Апостол Марко

Про апостола Марка ми знаємо з Євангелій ще менше, ніж про Матфея. Про себе він не каже взагалі нічого, але є в його Євангелії один епізод… У момент, коли Ісуса схопили «всі повтікали. Один юнак, загорнувшись покривалом на голе тіло, йшов слідом за Ним; і воїни схопили його. Але він, покинувши покривало, голим утік від них» (14:50-52).

Більше ніхто з євангелістів про цей епізод не розповідає, та він і справді якийсь надто кумедний для такого трагічного моменту. Його варто було включати лише в тому випадку, якщо він був особливо важливий для автора, і найімовірніше, що Марко говорить тут про себе самого. Його не було серед дванадцяти апостолів, але він також ішов слідом за Ісусом, можливо, тоді ще через звичайну цікавість. На Тайній Вечері його не було, але він був десь неподалік, мабуть, уже спав. Почувши, що відбувається щось особливе, підхопився, замотався хутчіш покривалом, яке під руку потрапило, і побіг подивитися – а там таке! От і довелося тікати голим.

Цей зовсім негероїчний епізод підкреслює, що майбутні великі апостоли спочатку були… та буквально ким завгодно. Якщо вони наважувались іти за Ісусом, їхнє життя могло змінитися в один момент, але самі вони так швидко не змінювалися, от і цей допитливий, але полохливий юнак далеко не одразу став тим мужнім і впевненим у собі проповідником Христовим, якого шанує Церква в особі апостола Марка.

Що ж іще ми знаємо про нього? По дещицях можна зібрати деякі відомості з інших книг Нового Завіту. У Посланні апостола Павла до Колосян 4:10 він згадується як племінник іншого апостола, Варнави, а Петро у своєму 1-му Посланні (5:13) називає його своїм сином. Очевидно, Марко був родичем Варнави фізично, а Петру – духовно, так він називав свого найближчого на той момент учня.

А найцікавішу згадку ми зустрічаємо в Діяннях (12:12). Коли Петро звільнився з тюрми в Єрусалимі, він прийшов “до дому Марії, матері Іоана, званого Марком, де багато людей зібралися і молилися“. Отже, цей юнак жив у будинку своєї матері в Єрусалимі, і цей будинок був із самого початку місцем зустрічі для перших християн. А можливо, у ніч напередодні розп’яття він саме з нього і вислизнув, загорнувшись у покривало…

Але чому в нього два імені? У той час це не було рідкістю: молодий фарисей на ім’я Савл (тобто Саул) теж назветься потім римським іменем Павло. Так само і єврейський юнак із поширеним ім’ям Іоанн узяв собі інше поширене ім’я, тільки римське – мабуть, так було легше спілкуватися з неєвреями. Приблизно так і давньоруські князі, окрім слов’янських імен, мали грецькі, під якими хрестилися – Ярослав Мудрий, наприклад, звався Георгієм.

Про цього ж Іоанна-Марка ми читаємо в книзі Діянь і далі. Він спочатку супроводжував Павла і свого дядька Варнаву в їхній місіонерській подорожі, але потім повернувся до Єрусалима. Згодом Варнава захотів знову взяти племінника із собою, але Павло не погоджувався іти разом з тим, хто вже якось залишив їх. Тож апостоли розділилися: Варнава з Марком пішли в один бік, а Павло з новим помічником, Силою, – у другий (див. Діян. 15:37-41). Це одна з дуже небагатьох суперечок між апостолами, які ми знаходимо в Новому Завіті. Що це було: така ж хвилинна слабкість і непослідовність, як в епізоді з покривалом? Або якась серйозна, принципова розбіжність? Ми не знаємо напевно, але апостоли теж були людьми, у них були свої слабкі місця і розбіжності.

Проте ми знаємо, що Іоанн-Марко не залишив проповідування. Біблія про нього більше не згадує, але от легенда розповідає, що основним місцем Маркової проповіді була Африка. Він став єпископом в Александрії, головному місті тодішнього Єгипту, але не залишався лише в цьому місті, а мандрував навколишніми областями. Їздив Марко і до Риму, де не просто зустрічався з апостолом Петром, але став його першим помічником (звідси і слова Петра про нього як про сина).

