Римлян 2:17-24 – 3:1-8

Римлян 2:17-24 – Домагання юдея і пов’язані з цим проблеми

«Ось ти звешся юдеєм, і спираєшся на Закона, і хвалишся Богом, і знаєш волю Його, і розумієш, що краще, навчившись із Закону, і маєш певність, що ти провідник для сліпих, світло для тих, хто знаходиться в темряві, виховник нерозумним, учитель дітям, що ти маєш зразок знання й правди в Законі. Отож, ти, що іншого навчаєш, себе самого не вчиш! Проповідуєш не красти, а сам крадеш! Наказуючи не чинити перелюбу, чиниш перелюб! Гидуючи ідолами, чиниш святокрадство! Ти, що хвалишся Законом, зневажаєш Бога переступом Закону! Бо через вас зневажається Боже Ймення в поган, як написано.»

У нашій країні поліція робить великі зусилля, щоб зберегти свій авторитет.

Колись це було легко. Поліцію знали і шанували за службу суспільству. Поліцейські і самі знали, коли бути м’якими і обмежитися напученням, а коли вжити суворі заходи із затримання небезпечного злочинця або запобігання соціально небезпечної поведінки. Звичайно, і раніше в поліції попадалися люди негідні. Але в цілому ми звикли довіряти поліції. Пам’ятаю, коли я уперше потрапив за кордон, мене уразило, що для багатьох природно припускати зв’язок поліції з організованою злочинністю і хабарами.

За останні пару десятиліть ситуація помітно змінилася. Відбулося декілька справ про корупцію у вищих ешелонах, а також випадків, що отримали широкий розголос, коли поліцейські заарештовували і кидали за ґрати людей, знаючи, що вони не винні, а просто щоб не псувати статистику розкриття злочинів. Гірше за те, у тих місцях, де живе багато іммігрантів, а поліцейські складаються майже виключно з білих людей, регулярно виникають звинувачення в расизмі. Той факт, що більшість служителів порядку не винна в цих порушеннях, мало суттєвий: у деяких регіонах довіра порушена повністю. Поліцейських розглядають більше як частину проблеми, ніж як частину рішення.

Юдеї ніколи не вважали, що вони покликані бути у світі поліцейськими (на відміну від римлян, які узяли на себе цю роль), але багато хто з них бачив у Писанні чітку вказівку на те, що вони покликані бути світлом світу. (Див., наприклад, Іс. 42:6: можливо, Павло має на увазі тут цей уривок.) Багато хто, зокрема сам Павло, радів тому, що Бог обрав Ізраїль і дарував йому Свій Закон, щоб ізраїльтяни були маяком чеснот для решти світу. До свого навернення Павло, швидше за все, розглядав це покликання народу Ізраїлевого як міцний фундамент, на якому можна ґрунтуватися. Він був юдеєм, і Бог обрав Ізраїль на цю роль. Сумнівів у Павла не було.

Коли Павло побачив у розіпнутому Ісусі Месію, він зрозумів, що не все так просто. Якби прийшов Месія, Який привів справжніх ізраїльтян до перемоги над язичниками, це добре узгоджувалося з колишнім світоглядом Павла. Якби прийшов Месія, який навчив ізраїльтян ідеально дотримувати Тору, це теж було б чудово. Але Месія, якого стратили ганебною смертю, Месія, якого убили язичники… Для Павла весь світ перекинувся. Цей абсолютно несподіваний спосіб виконання божественних обіцянь змусив Павла переосмислити роль Ізраїлю в цілому, причому врахувати тут деякі теми пророків, які він, можливо, раніше розумів інакше.

Коли він цитує Іс. 52:5 (з додатковим відсиланням на Єз. 36:20,23) у в. 24, він спирається на виключно важливий аспект пророчих викриттів Ізраїлю. Ці викриття були такими серйозними, що майбутнє пророки могли бачити тільки в категоріях повного розорення і відтворення. Ізраїль не просто допустився пари помилок, але повністю провалив покладену на нього місію. Тому Богові залишалося одне: послати Месію, Який узяв би на Себе наслідки цієї невдачі, і через Нього встановити новий Заповіт. Трохи далі Іс. 52 говорить про Страждальника, який помре за гріхи Ізраїлю і світу. Єз. 36 оповідає про новий Заповіт, в якому Бог накреслить Свій Закон у серцях людських. Павло явно має на увазі обидві ці теми.

