2 Коринтян 12:11-18 – Відмітні ознаки істинного апостола
«Хвалячися, я став нерозумний, до того мене ви примусили. Бо хвалити мене мали б ви, бо ні в чому я не залишився позад від найперших апостолів, хоч я й ніщо. А ознаки апостола виявилися між вами в усякім терпінні, у знаменах і чудах та в силах. Що бо є, що ним ви понизилися більше від інших Церков? Хіба те, що я сам тягарем вам не був? Даруйте мені цю провину! Ось утретє готовий прийти я до вас, і не буду для вас тягарем, не шукаю бо вашого я, тільки вас. Не діти повинні збирати маєток батькам, але дітям батьки. Я ж з охотою витрачуся й себе витрачу за душі ваші, хоч що більше люблю вас, то менше я люблений. Та нехай буде так, тягара я на вас не поклав, але, бувши хитрий, я лукавством від вас брав. Чи я використовував вас через когось із тих, кого до вас посилав? Ублагав я був Тита, і з ним послав брата. Чи Тит використав вас чим? Хіба ми ходили не в одному дусі? Хіба не одними стопами?»
За час написання цієї книги сталися деякі події, про які я хотів би тут сказати декілька слів. Смерть королеви Великобританії[1], офіційні траурні церемонії, що сталися за нею, а потім величні і сумні похорони. Усе це привело країну в певне заціпеніння і змусило її громадян замислитися про те, що означає для нас монархія. Відповіді були запропоновані низкою теле- і радіокоментаторів, і, часто на їх же подив, основний їх сенс полягав в одному – монархія грає центральну роль у суспільно-політичному житті країни. Британська монархія – це люди, які, будучи в змозі користуватися усіма благами цього життя і абсолютно надані самим собі, вибрали, проте, служіння – фактично, присвятили себе – невпинних працівників на ниві консолідації нації, влаштування її життя – боротьбі за торжество справедливості і милосердя, мудрості та істини на всій планеті.
Звичайно, критики монархії, навіть в її конституційному різновиді, завжди стверджували, що всі ці зусилля та ідеали, що декларуються, тільки ілюзія: королі і королеви роблять і кажуть усе це заради власної користі і створення привабливого іміджу, для самовираження і самопрославлення. Але не обов’язково бачити в цьому тільки одну низьку користь і жадобу до слави, а що ще важливіше – так йдуть справи далеко не завжди. Адже це ж факт, що час від часу конституційні монархи викривали і присоромлювали обраних членів уряду і парламентів: не перераховуватимемо тут усіх прем’єр-міністрів та інших урядовців, чиї спроби підкупити електорат для привертання на свій бік більшої кількості голосів, мали такі можливості зосередити колосальні сили і вплив у своїх руках для пошуку особистої вигоди і підвищення власної популярності, яких не мала жодна з нині існуючих західних монархій.
Дискусії про царствені повноваження, лідерство, служіння і небезпеки влади заради влади стоять у центрі Першого Послання до Коринтян, і в цьому фрагменті Павло збирає воєдино усі основні моменти, які він хоче ясніше промовити відносно цих речей. Залишається дати останнє розпорядження, що стосується справ, які необхідно улагодити перед його третім приходом у Коринт (перший візит став моментом створення коринтської церкви, другий був «сумним» для нього, як Павло характеризує його в 2:1). І він дає їм знати, що єдиним приводом для його візиту до них, єдиною річчю, яку він хоче зробити під час нього, – це послужити їм. У Павла не було жодного бажання приймати від них почесті, а ще менше він бажав отримати від них якусь грошову винагороду. Навпаки: вже хто-хто, а він, у першу чергу, є тією людиною, яка прагне і має можливість допомагати, зміцнювати і збагачувати інших, він – апостол, який приходить підтримати і принести максимальну користь усій общині. Врешті-решт, саме батьки роблять заощадження для своїх дітей і допомогти їм стати дорослими самостійними людьми, а не навпаки. Якнайглибшим джерелом такого його образу дії є його любов до усіх них, любов, яка тільки і шукає, щоб коринтські християни не відчували нестачі ні в чому, і яка зараз направляє стопи Павла до них, незважаючи на усі тяжкі сумніви останніх тижнів.
