Римлян 3:9-20 – 3:21-24

Римлян 3:9-20 – Юдеї, як і язичники, винні в гріху

«То що ж? Маємо перевагу? Анітрохи! Бож ми перед тим довели, що юдеї й геллени усі під гріхом, як написано: Нема праведного ані одного; нема, хто розумів би; немає, хто Бога шукав би, усі повідступали, разом стали непотрібні, нема доброчинця, нема ні одного! Гріб відкритий їхнє горло, язиком своїм кажуть неправду, отрута зміїна на їхніх губах, уста їхні повні прокляття й гіркоти! Швидкі їхні ноги, щоб кров проливати, руїна та злидні на їхніх дорогах, а дороги миру вони не пізнали! Нема страху Божого перед очима їхніми… А ми знаємо, що скільки говорить Закон, він говорить до тих, хто під Законом, щоб замкнути всякі уста, і щоб став увесь світ винний Богові. Бо жадне тіло ділами Закону не виправдається перед Ним, Законом бо гріх пізнається.»

За своє життя я лише двічі бував у суді. Приємного, чесно скажу, мало. Один раз я позивався до садового підрядника, який зіпсував мій сад і ще зажадав плату. Коли я відмовився платити, мені вчинили судовий позов. Оскільки ми в ту пору жили в Монреалі, засідання проходило французькою мовою. Я виклав своє розуміння ситуації, але представник підрядника тараторив швидко, та ще на місцевому діалекті, і я гадки не мав, відповідаю я на його звинувачення чи ні. Я просив, щоб суд забезпечив перекладача, але мені відмовили. У результаті справу я програв.

Другим разом ми були на церемонії вступу на посаду якогось посадовця, просто залишилися подивитися. Потім пошкодували про це, бо людська дурість і жалюгідність розкрилися на широкий загал. Було відчуття, що є присутнім при акті сексуальної розпусти.

У світі Павла практично кожен знав про судові процедури більше, ніж більшість наших сучасників. Громади були маленькими і тісно згуртованими. Справи слухалися публічно. Кожен хотів подивитися на те, що відбувається. Тому коли Павло, як у даному випадку, звертається до судової термінології, він чекає, що в читачів у голові відразу намалюється певна картина. Нам теж важливо цьому навчитися.

Картина особливо ясна у в. 19. Передусім, у нас є суворий «голос» Закону. Він звертається до підсудного – у даному випадку юдея, який знаходиться «під Законом». Павло вже говорив про те, що всі язичники винні перед Богом. Тепер під судом виявляється і Ізраїль.

У світі Павла, якщо людину судили і їй було нічого сказати більше на свій захист, вона покладала руку на вуста. Іноді судові чиновники навіть били підсудного по губах, щоб «замкнути всякі уста», – тобто на знак того, що він явно винен і не повинен більше намагатися захищати себе (це сталося з Ісусом в Ів. 18:22 і Павлом у Діях 23:2). У в. 19б Павло не лише говорить про суд над юдеями, але і оголошує, що як язичникам, так і юдеям нічим захищатися. Усі люди винні і мають стати тепер перед Богом як Суддею.

Така головна думка цього уривка: усе людство стоїть перед Суддею і винне. В. 9 перекликається з попереднім розділом, після якого Павлові читачі напевно затамували подих: чи можна вважати, що юдеї кращі за язичників (пор. 3:1)? Ні, відповідає Павло і зауважує, що вже виклав звинувачення проти обох груп (знову використана судова термінологія). У гріху винні не лише язичники, але і юдеї; гірше за те, вони знаходяться під владою гріха.

Це вводить іншу важливу тему листа. Гріх – не просто неправильний вчинок: це сила, яка, наважимося сказати, живе своїм життям. Цікаво, що, хоча Павло згадує про сатану (напр., 16:20), він часто використовує поняття «гріха» для розмови про зло як про майже особову силу, діючу у світі. Це особливо помітно в розділі 7.

Проте доки він вибудовує звинувачення проти своїх побратимів-юдеїв. На відміну від 2:21-24, він не вказує конкретних гріхів, в яких винні ті чи інші люди. Він задовольняється просторовою цитатою з кількох біблійних уривків (особливо псалмів). Ці цитати під різними кутами повторюють одне і те ж звинувачення: богообраний народ, подібно до язичницьких народів, не ушанував Бога, не виявив належного благоговіння перед Ним, а в житті своєму не відбив Його доброти, мудрості і любові.

Павло рідко цитує Старий Заповіт, але коли робить це, то враховує контекст цитат. Тому цікаво вивчити ключові уривки – Пс. 13:5, 139:10 і 35 (а також Іс. 59). Практично в кожному з цих випадків викриттю нечестивих супроводить обіцяння, що Бог врятує беззахисних і, всупереч усьому, реалізує цілі Заповіту. Саме про це Павло говоритиме в 3:21 і далі. Ті з його читачів, які знали Біблію, могли уловити прихований у його викриттях натяк: рішення – поруч!

