1 Коринтян 1:10-17 – Заклик уникати поділень
«Тож благаю вас, браття, Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній! Бо стало відомо мені про вас, мої браття, від Хлоїних, що між вами суперечки. А кажу я про те, що з вас кожен говорить: я ж Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христів. Чи ж Христос поділився? Чи ж Павло був розп’ятий за вас? Чи в Павлове ім’я ви христились? Дякую Богові, що я ані одного з вас не христив, окрім Кріспа та Гая, щоб ніхто не сказав, ніби я охристив був у ймення своє. Охристив же був я й дім Степанів; більш не знаю, чи христив кого іншого я. Бо Христос не послав мене, щоб христити, а звіщати Євангелію, і то не в мудрості слова, щоб безсилим не став хрест Христа.»
Якось рано вранці я був розбуджений прекрасним співом птахів. Прямо навпроти мого вікна декілька маленьких пташок весело щебетали і заливалися співом подібно до якогось музиканта-віртуоза, виступаючого перед захопленою аудиторією. Потім і інші птахи приєдналися до них. Гілки дерев у саду, здавалося, просто переповнені цими лісовими гастролерами. У мене не було планів на цей день вставати так рано, але я не міг вже заснути, заслухавшись цією уранішньою симфонією.
Коли я пив каву, я зрозумів, навіщо вони роблять це. Спів птахів міг бути прекрасним і сам по собі, проте він мав також і наступний сенс: через спів птахи неначе заявляли, що ця частинка саду належить їм, а не мені! Це було вираження своїх прав на володіння територією. Тим самим вони відмічали межі своїх володінь серед ворожого світу. Роздуми про це змусили згадати про одну проблему, з якою зіткнувся Павло, коли посланці з Коринта принесли йому новини про стан справ у молодій християнській общині цього міста. У середовищі коринтських християн панувало незвичайне занепокоєння, лунала безліч голосів, стояв просто нестерпний шум – і в усьому цьому, на жаль, виявлялося прагнення кожної окремої групи усередині общини заявити, що тільки їх розуміння християнства правильне, усе інше – нісенітниця.
Конкретним чином, за допомогою якого робилася самоідентифікація, виступала прихильність тому чи іншому проповідникові. Так, одні казали: «Ми наслідуємо Павла!», тим самим заявляючи про свою однодумність з апостолом, який першим приніс для них благовістя про Ісуса як Господа і Царя. Але Павло не був єдиним проповідником у Коринті. Незабаром після його приходу в місто прибув інший дуже талановитий учитель, що був прекрасним оратором і добре знався на Священному Писанні. Звали його Аполлос. З ним ми ще зустрінемося в наступних розділах. Аполлос був вихідцем з Олександрії в Єгипті, де з давніх пір існувала потужна єврейська община, що подарувала світу знаменитого філософа на ім’я Філон. Коли Аполлос знаходився в Ефесі, він познайомився там з деякими друзями і співробітниками Павла (ця історія розказана в Діях 18:24-28). Вони допомогли Аполлосу краще утямити сенс християнської Благої звістки (чи, як у деяких перекладах, Євангелія). Після цього він попрямував у Коринт (Дії 18:27 – 19:1) і певний час залишався там, тоді як Павло перебрався в Ефес (де і написав послання, що нині розглядається). Проте виникає враження, що до моменту складання послання Аполлос знову повернувся в Ефес. У 16:12 Павло говорить про те, що він спонукав Аполлоса відвідати Коринт ще раз, але в той момент цього здійснити не вдалося.
У будь-якому випадку нас не повинне дивувати те, що знайшлися в коринтській общині люди, які заявили про те, що вважають за краще дотримуватися настанов, стилю, методів і, можливо, змісту його вчення, а не Павлового. Прийдіть у будь-яку церкву, де пліч-о-пліч працюють два проповідники або новий проповідник нещодавно змінив того, що відійшов від справ, і ви обов’язково зустрінете людей, що з особливим пієтетом ставляться до одного з них і критикують другого. Це цілком природно; але занадто вже легко таке ставлення може перейти в суперництво і розбрати: «Я – Аполлосів прибічник!»
Проте цим справа в Коринті не обмежилася. Одна з груп в общині оголосила про свою прихильність Петру. («Петро» – це грецьке ім’я, що означає «скеля»; арамейським еквівалентом для нього є «Кифа»; саме так дуже часто іменували Петра в ранній церкві). Нам не відомо, чи відвідував Петро Коринт особисто або деякі християни під час своїх подорожей, прийшовши в Коринт, учили про те, що і як проповідує Петро. Як би то не було, хтось дав імпульс зародженню нової групи в тутешній церкві, що ідентифікує себе з Петром: «Я – прибічник Петра!» (Час від часу робляться спроби встановити, чи представляють Петро і його прибічники більше юдейську форму християнства, а Павло і його послідовники таке християнство, у рамках якого велика частина юдейської спадщини відкидалася. Але такого роду дослідження нічого визначеного на виході не дають.)