Але одночасно в претензії називатися «батьком» общини, а їх сприймати як своїх «дітей», природно, отримує черговий раз своє вираження Павлове розуміння унікальності його стосунків з коринтською церквою, яких жоден проповідник або наставник ніколи не мав. Це робить саме написання послання, подібного до цього, чистою іронією, оскільки написане воно як «рекомендаційний лист» самому собі, що перевертало з ніг наголову саме призначення і сенс такого роду листа. Це була наскрізна тема упродовж усього тексту послання майже із самого його початку (3:1; 4:2; 5:12; 6:4; 10:12; 10:18). І справді, здається, що необхідність саморекомендації була чи не головною причиною, через яку Павло і написав це послання, і одночасно дає відповідь на питання, чому Павло написав його саме таким чином, приправивши неабиякою порцією іронії і провокації, особливо у фрагменті, який ми щойно закінчили читати. Він був змушений «хвалитися», хоча ясно розумів для себе, що хвалиться абсолютно не значущими речами: це начебто покійна королева-мати, якій потрібно було дати фотографію на паспорт, щоб підтвердити, хто вона є, мала б скористатися послугами фотографа-любителя, який зробив би їй найпростіше фото, без якихось оздоб і помпезності.
Який тип «рекомендації», виходить, повинен був представити Павло, щоб вони її визнали? Відповідь очевидна: рекомендацію, що містить «знаки апостола». Ці знаки, або ознаки, не відносяться до його манери проповідувати, до соціального статусу, до популярності, яких так домагалися і чим хвалилися учителі-суперники. Ні, ці ознаки – результат проповідницького життя з поширення Благої звістки про Ісуса: знаки, чудеса і могутні діяння, прояви яких коринтяни могли виявити, коли діяв Святий Дух. Вони повинні б були самі дати йому «рекомендацію», оскільки знали, що такого роду речі відбувалися, коли він був у них ще на початку їх християнського життя.
Але наговори і презирство новоприбулих проповідників сприяли їх розриву з Павлом. Зокрема, вони дозволили себе переконати, що він не бере в них грошей через те, що просто їх не любить – і припущення, яке сталося потім, що досі не давало спокою Павлу, що він задумав в їх відношенні якусь хитрість, і що його тактика, включаючи і відмову від плати, була націлена на підпорядкування їх його Звістці. Знову Павло стає предметом критики як за те, що він робив одне, так і друге. Це схоже з тим, як робиться компрометуючий натяк: коли ви хочете обчорнити чиюсь репутацію, то це неважко зробити, спотворивши інформацію про те, що вони роблять або кажуть, припустивши, що за всім цим стоять нечисті або самокорисливі мотиви. Якщо не вірите, запитайте будь-якого журналіста.
Павло рішуче захищає свою репутацію, і не лише свою, але і своїх співробітників. Тит та інший, не названий на ім’я християнин, який приходив з ним до коринтян, також поводилися бездоганно. Вони прекрасно про це пам’ятають; але тоді навіщо вони прислухаються до наклепу?
Урок, що міститься в цьому фрагменті, важко сприймається, але церквам потрібне його отримати. Можливо, тому Друге Послання до Коринтян, за винятком деяких обраних місць, розташованих у першій половині послання, не занадто часто береться як об’єкт вивчення на біблійних курсах і як тема для проповідей. Безперечно, істинне служіння Благої звістки, істинна апостольська активність мають величезний вплив і дієвість; але в такій же мірі безперечно – вони, майже напевно, викликатимуть нерозуміння і навіть опір, включаючи при цьому і тих, хто мав би, здається, зрозуміти зміст християнської проповіді. Яку б позицію, наповнену простотою, мудрістю, благочестям не займав християнський керівник і наставник, він просто напевно отримуватиме і роздратовані листи, чутиме на свою адресу образи або навіть зазнає нападу. Так було із самого початку. Ми в жодному разі не повинні забувати про величезний арсенал всіляких хитрощів і заборонених прийомів, які постійно використовує сатана (2:11).
І найправильнішим засобом протистояти таким атакам є не схожі дії у відповідь і не захист себе шляхом відгородження від опонентів високою і міцною стіною. Павло залишається відкритим і уразливим упродовж усього перебігу дискусії зі своїми опонентами і відповідає на критику, а часом і хибні звинувачення з їх боку, дуже витримано і терпляче, наводячи біблійні аргументи, даючи роз’яснення з того чи іншого приводу, роблячи прямі звернення до тих чи інших людей, прибігаючи то до легкого гумору, то до їдкої іронії. Тільки час від часу він говорить прямо про людей, які свідомо і завзято виступали проти нього, але і тоді його мова, хоча і жорстка за тональністю, цілком пояснюється ситуацією, що склалася. Якби церква уважно ще з найперших віків досліджувала не лише Павлову Звістку, але і те, як ця Звістка проявляє себе в його апостольській діяльності, то, думаю, багатьох бід у наступні післяапостольські часи можна було б уникнути.
2 Коринтян 12:19-13:4 – Що станеться, коли Павло прийде?