Звинувачення Павла на адресу побратимів-юдеїв (і свого колишнього «я») у цьому уривку засноване на свідомості (через одкровення Благої звістки), що пророчі слова про Ізраїль збулися. Розорення і полон сталі результатом падіння Ізраїлю. Найгірше у факті полону, втім, була навіть не депортація (вона добігла кінця, коли деякі юдеї повернулися на батьківщину), а те, що народом Божим правили чужоземці, язичники. Цей «полон» все ще тривав, як передбачала Книга Даниїла (9:24-27; уривок, що глибоко вивчався за часів Павла).

Сенс звинувачень Павла у в. 21-23 полягає не в тому, що він вважає всіх юдеїв перелюбниками, злодіями і грабіжниками храмів. (Юдеїв часто звинувачували в пограбуванні храмів, бо вони не вірили в ідолів, а тому не вважали язичницькі храми сакральними, захищеними серйозними релігійними санкціями.) Сенс в іншому: навіть якщо деякі юдеї коять такі речі (а всі юдеї прекрасно знали, що подібних грішників серед них багато), це повністю підрубує основу під вихвалянням Ізраїлю в тому, що як народ він є світлом світу, здатним відкрити усьому людству божественну істину і Закон. Існування гріха в Ізраїлі підтверджують викриття пророків: коли язичницькі народи дивляться на вас, вони зневажають Бога. Єдиним виходом для ізраїльтян залишався прихід дивного Месії, Який візьме на Себе і цю проблему, встановить новий Заповіт, в якому люди зможуть досягти внутрішнього оновлення.

Павло ніде не заперечує особливу місію Ізраїлю. Деякі тлумачі убачали в описі «юдея» (в. 17-20) вказівку на те, що Закон не є «вираженням знання і істини», а Ізраїль не покликаний бути світлом світу. Проте вони глибоко помиляються. Тут і далі для Павла важливо, що Ізраїль – дійсно богообраний народ і що Закон дійсно даний Єдиним Істинним Богом. Проте ізраїльський народ не виконав своєї місії. Згодом Павло розгляне цю проблему. Але Бог – вірний. У наступних віршах Павло покаже, як Бог залишився вірним Своїм обіцянням, незважаючи на падіння обраного Ним народу.

Римлян 3:1-8 – Вірність Божа

«Отож, що має більшого юдей, або яка користь від обрізання? Багато, на всякий спосіб, а насамперед, що їм довірені були Слова Божі. Бо що ж, що не вірували деякі? Чи ж їхнє недовірство знищить вірність Божу? Зовсім ні! Бож Бог правдивий, а кожна людина неправдива, як написано: Щоб був Ти виправданий у словах Своїх, і переміг, коли будеш судитися. А коли наша неправда виставляє правду Божу, то що скажемо? Чи ж Бог несправедливий, коли гнів виявляє? Говорю по-людському. Зовсім ні! Бож як Бог судитиме світ? Бо коли Божа правда через мою неправду збільшилась на славу Йому, пощо судити ще й мене, як грішника? І чи не так, як нас лають, і як деякі говорять, ніби ми кажемо: Робімо зле, щоб вийшло добре? Справедливий осуд на таких!»

Одного разу мені довелося везти коштовності через усю земну кулю.

Ми з дружиною вирушали в Нову Зеландію. Наші друзі в Англії хотіли переслати щось, – здається, намисто, – своїм родичам. Вони боялися покладатися на звичайну пошту, а тому попросили нас. У ті часи авіакомпанії ще не ставилися так підозріло до людей, які перевозять чужі посилки, але все одно ми хвилювалися: якщо намисто загубиться? Але ми знали цих симпатичних людей, і ми погодилися. На щастя, усе обійшлося благополучно: коштовності потрапили за призначенням.

Звичайно, ми могли забрати цінності собі і збрехати, що вони загубилися. Нас стали б підозрювати, але, можливо, крадіжка зійшла б з рук. Ми не зробили цього, бо нам довіряли і ми не могли обдурити цю довіру. Речі нам були довірені: довірені, – тобто призначалися не нам, а тим людям, яким ми повинні були їх передати.