Між тим при уважному читанні послання можна зауважити наявність, мабуть, ще і четвертої «партії», члени якої претендували на те, що саме вони є істинним народом Христовим! Хтось з християн міг піти за тим або іншим церковним лідером, але представники вказаної партії були прибічниками Царя Ісуса! Це теж дуже відоме явище в церковному житті («Ваша думка мені зрозуміла, тепер я скажу вам, що із цього приводу думає наш Господь!»). «Я – прибічник Христовий!»
Розуміння того, що розподіли з’явилися в церкві мало не із самого початку її існування, дуже витвережує. Іноді люди уявляють собі перші покоління християн, що живуть святим, безтурботним життям, а всякого роду проблеми починаються нібито набагато пізніше. Для такого погляду немає жодних підстав у Новому Заповіті. Павлу вже з перших років свого служіння довелося не лише проповідувати Благу звістку про Ісуса, але і боротися за однодумність і згуртованість тих, хто прийняв її.
Але він не став прямо викривати призвідників смути і закликати до однодумності. У в. 13 Павло вказує на безглуздість ситуації, що виникла в общині. Він пише, що коринтяни поводяться так, немов би Христос розділився на декілька маленьких частин або неначе Павло (чи Аполлос, або Кифа, втім, їх він не згадує в цьому вірші, але, швидше за все, має на увазі) повністю може замінити для них Христа. Незважаючи на риторичність питань, заданих Павлом («Чи ж Христос поділився? Чи ж Павло був розп’ятий за вас?»), вони виявляють один надзвичайно важливий момент, і в такому аспекті, який обговорюється упродовж усього послання. Христос займає центральне місце і стоїть на чолі усього; усі ж інші – починаючи з видатних апостолів і кінчаючи недавніми новонаверненими – тільки члени Його тіла (див. розділ 12).
Зокрема, Павло звертається передусім до тих, хто звершував хрищення в общині. Він, маючи на увазі хрищення коринтян, час від час використовує його для розкриття якоїсь теми. Важливо зрозуміти, що Павло сприймає хрищення дуже серйозно. Значення його полягало в тому, що людина видимим чином перед лицем Божим, своєї віруючої сім’ї, окремої общини і всієї церкви в цілому зрікалася від колишнього способу життя і отримувала завдяки Христу нове життя як член народу Божого. Хрищення християнина подібно до переходу Ізраїлю через Червоне море під час подій Виходу, що вказує на перехід від рабського стану до свободи і відповідальності (10:1-13). Але тільки ім’я, яке закликається при хрищенні, значуще, і це ім’я Христове. Хто звершує хрищення – це несуттєве.
Одним з важливих фактів, згаданих у цьому уривку, – було зіткнення Благої звістки про Ісуса із загальновизнаним авторитетом людської мудрості. У цьому місці вимагається сказати декілька слів про громадське життя в Коринті, знання про що знадобиться нам і надалі. Коринт був зруйнований римськими військами в 146 році до Р. Х. У 44 році до Р. Х. Юлій Цезар відновив його і зробив римською колонією. На цій підставі, ще майже за сто років до часу написання Першого Послання до Коринтян, Коринт став римським містом на грецькому ґрунті. Це відбилося і в римській архітектурі міста, і в цілому в його римській культурі, у його тісних взаєминах із столицею всесвітньої імперії.
Для нас являє особливий інтерес те, що Коринт займав одне з провідних місць в інтелектуальному житті держави. У наші дні, якщо якомусь відомому симфонічному оркестру довелося приїхати з концертами в те чи інше місто, можна було б сказати про масштаби цієї події, що «усе місто відвідало ці концерти». При цьому малося на увазі не те, що буквально кожен житель міста, але що багато хто з них ходив на виступи, а потім довго ще обговорювали концерти цього оркестру і порівнювали його з іншими, що приїжджали до того. За життя Павла місто подібне до Коринта постійно відвідували різні проповідники, яких також називали філософами, що виступали публічно і давали уроки теоретичної і практичної мудрості. «Ціле місто», а точніше значна його частина, могла приходити послухати їх, і кожен із слухачів мав право почати дискусію по тій або іншій темі виступу.
Одним з найменувань згаданих проповідників було «софісти». Це слово має для нас дещо негативний відтінок, оскільки найчастіше під ним розуміються люди, які підносять себе перед слухачами з метою додати собі значущості. Причиною такого розуміння поняття «софіст» є те, що на це вказує буквальний переклад. Павло в даному уривку якраз готується вступити в сутичку з «мудрістю», що проповідується такого роду учителями-софістами, щоб поставити своїх читачів перед вибором – або на користь мудрості цього світу, або на користь хреста Христового.
Проте ключовим тут виступає наступне Павлове твердження: «софісти», що мандрували по всьому древньому греко-римському світу, були украй заклопотані пошуком собі учнів, а ті, хто ставав їх послідовниками, часто змагалися і сварилися між собою через бажання, щоб саме їх учитель був визнаний найбільшим. Павло, ґрунтуючись на відомостях, які принесли йому в Ефес члени з сім’ї Хлоїної, зрозумів, що коринтські християни почали дивитися на нього, на Аполлоса, на Петра і навіть на самого Царя Ісуса, як на учителів, що мало не змагаються між собою і дають різні свідчення. У цьому якраз і полягала помилка. Ту саму помилку церква допускає іноді і сьогодні. Допоможи нам, Боже, позбутися цього!