«Чи ви знову не думаєте, що виправдуємось перед вами? Перед Богом, у Христі ми говоримо, а все, любі, на вашу будову! Я ж боюся, щоб, прийшовши, не знайшов вас такими, якими не хочу, і щоб мене не знайшли ви таким, якого не хочете, хай не будуть між вами суперечка, заздрість, гніви, обмани, свари, нашепти, пихи, безладдя, щоб знову, коли я прийду, не принизив мене поміж вами мій Бог, і щоб мені не оплакувати багатьох, що перше згрішили були, і не покаялися в нечистості, і в перелюбі, і в розпусті, що коїли їх.
Оце втретє до вас я йду. Кожна справа хай станеться вироком двох чи трьох свідків. Попереджував я й попередую, як у вас був удруге, так тепер неприсутній, отих, що згрішили перед тим, і всіх інших, що коли прийду знову, то я не помилую, через те, що шукаєте доказу, що в мені промовляє Христос, Який не безсилий до вас, але сильний у вас. Бо хоч Він був і розп’ятий в немочі, та живий із сили Божої. Так і ми, хоча немічні в Нім, та з Ним будемо жити з Божої сили у вас.»
У Новому Заповіті є три послання, які відомі під назвою «Пастирські» – два послання адресовані Тимофію і одне – Титу. Але для себе найбільш пастирським, що перевершує в цьому плані всі інші послання, а може, і взагалі усі колись написані тексти, є, без сумніву, той текст, над яким ми зараз роздумуємо, – Друге Послання до Коринтян. Досить легко виконувати свої пастирські обов’язки, коли ви невідступно перебуваєте зі своїми підопічними, зі своєю общиною і маєте можливість спілкуватися з ними віч-на-віч, відчуваючи і розуміючи їх потреби, і обговорюючи з ними усі виникаючі проблеми; і більше того, молячись і звершуючи разом з ними богослужіння іноді щодня, іноді щотижня і так з року в рік. Безперервно життя ставить перед нами незліченну кількість питань, які нам, – пасторам, священикам, проповідникам, єпископам – потрібно вирішувати. Наскільки ж складніше здійснювати своє пастирське служіння, якщо до цього змушують обставини, відстані, за допомогою послань і повідомлень, знаючи, що в общині є люди, які намагаються всіляко зганьбити вашу репутацію. В авторові послання, яке ми читаємо, дуже сильно відчувається людина, яка невпинно молиться за своїх підопічних, самовіддано любить їх і усією своєю істотою відкрита назустріч ним, співчуває і співрадіє ним, не приховує своєї уразливості.
Та все ж Павло залишається твердим і упевненим. Два фрагменти з різних розділів дуже своєрідно урівноважують один одного, залишаючи нас у нерозумінні, що автор насправді думав про те, що має статися з його парафією в Коринті і що він збирається зробити.
З попереднього тексту послання ми могли винести враження, що усі проблеми майже повністю улагоджені. Розділи 2 і 7 дають для цього привід. Хтось якраз на цій підставі вирішив, що різні частини послання були написані в різний час, і те, що ми тепер означаємо як розділи 10 і 13 (а можливо, і частини цих розділів), були написані і послані раніше іншого тексту, що увійшов до послання. Можливо, як помічають ці люди, вони і склали «скорботне послання», на яке вказується в 2:4. Проте я не думаю, що обов’язково саме так і було. Розділи 10 і 13, хоча і виділяються суворістю тону, мали, як ми бачили, провокаційну спрямованість, націлену на осміяння проповідників-суперників, ніж обрушує на них гнів і прокляття. Я вважаю, що ці розділи попросту відрізняються реалізмом у судженнях. Павло досить добре розумів людську натуру і церковне життя і знав, що коли люди сьогодні говорять про свою тверду рішучість зробити те і те, назавтра вони можуть змінити свої рішення і почати діяти зовсім по-іншому, і постійно існує величезна вірогідність, що люди, ще тиждень не мине, забудуть дане ними для самих себе слово і повернуться до колишнього способу життя.
Тому я припускаю, що помічене тут у 12:20 і 21 занепокоєння, не вказує на радикальні зміни, які сталися в общині, що змусило його міркувати абсолютно інакше, ніж у 7:5-16. З одного боку, Павло був і справді повністю упевнений у коринтянах, тобто в церкві в цілому. Вони сказали, що повністю на його боці і з нетерпінням чекають його приходу, а він, зі свого боку, готовий до них якнайскоріше прийти. Але, як відомо кожному пастиреві, в общині могли залишатися якісь люди, які не погоджувалися з думкою і позицією більшості, і продовжували в приватному порядку поводитися таким чином і дотримуватися таких принципів, які треба було б вже давно залишити. Гріхи, які наводяться в списку вад у в. 20, – це ті речі, які погрожували буттю общини. Якщо хтось припускає, що раз церква як ціле заявила про свою прихильність своєму справжньому керівникові, то вказані гріхи повинні зникнути вмить, я на це можу лише стверджувати, що ті, хто таке каже, живуть на якійсь інший, невідомій мені планеті. Так само і гріхи, згадані у в. 21, здатні утримувати у своєму рабстві тих, хто нестримно до них вдавався до цього. І хоча багато хто з них міг сказати, і, швидше за все, казали, що вони покаялися і залишили колишній спосіб життя раз і назавжди, все ж залишалася велика небезпека, що вони можуть не стримати своєї обіцянки, даної Богові та общині.