Про ці зустрічі варто сказати окремо – з них, власне, і народилося Євангеліє від Марка, його в давнину багато хто вважав радше Євангелієм від Петра, яке Марко записав за своїм учителем і духовним отцем. Деталі нам у будь-якому випадку невідомі, але в загальних рисах історію походження цього тексту неважко собі уявити. У перші десятиліття свого існування Церква ще не мала письмового Євангелія і навіть не мала в ньому потреби: ще були живі свідки всіх євангельських подій, які могли особисто про них розповісти. Одним із них, причому найголовнішим, був апостол Петро. Безперечно, його розповіді користувалися особливою популярністю.

Проте з плином часу число громад стрімко зростало, а от свідки, навпаки, поступово йшли з життя. Тепер потрібна була письмова фіксація переказів про життя, служіння, смерть і Воскресіння Ісуса. Цілком природно було взятися за це не головним апостолам (у них вистачало іншого клопоту), а тим, хто був молодший, хто сам міг і не знати про всі деталі й тому особливо потребував письмового тексту для проповідувань і повчання. Саме такою людиною і був апостол Марко.

Він не тільки мав римське ім’я, але й звертався у своєму Євангелії до римлян у широкому сенсі цього слова – до жителів усієї імперії, які мало що знали про ізраїльську священну історію, пророцтва й інші подробиці, на які звертав таку увагу апостол Матфей. Окрім того, Марко вочевидь звертався до простих людей, котрим було не до богословських тонкощів і не до літературної витонченості (а можливо, він і сам не отримав достатнього вишколу, аби до них вдаватися) – його текст сповнений подіями, які стрімко змінюють одна одну. “Відразу” – одне з улюблених слів цього євангеліста (лише в першому розділі сім разів новий епізод починається саме з нього!)

Шістнадцять розділів (це найкоротше Євангеліє з чотирьох) діляться на дві приблизно рівні частини. Перша розповідає про все земне життя Ісуса до того моменту, коли Петро визнав Його Христом, тобто Месією (8:29).

Преображення Господнє, Юліус фон Каролсфельд

Далі Марко розповідає про Преображення, коли достоїнства Христові були явлені обраним учням, і про Його вхід до Єрусалима, коли весь народ, що був у місті, зустрічав Його як Месію. Але Христос уже попередив Своїх учнів, що незабаром станеться Його мученицька смерть і Воскресіння, щоправда, учні тоді ще не розуміли всієї глибини цих слів.

У цьому Євангелії Христос Своїм слухачам, і особливо апостолам, постійно дорікає за нетямущість. Йдеться, звісно, не про те, що вони недостатньо кмітливі чи розумні, а більше про шаблонність їхнього сприйняття, неготовність вслухатися і здивуватися. Навіть коли Петро сприймає Ісуса як Христа, а інші учні мовчки погоджуються з ним, вони продовжують чекати, що Він буде діяти за їхньою програмою: встановить Своє могутнє царство, зробить їх Своїми міністрами, брати Яків та Іоанн навіть поспішають заздалегідь зайняти перші місця… “Чи можете пити чашу, яку Я п’ю, і хрещенням, яким Я хрещусь, хреститися?” (Мк. 10:38) – відповідає їм Христос на їхнє прохання посадити їх праворуч і ліворуч від Нього. Іншими словами, якщо Ви так хочете зайняти місце поруч зі Мною, чи готові піти Моїм шляхом, прийняти ті ж страждання заради проповіді Євангелія?

Тоді вони ще були не готові… Марко розповідає докладно і про триразове зречення Петра, який так палко говорив про свою відданість Ісусу – але коли трапилася нагода виявити себе на ділі, тричі сказав, що навіть не знає Його. Ця людська слабкість апостолів підкреслює силу та велич Самого Христа, Котрому доводилося долати не лише відкритий опір ворогів, але й ненадійність найближчих друзів.

