім’ї Ізраїлю? (Слово «переднакреслений» може означати, що Павло дійсно намалював хрест, щоб пояснити їм, що сталося з Ісусом. Одного разу турист у потягу попросив мене розповісти йому про Ісуса, і я зробив те ж саме. Проте більшість людей у стародавньому світі занадто добре знали, що таке хрест, і не виключено, що Павло просто на словах у подробицях описав для них розп’яття Ісуса.)

Він наводить у цьому фрагменті дві дуже серйозні причини того, чому галатам не слід думати, що інший шлях вони зможуть пройти самі. По-перше, Бог дав їм Свого Духа; по-друге, вони вже стали істинними дітьми Авраамовими. Про ці дві події він згадує уперше, і вони обидві дуже важливі, як покаже наступна частина послання.

Для Павла Дух – це власний Дух Божий, діючий із силою, коли сповіщається Блага звістка про Ісуса. Гaлати спочатку набули віри завдяки дії Духа в той момент, коли Павло проповідував їм (Павло пише про це в 1Сол. 1:5). Павло говорить про проповідуване «слово» Боже, як про силу, яка діє сама по собі (1Сол. 2:13). Аналогічним чином Євангеліє у Павла несе в собі силу (Рим. 1:16). Також він каже, що тільки за допомогою Духа людина може сповідувати основний постулат християнської віри, що «Ісус то Господь» (1Кор. 12:3). У результаті ми приходимо до висновку, що, коли людям проповідується Євангеліє, дух Божий діє в їх серцях і приводить їх до віри,

Павло втлумачує галатам, що якщо вони тепер здійснять обрізання, то заявлять цим, що важливий не дух, а плоть; не лише крайня плоть, а плоть у ширшому сенсі – як зовнішня оболонка людини, що збунтувалася проти Бога. Ви злізаєте зі спини того, хто безпечно несе вас, і наполягаєте на тому, щоб усе зробити інакше, хоча і знаєте, що добром це не закінчиться. Ви забули про те, з чого усе почалося, і думаєте, що можете змінити правила на півдорозі. Ви забули про те, що було джерелом вашої радості: ви забули, що духовне життя в церкві і великі знамення, які Бог виявляв серед вас, у тому числі зцілення, – усім цим ви зобов’язані Духові і своїй вірі в Божу благодать. Галати стали християнами не через дотримання юдейського Закону, який регламентує діла тілесні; і залишаються вони християнами не через Закон. Початок і продовження християнства – це віра. Закон нічого не говорить про віру.

Павло протиставляє Дух і віру, з одного боку, тіло і закон, з другого. Це подвійне «або-або» буде дуже важливим і для наступної частини послання до Галатів. Але тепер звернемося до центральної ідеї листа: якщо ви вірите Євангелію, то ви вже – діти Авраамові в усіх відношеннях.

Можливо, що «агітатори» переконували галатів у тому, що для того, щоб стати істинними дітьми Авраамовими, справжніми ізраїльтянами, справжніми монотеїстами, що твердо стоять на шляху спасіння, їм слід дотримуватися юдейського Закону і пройти обряд обрізання. Але незалежно від того, чи відповідав Павло на подібний аргумент або ні, ясно, що він хотів зробити питання про приналежність до сім’я Авраамової центральним.

Спочатку він у віршах 6-9 розглядає дві ключові події з життя Авраама, і пояснює їх значення. (Тут ми для зручності називаємо біблійного патріарха ім’ям Авраам, як називає і Павло, хоча в Книзі Буття аж до 17:5 його ім’я залишається Аврам.) У 15-му розділі Книги Буття описаний Заповіт Бога з Авраамом, обіцяння численного потомства і землі в спадщину. Критично важливим було те, що Авраам повірив Богові, коли Той дав йому першу обіцянку. З цього не витікає, що його віра стала заслугою, завдяки якій він увійшов до Заповіту з Богом; обіцянка була дана раніше. Швидше, віра була ознакою того, що він знаходиться в Заповіті. У 15-му розділі є і інші обіцянки: що його велика сім’я певний час знаходитиметься в чужій землі, але в результаті ще одного великого діяння буде повернена назад, до своєї спадщини. Тобто, вже тут ми бачимо проекцію на Книгу Вихід.

П’ятнадцятий розділ Книги Буття говорить про віру як знак участі в заповіті, а дванадцятий розділ, початок історії Авраама, обіцяє, що Бог благословить усі народи через Авраама. Якщо з’єднати це разом, то, що ми отримаємо? У стислому вигляді Павлова думка така: якщо люди вірять в Євангеліє Ісуса, то вони вже діти Авраамові. Немає жодного сенсу намагатися позбутися віри як відмітного знаку заповіту, і замінювати її чимось іншим; робити так – все одно, що намагатися злізти зі спини канатохідця. Це може призвести тільки до біди. Віра – не якийсь тимчасовий значок, який можна зняти і замінити іншим. Це знак, який переносить з одного берега річки на іншій.

Попередній запис

Галатів 2:6-10 – 2:11-14

Галатів 2:6-10 – Домовленість Павла з Петром та Яковом «Щождо тих, що за щось уважають себе, та якими колись вони ... Читати далі

Наступний запис

Галатів 3:10-14 – 3:15-22

Галатів 3:10-14 – Спокуті від прокляття Закону «А всі ті, хто на діла Закону покладається, вони під прокляттям. Бо написано: ... Читати далі