Закінчуючи обговорення, він повертається у в. 20 до питання про Закон. Все ще кажучи про юдеїв (тих, хто «під Законом»), він пояснює: «виправданим» на підставі «справ Закону» бути неможливо. Він вже навів цілий ряд старозавітних уривків, і його думка тут має пряме відношення до цього. Якщо «юдей» апелює до свого статусу (участь у Заповіті, володіння Законом), сам же Закон відповідає: «Ти мене порушив». «Законом бо гріх пізнається», – каже Павло. Це передбачає 5:20 і увесь розділ 7, де детальніше розібрана проблема Закону і його призначення.

Але не слід випускати з уваги основну думку Павла. Всякий, хто уявляє, ніби перед Богом можна посилатися на «справи Закону» для остаточного виправдання (тобто сприятливого вердикту на Страшному Суді), направляє свої зусилля в неправильний бік. Апелювати до Закону – це все одно, що апелювати до поліцейського, який застукав вас при правопорушенні, або до юриста, який сформулював порушене вами положення. Те, на що багато юдеїв (включаючи Павла) спиралися, протиставляючи себе нечестивцям, не здатне захистити їх на Суді: більше того, воно буде не на їх боці.

Римлян 3:21-24 – Явлення праведності Божої

«А тепер, без Закону, правда Божа з’явилась, про яку свідчать Закон і Пророки. А Божа правда через віру в Ісуса Христа в усіх і на всіх, хто вірує, бо різниці немає, бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави, але дарма виправдуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі»

Багато п’єс і фільмів закінчуються чиїмсь несподіваним втручанням. Скажімо, перед стратою в останню мить уривається гонець з указом про помилування. Чи на вінчанні наречена отримує записку від колишнього коханого. Одним словом, саме в той момент, коли усе начебто вже вирішене, певна подія повністю змінює ситуацію.

Саме такий настрій Павло створює своїм «а тепер» на початку цього уривка, що також є початком нового довгого розділу листа, що триває до кінця 4-го розділу. Щось сталося. Судове засідання йде, обвинувачені – на лаві підсудних, їх доля, здається, вирішена, але тут…

Так, щось мало статися! Деякі тодішні єврейські автори теж замислювалися над цією проблемою: Бог створив світ – чи виявиться творіння гігантською помилкою? Бог призвав Ізраїль – і тепер Йому начебто потрібно або віддати перевагу цьому народу над іншими народами (хоча Ізраїль цього не заслуговує), або відмовитися від колишніх обіцянь, даних Аврааму, Ісаку і Якову і відбитих у Заповіті. Зокрема, світ повний зла, і Бог, як справедливий Суддя, не може сидіти склавши руки; у той же час у світі є багато людей, що страждають від пригноблювачів і волають до Бога про допомогу. Як бути з усім цим?

Це – проблема праведності/справедливості Божої, вірності Бога Заповіту. Перед нами стоїть питання, на яке Павло натякав ще в 1:17, коли говорив, передбачаючи цей уривок, що благовістя відкриває божественну справедливість. Якби йшлося просто про те, що одні люди поводяться добре, а інші – погано, усе було б легко. Скажімо, якби Ізраїль поводився добре, а інші народи – погано, то жодних питань. Але складність ситуації – її потрібно зрозуміти, інакше ми не зрозуміємо цей уривок – полягає в тому, що Ізраїлю було дано доручення, а він виявився невірним. Ті, через кого світова проблема повинна була вирішитися, самі стали частиною проблеми. І якщо Бог вірний обіцянням, Він повинен з усім цим розібратися.

Парадокс полягає в тому, що сам Заповіт (договір Бога з Авраамом і його сім’єю) був задуманий як відповідь на людське нечестя і його наслідки. Книга Буття говорить, по суті, наступне: Бог призвав Авраама (Бут. 12), щоб розв’язати проблему, створену гріхом Адамовим (Бут. 3), і тим самим відновити первинний задум (Бут. 1-2). Виявилася, проте, заковика: за ситуації, коли світ збився з шляху, Бог уклав з Ізраїлем договір, щоб повернути усе на свої місця. І Він повинен зберігати вірність цьому Заповіту, інакше як Він врятує світ? Але обраний народ Його підвів, фактично виявившись частиною того самого світу, який потребує спасіння. Бог не може зараз просто узяти і позбавити цей народ, як той хоче: це було б глибоко упереджено, це був би фаворитизм. Що ж робити?

Значить, проблема полягає не просто в божественній справедливості, але в справедливості по Заповіту. Слово, що зазвичай перекладається як «правда», несе в собі всі ці та інші сенси. Воно говорить про вірність Бога Заповіту і про те, як сам цей Заповіт допоможе виправленню світу. І нині, сповіщає Павло, благовістя про Ісуса з Назарету, Месію Ізраїлю, покаже, як Бог разом вирішив усі згадані проблеми. Перед лицем ураженого світу смерть Месії відкриває спосіб, через який Бог залишається вірним Заповіту, дає відповідь світу (що збився зі шляху) і людям (що загрузли в гріху і провині).