Ще одна цікава особливість Євангелія від Марка полягає в тому, що в нього немає єдиного закінчення. Після 16:8 (ця фраза обірвана буквально на півслові) одні рукописи містять звичний нам варіант, інші – зовсім коротку кінцівку, а є й такі, котрі на цьому місці обриваються. Цілком можливо, що сам Марко не встиг закінчити свою книгу або що кінець його рукопису був втрачений, і згодом хтось із його учнів дописав цей текст самостійно. У будь-якому випадку, ця книга виникла в ранній Церкві та була нею прийнята як частина Святого Писання. Розповідь апостола Петра переклав на грецьку і записав апостол Марко, а можливо, і не один він – це вже деталі, які нічого не змінюють у нашому ставленні до цієї книги.

За переказом смерть апостола сталася в 60-і роки першого століття, він був роздертий натовпом розлючених язичників, які хотіли зупинити проповідь нової віри – і як завжди буває в таких випадках, зупинити проповідь вони не були не в змозі.

Утім, мандри апостола не припинились і по смерті. Кілька століть його тіло покоїлося в Александрії, але після того, як Єгипет було завойовано мусульманами в середині VІІ століття, становище християн ускладнилося. Церкви скрізь перетворювали на мечеті, і можна було побоюватися, що така ж доля спіткає і храм, де лежало тіло апостола. На початку ІХ століття на допомогу прийшли купці з нікому тоді не відомого містечка на далекому адріатичному узбережжі, воно називалося Венеція. Вони перевезли мощі до себе, і з часом побудували розкішний храм, назвавши його Сан-Марко, Собор Святого Марка. Щоб обдурити єгипетську митницю, вони навіть сховали тіло святого серед свинячих туш – мусульмани погидували торкатися до них і не стали оглядати такий вантаж.

А можливо, вони обдурили не лише митників, але й єгипетських християн, просто вкравши тіло апостола? Цілком можливо, адже і собор Сан-Марко згодом прикрасили багатства, які венеціанці вивезли з Візантії. І вже зовсім точно, що керувались купці не тільки благочестям, але й політичним розрахунком. Венеція на той час була італійською глушиною, але хотіла стати незалежною і сильною державою. Для цього, перш за все, слід було завести могутнього небесного покровителя. Якщо місто Рим пишалося, що в ньому була кафедра апостола Петра, то у Венеції спочивали віднині мощі іншого апостола, Марка! Із цього моменту венеціанці стали розповідати легенду про те, що колись апостол уже побував на цих островах (міста там тоді ще не було) і що йому явився ангел, котрий сповістив: “Мир тобі, Марку! Тут спочине тіло твоє”.

Найімовірніше, що ця історія вигадана самими венеціанцями на виправдання своїх дій, але вона показує, як тісно переплелися в середньовічному християнстві факт і вигадка, релігійне благоговіння і політичний розрахунок.

Настане час, коли інша нова держава, яка буде називатися Руссю, так само обере собі одного з апостолів – Андрія, і стане розповідати, як він проповідував християнство на місці майбутнього Києва, як пророкував йому славне майбутнє. Подібні розповіді можуть не зовсім відповідати дійсності, але вони ясно показують, що віруючі в усі часи прагнули поріднитися з апостолами: не просто шанувати їхню пам’ять, але включити їх до свого родинного кола, піднести до них свій власний рід. Але не так уже й важливо, якими конкретно землями пройшов той чи інший апостол двадцять століть тому – значно важливіше, чи йдуть за вказаним ними шляхом нинішні жителі цих земель.

Попередній запис

Апостол Матфей

Новий Завіт починається з Євангелія від Матфея, але насправді про його автора ми знаємо дуже мало. У написаному ним Євангелії ... Читати далі

Наступний запис

Апостол Лука

З усіх чотирьох євангелістів саме апостола Луку можна назвати істориком у повному розумінні цього слова. Його двочастинне оповідання – Євангеліє ... Читати далі