Іудина соломинка

Первосвященик Каяфа, Гюстав Доре

Іуда зрадив Христа, отримавши обіцяні за це гроші. Не такі вже і великі, слід зауважити. Але і не зовсім маленькі, раз на них можна було купити ділянку землі. Наступного дня він сидітиме разом з усіма учнями за святковою трапезою. І так само як усі з тривогою запитуватиме: “Чи не я, Господи?” (Мф. 26:22). Тобто – вже зрадивши, вдаватимете вигляд, ніби – чесний. Трохи пізніше, відправиться до первосвящеників, приведе до місця Ісусової ночівлі натовп озброєної храмової варти. І поцілує Його, щоб вказати – кого треба схопити. І почує у відповідь: “Друже, для чого ти прийшов?” (Мф. 26:50). Потім дізнається, що Ісуса засудили до смерті. У жаху поверне срібники, отримані за зраду. Але зрозумівши, що це вже нічого не змінить, покінчить життя самогубством.

Три роки водив його Ісус із Собою Палестиною. Три роки терпляче учив, наставляв, здійснював на його очах чудеса, і навіть самому дав дар дивотворення. Три роки чекав, що в його серці проросте любов до людей і Бога, замість любові до грошей, що випалює душу. Казну апостольську довірив йому, щоб той навчився ставитися до грошей спокійно, без пожадання. І нічого з цього не вийшло. Утілений Бог не зміг відвернути нещасну людину від жадності, брехні, злодійства і зради. Три роки учнівства в Ісуса минули марно. Любов до грошей перемогла, вибір був зроблений на користь срібла. І всі наступні його дії з киданням грошей під ноги храмовому духовенству, із запізнілим розкаянням і самогубством вже нічого не змінили.

Мабуть, є в духовному житті людини якась страшна межа, за якою “зворотний хід” стає вже неможливим. Точка неповернення, після якої ти сам себе вже не зможеш простити, навіть якщо Бог продовжує називати тебе Своїм другом. Стан, коли ти начебто ще живий, а насправді – вже помер, хоча продовжуєш ще ходити, розмовляти, робити щось.

Адже починалося все з дурниць. Ну, подумаєш – узяв трішки грошей зі скрині, приховав у надійному місці. Потім ще взяв. І ще. По трохи ж. Нікому не в збиток. День за днем, раз по раз крав потроху, збирав собі капіталець на чорний день. А потім раптом – раз! І зрадив Учителя на смерть. Як вийшло? Чому? А от так, друже…. Так воно і буває, що тепер дивуватися. Крапля по краплі і камінь пробтває, не те, що душу людську.

Кожен з нас грішить, хто більше, хто менше. І ніхто не знає, де вона – та сама межа, за якою вже не буде шляху назад, а попереду – одна лише суцільна чорна яма, з якої вже не вибратися. Який з “маленьких” гріхів, що стали вже звичними, може виявитися останньою соломинкою, що ламає твоє життя безповоротно?

Напевно, лише один тут вихід – бачити таку соломинку в кожному гріху, який збираєшся скоїти усвідомлено. І ухилятися від неї щосили, у жодному разі не даючи їй – такій легкій і маленькій – впасти на вже зібрані тобою снопи “соломи”. Адже і Іуда не знав, який вкрадений зі скрині гріш виявиться для нього останнім.

Автор: Олександр Ткаченко

Попередній запис

Вірний напрямок

У світі немає абсолютно поганих (злих у біблійному розумінні) людей, втім, як і немає абсолютно добрих. Усі ми застрягли десь ... Читати далі

Наступний запис

Рай і Пекло

Вступ Друге Пришестя Христове, воскресіння тіл, перебування людей на Страшному Суді і остаточне рішення їх наступної вічної долі – усе ... Читати далі