На початку цього знаменитого уривка Павло одночасно підкреслює дві речі: з одного боку, нове одкровення сталося «без Закону»; з іншого боку, Закон і Пророки свідчать про нього. Це дуже суттєво. З одного боку, нове слово Боже повинне прозвучати «без Закону», інакше його отримають лише «підзаконні» (тобто юдеї), і навіть для них особливої користі не буде (пор. 3:20). З іншого боку, це слово має бути виконанням старих обіцянь, інакше вийде, що Бог передумав. Але ні, наполягає Павло, слово Боже вірне.

Як ми вже бачили на початку 3-го розділу, йдеться не про відмову Бога від Його старого задуму врятувати світ через Ізраїль: ідея полягає в тому, що має з’явитися ізраїльтянин, слухняний Богові так, як не був слухняний увесь Ізраїль. Ізраїль не виконав покладену на нього місію-послання і лише загордився своїм особливим статусом. Але Павло каже, що вірний ізраїльтянин все-таки з’явився: Месія, Ісус Христос, представник Ізраїлю.

Уявлення про Месію як про представника, навіть уособлення Свого народу (вірне стосовно Месії, вірне і стосовно Його народу), дуже важливо для Павла. Воно лежить в основі багатьох міркувань Павла, а в цьому уривку пояснює вірність Ісуса. Багато перекладів у в. 22 дають не «вірність Ісуса», а «віра в Ісуса», що граматично можливо, але контекстуально невірно, бо йдеться саме про «вірність Ісуса тому рятівному задуму, який мав на увазі Бог, укладаючи Заповіт з Ізраїлем». Звичайно, як і в 1:16-17, Павло відразу підкреслює, що все це – на користь віруючим, віруючим благовістю. Проте вирішальна подія відбувається саме тоді, коли Ісус, як Месія Ізраїлів, виявляється «слухняний аж до смерти, і то смерти хресної» (Флп. 2:8). Далі в 5-му розділі Павло детальніше поговорить про «слухняність», резюмуючи сказане раніше і з особливою оглядкою на 3-й розділ. Загалом, «вірність» і «слухняність» – два різні способи сказати про одне і те ж. «Вірність» підкреслює роль Ісуса у виконанні покладеної на Ізраїль місії, а «слухняність» – Його покора волі Отця.

Результат (в. 24) – це відкуплення, спокутування. Спокутування є одним з тих важливих понять, про які всі християни знають, але майже ніхто не розуміє. У в. 23 Павло резюмує те, до чого він доки дійшов у своїй аргументації: юдеї і язичники однаково згрішили, зрадивши своєму покликанню являти собою образ Божий. Користуючись відомим біблійним образом, можна сказати, що всі поневолені, подібно до Ізраїлю в Єгипті. Те, що Бог раніше зробив для Ізраїлю, Він нині зробив в Ісусі для всього світу: приніс «спокутування».

Це поняття є технічний термін, що означає викуп раба з невільничого ринку або викуп речі з ломбарду. Але для Павла воно тут не є прохідною метафорою. Воно важливе, бо Павло дійсно розглядає смерть Ісуса як Новий Вихід, як момент звільнення рабів. Детальніше він поговорить про це пізніше, а доки обмежується лише твердженням. Бог дав світу те, що треба, а саме – звільнення з рабства.

«Спокутування» – це те, на що підсудні навіть не сподівалися: не прощення, а навіть виправдувальний вирок! Так, вони були винні, і в цьому сенсі дійсно можна говорити про прощення. Але коли на початку в. 24 Павло проголошує, що вони «дарма виправдані», він не хоче сказати, що обвинувачених просто «відпустили» (хоча це саме по собі було б примітно), але їм дали статус богообраного народу, причому «правих» вже зараз, задовго до остаточного вердикту в останній день.

Як же таке вийшло? Чому смерть – нехай навіть смерть Месії – дала такий результат? Як Бог може «виправдовувати» людей тут і тепер, задовго до останнього Дня, коли відкриються помисли сердець? На ці питання Павло знову і знову відповідає у своїх листах. Наступні два вірші, виключно місткі за своїм змістом, дозволяють частково зрозуміти його позицію. До них ми зараз і звернемося.

Попередній запис

Римлян 2:17-24 – 3:1-8

Римлян 2:17-24 – Домагання юдея і пов'язані з цим проблеми «Ось ти звешся юдеєм, і спираєшся на Закона, і хвалишся ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 3:25-26 – 3:27-31

Римлян 3:25-26 – Смерть Ісуса виявляє справедливість Божу «Що Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру, ... Читати далі