Біблія, яка піклується про Істину більше, ніж про імідж, не соромиться говорити відкрито не тільки про славні, але й про ганебні сторінки історії Давида. От що оповідає вона: “Одного разу надвечір Давид, вставши з постелі, прогулювався на покрівлі царського дому і побачив з покрівлі жінку, яка купається; а та жінка була дуже красива. І послав Давид розвідати, хто ця жінка? І сказали йому: це Вирсавія, дочка Елиама, дружина Урії хеттеянина. Давид послав слуг узяти її; і вона прийшла до нього, і він спав з нею. Коли ж вона очистилася від нечистоти своєї, повернулася в дім свій. Жінка ця зробилася вагітною і послала сповістити Давида, говорячи: я вагітна” (2 Царств 11:2-5). Характерно, що оповідач нічого не повідомляє про почуття й думки самої жінки, вона тут – просто об’єкт пожадання царя, який бере собі те, що йому приглянулося.
Тепер перед царем стояла серйозна проблема. Чоловік Вирсавії, Урія, був одним з його вірних воїнів, тоді він саме був на війні. Як поставиться його військо до такого повороту подій: поки вони воюють за царя, той спокушає їхніх дружин? І тоді Давид викликав Урію з походу – нібито для того, щоб дізнатися про перебіг воєнних дій. Далі, здавалося б, усе просто: звичайно ж, Урія відвідає дружину, і вагітність Вирсавії не викличе жодних підозр… Нічого подібного. Вірний воїн навіть не зайшов додому, адже похід вимагав від воїна повної концентрації сил. Та й як міг він насолоджуватися домашнім відпочинком, коли його товариші були в поході?
Наступного вечора Давид напоїв Урію. Але й п’яний, він залишився ночувати в палаці зі слугами. Що залишалося робити Давиду? Розкрити таємницю й постаратися примиритися зі своїм вірним воїном? Наказати йому мовчати? Убити його? Але всі ці варіанти означали б серйозну втрату авторитету, а що таке цар, якому не довіряє власне військо? Тоді Давид пішов іншим шляхом. Наступного дня Урія вирушив у дорогу назад, він віз секретний наказ полководцеві, сам не знаючи його змісту: “Поставте Урію там, де буде найсильніша битва, і відступіть від нього, щоб він був уражений і помер” (2 Царств 11:15). Так і було зроблено. Його загибель було списано на мінливості війни, а Вирсавію – взято в царський гарем.
На цьому б усе й закінчилося, якби в Біблії не було ще однієї Дійової Особи – Бога. Він послав до Давида пророка Нафана, і той, почавши здалеку, розповів йому таку історію: “В одному місті було два чоловіка, один багатий, а другий бідний; у багатого було дуже багато дрібної і великої худоби, а у бідного нічого, крім однієї овечки, яку він купив маленькою і вигодував, і вона виросла в нього разом з дітьми його; від хліба його вона їла, і з його чаші пила, і на грудях у нього спала, і була для нього, як дочка; і прийшов до багатої людини подорожній, і той пошкодував узяти зі своїх овець або волів, щоб приготувати обід для подорожнього, який прийшов до нього, а взяв овечку бідняка і приготував її для чоловіка, який прийшов до нього…” (2 Царств 12:1-4).
Розгніваний цар негайно засудив невідомого багатія до страти. І тоді Нафан відповів йому: “Ти – той чоловік” (2 Царств 12:7). Покарання повинне було відповідати злочину: “Так говорить Господь: ось, Я пошлю на тебе зло з дому твого, і візьму дружин твоїх перед очима твоїми, і віддам ближньому твоєму, і буде він спати з дружинами твоїми перед цим сонцем; ти зробив таємно, а Я зроблю це перед усім Ізраїлем” (2 Царств 12:11,12).
Крім того, новонароджена дитина Вирсавії повинна була померти. Давид постився й молився, намагаючись відвернути лихо. Але дитина все одно вмерла. Сьогодні ми можемо сприймати це як несправедливість – адже сама вона не була ні в чому винна. Але як би жилося людині, над якою із самого народження тяжіло б подвійне клеймо блуду та вбивства? Можливо, її відхід на самій зорі життя був для неї благословенням. Подальша історія одного із синів Давида, Авессалома, натякає саме на це.
Давид молився, лежачи на землі, коли наближені із страхом повідомили йому, що син помер. Тоді, на превеликий подив, він устав, умився, поїв. Враженим слугам він відповів: “Доки дитя було живе, я постився і плакав, бо думав: хто знає, чи не помилує мене Господь, і дитя залишиться живим? А тепер воно померло; навіщо ж мені поститися? Хіба я можу повернути його? Я піду до нього, а воно не повернеться до мене…” (2 Царств 12:22,23).