І що ж Павло збирається робити з цим? Що він має на увазі, коли каже, що не збирається мати спілкування з тими, хто костеніє у своїх гріхах, чи відносяться вони до наговорів і образ або носять сексуальний характер? Можна тільки гадати, але особисто мені здається, що, як і в 1Кор. 5, він збирався запропонувати вигнати таких людей з общини і не спілкуватися з ними, і передусім на Вечері Господній. Це, звичайно, зажадало б згоди і сприяння більшості членів общини, але разом з цим Павло переконаний, що має право на таку пропозицію і такий крок; звідси і цитування ним (у 13:1) припису з Второзаконня стосовно того, що звинувачення на когось має прийматися в присутності, як мінімум, двох свідків. Він допускає думку, що йому доведеться сісти на суддівське місце і заслуховувати свідчення із звинуваченнями проти деяких членів церкви і вирішити, при Божому сприянні, яку міру покарання краще застосувати проти тих, хто буде визнаний винуватим. І тому як у ранній церкві не було відомо, мабуть, жодних інших форм дисциплінарних стягнень, окрім вигнання з общини, то саме цьому покаранню, тимчасовому або постійному, доведеться піддати грішників.
Виходить, Павло прийде до коринтян так, що в ньому будуть поєднані одночасно і сила, і слабкість. Він показує себе вкрай ранимою особистістю в цьому посланні, не відгороджуючись і не уникаючи жодних можливих поворотів подій і потенційного нерозуміння. Його іронічне «похваляння» у розділі 11 могло бути зустрінуте украй негативно, хоча факт, що він все-таки зважився написати такий вражаючий текст, показує, що він був упевнений в адекватній реакції на себе в читачів. Його опис свого стану глибокої пригніченості, який у нього був, у розділі 1 міг легко бути спрямований проти нього: що він взагалі собою являє, апостол Христовий, якщо він впадає в такі стани? Але Блага звістка незмінно залишається основою його думки і всіх його планів. Христос був розіпнутий у слабкості, але тепер Він живе силою Божою! Це і є фундаментом усього, що робить Павло; це надає йому можливість сказати, що та дивна суміш максимальної немочі і духовної сили в ньому є знак того, що Месія насправді діє в ньому і говорить через нього (13:3 – вказівка на ще одну вимогу, яку пред’являли до нього коринтські учителі, що змагаються з ним).
Моє враження від сучасного моменту, що сьогоднішні пастирі і духовні наставники досі перебувають часто у великій скруті, коли намагаються знайти рівновагу. Частина з них настільки серйозно сприймає своє служіння і відповідальність, що стає майже тиранами стосовно підопічних, вимагаючи беззаперечного підпорядкування їм в усьому, тим самим роблячи життя в общині нестерпним для тих, хто з ними не згоден. Інша частина так турбується про те, щоб раптом не вдатися до вказаної щойно крайності, що абсолютно не вважає себе в праві навіть попереджати членів своїх громад про наслідки, до яких провадить гріховний спосіб життя, не надаючи жодного значення внутрішньоцерковній дисципліні і ледь не повністю відстороняючись від керівництва. Але виявлене нами в цьому фрагменті поєднання слабкості і сили, які містяться в Благій звістці, повинні збагатити і заповнити нашу пастирську діяльність усім тим, що їй бракує. І тільки той, хто сам був поранений, у змозі допомогти іншому зцілитися; тільки той, хто сам був засуджений до смерті (див. 1:9), гідний і здатний сісти на суддівське крісло. І якщо суд будь-якого типу звучить для нас незрозуміло (хтось навіть може заявити, «що це взагалі чуже християнству!»), тоді потрібно запитати самих себе, чи учитувалися ви серйозно в Новий Заповіт?
[1] Королева Єлизавета – дружина короля Гeopra VI і королева-консорт Сполученого Королівства в 1936-1958. Мати нині царюючої королеви Єлизавети II (після смерті чоловіка носила, для відмінності від тезки-дочки, титул Королева-мати, англ. – Queen Mother). Королева-мати Єлизавета – єдиний член британського королівського дому, що прожив більше 100 років і одна з небагатьох відомих людей, які жили в трьох віках, – XIX, XX і XXI. Померла 29 лютого 2002 р.
