Що таке совість?

Совість є складовою людської психіки, вона викликає душевний біль і почуття провини, коли ми порушуємо її устої, або дає почуття задоволення, якщо наші дії, думки і слова відповідають нашій системі цінностей. Давньогрецьке слово, яке перекладається як «совість» у всьому Новому Завіті, – це «suneіdēsіs», що означає моральну обізнаність або свідомість. Совість реагує, коли дії людини, думки і слова відповідають або суперечать її стандартам щодо того, що є правильно й неправильно.

У Старому Завіті немає аналога для новозавітного слова «suneіdēsіs». Відсутність слова «совість» в івриті може бути пов’язана з єврейським світоглядом, який був общинним, а не індивідуальним. Євреї вважали себе членами громади завіту, що колективно підпорядковується Богові та Його законам. Інакше кажучи, євреї були впевнені у своєму становищі перед Богом, якщо весь їхній народ перебував у добрих стосунках із Ним.

Новозавітна концепція совісті має більш індивідуалістичний характер і включає в себе три головні істини. По-перше, совість є даною Богом здатністю людини до самооцінки. Павло кілька разів називав свою власну совість «невинною» (Діян. 23:1; 24:16; 1 Кор. 4:4). Він проаналізував свої слова й учинки і виявив, що вони відповідають його системі моралі та цінностей, які, звичайно ж, ґрунтувалися на Божих стандартах. Його совість підтверджувала чистоту його серця.

По-друге, у Новому Завіті про совість говориться як про свідка. Павло говорить, що язичники мають совість, що свідчить про те, що Закон Божий записаний в їхніх серцях, навіть якщо вони й не знали закону Мойсеєвого (Рим. 2:14-15). Він також називає свою совість свідком того, що він говорить правду (Рим. 9:1) і поводиться з оточуючими у святості й щирості (2Кор. 1:12). Окрім цього, він каже, що його совість говорить, що його дії не залишаються непоміченими для Бога, і сподівається, що і в інших людей совість виконує таку ж функцію (2Кор. 5:11).

По-третє, совість «служить» системі цінностей людини. Слабка система цінностей веде до немічної совісті, тоді як зріла система цінностей веде до сильного відчуття того, що є правильним, а що – ні. У християнському житті совістю може керувати неадекватне розуміння біблійних істин, що може призвести до виникнення надмірного чи слабкого почуття провини й сорому. Становлення у вірі зміцнює совість.

Остання функція совісті стосується того, про що Павло говорить, навчаючи щодо вживання їжі, принесеної в жертву ідолам. Він вважав, що, оскільки ідоли не є реальними богами, то немає жодного значення, чи була їжа принесена їм у жертву, чи ні. Але люди з церкви в Коринфі були слабкими у своєму знанні Божого Слова і вважали, що такі боги дійсно існували. Ці «незрілі» віруючі жахалися думки про вживання їжі, принесеної в жертву богам, бо їх совість ґрунтувалася на забобонах і марновірних переконаннях. Тому Павло закликав тих, хто був більш «зрілим», не застосовувати свою свободу щодо їжі, якщо це могло призвести до того, що совість їхніх менш «зрілих» братів засуджувала би ці дії. Істина полягає в тому, що навіть якщо наша совість є чистою завдяки зрілій вірі, ми не маємо стати причиною того, що ті, у кого вона слабша, похитнуться від наших дій.

У Новому Завіті також говориться про «спалення» совісті, яка стала нечутливою, як після припікання розпеченим залізом (1 Тим. 4:1-2). Така спалена і загрубіла совість вже нічого не відчуває. Людина зі спаленою совістю більше не чує її спонукань і може грішити ще більше, обманювати себе, думаючи, що з її душею все добре, і ставитися до інших із байдужістю та без співчуття.

Будучи християнами, ми маємо зберігати свою совість у чистоті, підкоряючись Богові й підтримуючи з Ним належні стосунки. Ми робимо це, застосовуючи Його Слово, яке постійно оновлює й пом’якшує наші серця. Ми зважаємо на тих, чия совість слабка, ставлячись до них із християнською любов’ю та співчуттям.

За матеріалами сайту www.gotquestіons.org

Совість і закон

Совість – це властива нашому розуму здатність виносити собі моральні оцінки, схвалювати чи засуджувати свої спонукання, дії, реакції, думки і плани і, у разі засудження зробленого нами, казати собі, що ми повинні понести покарання. Совість постійно судить нас і судить за найвищими мірками. Тому ми називаємо її Божим голосом у душі, і саме цим вона певною мірою і є.

Павло каже, що Бог записав деякі з вимог Свого закону в серці кожної людини (Рим. 2:14-15), і наш особистий досвід підтверджує ці слова. Проте совість може бути введена в оману, може в якійсь неординарній ситуації прийняти зло за добро, може ослабнути, притупитися від постійного повторення гріха (1Тим. 4:2). Тому вирок, що виноситься совістю в кожному конкретному випадку, може лише тоді сприйматися як голос Божий, якщо він узгоджується з істиною та Законом Божим, як вони викладені в Писанні. Совість слід просвічувати, щоб вона судила на підставі Писання.

Забобони і сумніви можуть провокувати совість людини до того, щоб вважати гріховними такі вчинки, які саме Слово Боже проголошує безгрішними. Проте для такої людини зі «слабкою» совістю (Рим. 14:1-2, 1Кор. 8:7,12) буде гріхом йти проти себе і робити те, що вона сама вважає гріховним (Рим. 14:23). Тому «слабких» ніколи не можна змушувати робити те, що забороняє їм совість.

Ідеал Нового Завіту – «добра» і «чиста» совість, здатна вказувати шлях до святості. Але вона може бути звільнена від свідомості провини тільки силою крові Христової. Звільнена і затверджена у свободі через дар праведності совість здатна удосконалюватися, керуючись Писанням і благодаттю християнського життя.

За матеріалами сайту www.reformed.org.ua

Наступний запис

Ціна порочної совісті

Кожна людина має усередині себе вкладене Богом почуття доброго і справедливого – совість, яка і спонукає її до послуху. І ... Читати далі