Якщо зрозуміти цей принцип, усе стає на свої місця і цей уривок вже не здається таким складним. У в. 2 Павло пояснює, що єврейському народу (тобто його власному народу) Бог довірив «слова», «оракули». (Тут використане незвичайне грецьке слово. Можливо, воно вказує на божественну звістку в цілому, а можливо, віддає належне тому факту, що хоча язичники не чекали нічого подібного юдейському Закону, вони часто жадали «оракулів» від того чи іншого божества.) Юдеї були покликані стати світлом світу, зберігати увірену їм від Бога звістку для всього творіння. Їх завдання полягало в тому, щоб у виконання довіри проголошувати цю звістку, говорити світу про Бога.

Проте вони не виконали своєї місії. Вони тримали цю звістку при собі; як певний знак привілею, начебто листоноша вважав свою сумку знаком своєї особливої значущості, відмовляючись при цьому доставляти пошту. Деякі, подібно до блудного сина, продали довірені для них цінності і марнотратили гроші (див. думку Павла в 2:21-24!). Проте від посланця потрібне лише одне: доставити звістку за призначенням. Якщо просто ходити з важливим виглядом (ніби, я – посланець), це може справляти враження якийсь короткий час, але потім почне здаватися дивним, якщо місія так і залишається невиконаною. Викриття Павлом своїх побратимів-юдеїв (а значить, і свого власного колишнього існування) продовжує лінію древніх пророків Ізраїлю: Ізраїль порушив вірність, відступив від свого покликання бути посланцем.

Як же в цьому випадку діяти Богові? За словами Ісаї (цитованого Павлом в 2:24), ім’я Боже не славиться, а зневажається серед народів. Народи не лише не отримали потрібну звістку, але і зробили висновок, прямо їй протилежний: що Бог Ізраїлів – поганий бог, що заслуговує лише кепкувань і лихослів’я. Але Бог залишиться вірним Своєму первинному наміру. Невірність Ізраїлю не змусить Його самого порушити вірність (в. 3-4). Божественний задум буде виконаний. Що потрібне Богові, і що Він сам забезпечить – це вірний ізраїльтянин, який нарешті виконає доручення.

Про це Павло поговорить детальніше трохи далі. Подивимося доки, про що ще сказано в цьому уривку.

Після його міркувань наприкінці розділу 2 перед Павлом неминуче постало питання, яке він і ставить у розділі 3. А саме: якщо Бог створює новий народ Заповіту і члени його можуть називатися «юдеями», навіть будучи необрізаними, у чому ж сенс юдейства і обрізання? Здавалося б, Павло повинен відповісти: «Ні в чому. Ці речі втратили своє значення». Нічого такого, проте, ми тут не знаходимо. Деякі тлумачі вважають, що тільки залишки національної гордості перешкодили Павлу зробити такий висновок. Але це несправедливо стосовно нього. Павло як і раніше вірить, – більше того, на цій вірі будується все його розуміння Бога, світу і благовістя, – що коли Бог давав обіцяння Аврааму, Ісаку і Якову, Він ставився до них серйозно, а в Месії, Ісусі Христі, Він дотримав їх і далі Святим Духом дотримає їх остаточно. Павло зовсім не вважає, що Ізраїль перестав бути богообраним народом. Він ще не може пов’язати в аргументації всі кінці з кінцями, але коли він повернеться до тих же питань на початку розділу 9, він зуміє нарешті розглянути проблеми в глобальнішому аспекті.

Головна думка Павла, яку ми вже згадували, полягає в тому, що, хоча Ізраїль був невірний своїй посланницькій місії, Бог залишається вірним Своїм обіцянням. Міркуючи про це у в. 4, Павло цитує Пс. 51:6, один з великих покутних псалмів, згідно з яким Бог завжди залишається праведний, незважаючи на гріхи людей, зокрема ізраїльтян.