А далі Біблія повідомляє з дивовижною стислістю та простотою: “І утішив Давид Вирсавію, дружину свою, і ввійшов до неї і спав з нею; і вона народила сина, і нарекла йому ім’я: Соломон” (2 Царств 12:24). Йому і судилося стати спадкоємцем Давида та найуспішнішим правителем на ізраїльському престолі, чому чимало посприяла його матір Вирсавія. Але справа була не в інтригах: Сам Господь обіцяв, що відтепер на престолі Ізраїлю будуть тільки Давидові нащадки, і не випадково Христа називали “сином Давидовим“, указуючи на Його царське походження й гідність.
Отже, у Давида, як і в багатьох східних царів, було чимало дружин і ще більше дітей. Однак і платити за таке задоволення йому доводилося недешево. Царевичі суперничали один з одним за майбутній престол, та й просто бешкетували. Так, Амнон заманив до себе в будинок і зґвалтував свою сестру Фамар, дочку Давида від іншої дружини. За це брат Фамари, красень Авессалом, убив Амнона, дочекавшись слушного випадку, а потім утік у чужу країну. Згодом Давид простив Авессалома, той повернувся в Єрусалим, але спокійно йому не сиділося. Він почав справжню передвиборчу кампанію, обіцяючи народу, що за його правління все буде набагато краще, ніж зараз. А коли досягнув популярності, то й зовсім вирішив не чекати смерті батька, а підняти заколот.
Давиду довелося тікати з Єрусалима з небагатьма прихильниками, а його власний син захопив його столицю і на очах у всіх увійшов до його гарему, що було для східного царя найвищою образою. Так збулося пророцтво про покарання Давида за гріх з Вирсавією, так почалася громадянська війна.
Тут Біблія оповідає про тонку спецоперацію, проведену партією Давида. На боці Авессалома виступав мудрий радник Ахитофел. Він пропонував йому відразу погнатися за Давидом і покінчити з ним одним ударом. Очевидно, у такому випадку шанси на перемогу були непоганими. Але Давид підіслав до Авессалома ще одного мудреця, Хусія, щоб той став агентом впливу у ворожому таборі. Він умовив Авессалома спочатку зібрати величезне військо – і так виграв час для військових приготувань Давида, а заодно й повідомив йому про всі плани заколотників.
Нарешті відбулася вирішальна битва. Давид переміг, а Авессалом під час втечі з поля бою заплутався своєю розкішною шевелюрою в гілках розлогого дерева й потрапив у руки воїнів Давида.
Всупереч наказу царя, вони негайно вбили голову заколотників. І для Давида радість перемоги була затьмарена звісткою про смерть улюбленого сина. Військо тріумфувало, Давид ридав: “Авессаломе! сину мій, сину мій Авессаломе! о, хто дав би мені померти замість тебе, Авессаломе, сину мій, сину мій!” (2 Царств 18:33).
Так прийшла старість царя. Його діти боролися за престол за допомогою його прибічників, а сам він уже навіть не вирішував, з ким йому лежати в одному ліжку. Біблія описує, як старий цар постійно мерзнув, і наближені вирішили: “Нехай пошукають для господаря нашого царя молоду дівчину, щоб вона була з царем і доглядала за ним і лежала з ним, – і буде тепло господарю нашому, цареві” (3 Царств 1:2). Таку дівчину на ім’я Ависаг справді знайшли, і вона стала прислуговувати Давиду, але він так і не пізнав її. Ми навіть не знаємо, як він поставився до Ависаг, чи сподобалася вона йому, чи добре вона за ним доглядала: тепер він сам виявився в тому становищі, в яке колись поставив Вирсавію. Проте саме Вирсавія тепер влаштовувала справу про спадщину, домовляючись із наближеними Давида про підтримку Соломона…
Але Давид, звичайно ж, відомий нам не тільки як цар, але ще і як автор псалмів. Не всі біблійні псалми написані особисто ним, але Книгу Псалмів пов’язують із його іменем – він був родоначальником жанру. Хвала Господу та покаяння в гріху, благання про допомогу і торжество перемоги, спокійне сповідання віри та крик стражденної душі – усе є в цій книзі, усе знаходить свій відгук у нас самих, як і життя цієї великої людини. Він не був бездоганним, але не було для нього нічого важливішого за безмежну довіру Богові. І це ще одна причина, чому ми називаємо Христа не тільки Сином Божим, але й Сином царя Давида.