У той же час уся ця аргументація може створити враження, що Бог і люди (чи Бог і Ізраїль) протистоять один одному як дві сторони на судовому процесі. (У цьому полягала помилка Йова: він думав, що вони з Богом змагаються у свого роду судовій тяжбі, яку він, Йов, повинен виграти. Утішники Йова здійснювали аналогічну помилку: вони мислили в категоріях все тієї ж тяжби, тільки думали, що виграти її повинен Бог. Книга Йова ж пояснює, що такий підхід невірний у принципі: Бог не є однією із сторін у судовому процесі. Він суверенний і трансцендентний навіть по відношенню до тих питань, які здаються нам найбільш важкими.) Проблема з уявленням про Бога і Ізраїль як протилежні сторони на судовому процесі полягає в наступному: якщо Бог судить світ і карає нечестивих, виходить, що Він виступає суддею у Своєму власному процесі. Це неправильний підхід (в. 6): Бог має бути суддею.

Виникає, проте, інше заперечення. Коли Ізраїль зраджує своїй посланницькій місії і Богові доводиться знаходити новий спосіб демонстрації Своєї вірності, адже це підкреслює правоту Бога?! Так чому ж Бог гнівається на Ізраїль за те, що той не виконав доручення? Більше того, чому б просто не чинити невірно, щоб надалі стала ще помітніша велич Бога, Який виправляє наші помилки? Що ж, люди, які слухали розмови Павла про прощення і виправдання аби як, дійсно перекручували його позицію, начебто він навіть радив коїти зло, щоб у результаті вийшло більше добра. На це Павло відповідав: принаймні, цих людей чекає суд справедливий!

Ці останні три вірші можуть здатися звичайними «шпильками». Багато людей, та і багато християн, не прибігають до такого «пінг-понгу», і для них дивно, що Павло займається подібними речами. Але наприкінці доречно зробити три зауваження.

По-перше, потрібна вдумливість. Можливо, нам ніколи не вдасться зрозуміти Бога і Його промисел про світ. Але не варто ухилятися від інтелектуальних викликів, що очікують нас на кожному кроці. Нам заповідано любити Бога не лише усім серцем, усією душею і усіма силами, але і всім своїм розумом (Мр. 12:30). Тому важливо йти в інтелектуальному пошуку так далеко, як тільки вийде, упокорено усвідомлюючи при цьому, що якнайглибші таємниці, можливо, назавжди залишаться для нас недоступними.

По-друге, Павлу необхідно відповісти на ці питання, але цікаво, що він доки не готовий зробити це на належному рівні. Коли ми дістанемося до розділу 9, перед нами будуть усе ті ж проблеми: що сталося з Ізраїлем? Чи вірний Бог Своїм обіцянням? Чи справедливий Бог? Чому Бог все ще засуджує людей? Там, проте, ми побачимо більш просторовий їх виклад. Павло обговорюватиме їх у світлі того, про що говорив у попередніх розділах. Взагалі Послання до Римлян нагадує велику симфонію. Цей уривок – це акорд, який передбачає розвиток цих тем у наступних розділах.

По-третє, Павло не хоче і не може залишити в читачів враження, що приналежність до юдеїв, богообраного народу, нічого не означає. Мабуть, у Римі були і такі християни з  язичників, яким припав би до душі подібний стан. Але Павло виступає проти такої позиції у своєму листі. Вона не лише принципово помилкова і шкідлива для ставлення християн до невіруючих юдеїв. Вона вибиває ґрунт з-під ніг у самого Павлова благовістя. Як ми побачимо далі в цьому розділі, сенс якраз і полягає в тому, що в Ісусі Христі Бог знайшов спосіб залишитися вірним Своїм обіцянням. Ісус, як представник Ізраїлю, зробив такий послух у вірі, який очікувався від Ізраїлю, але який той не виконав. Христос – це посланець, що доставляє нарешті звістку за призначенням.

Попередній запис

Римлян 2:1-11 – 2:12-16

Римлян 2:1-11 – Суд Божий буде безпристрасним і позбавленим упередженості «Ось тому без виправдання ти, кожний чоловіче, що судиш, бо ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 3:9-20 – 3:21-24

Римлян 3:9-20 – Юдеї, як і язичники, винні в гріху «То що ж? Маємо перевагу? Анітрохи! Бож ми перед тим ... Читати далі