У попередній розповіді мова в нас зайшла про встановлення монархії в прадавньому Ізраїлі. Перший цар, Саул, виявився негідним свого обрання, і тому пророк Самуїл вирушив у дорогу, щоб у маленькому Вифлеємі помазати нового царя.
Бог відкрив Самуїлу, в якому будинку шукати царя, але не сказав, хто це буде. І коли господар будинку, Ієссей, провів перед ним своїх синів, на жодного з них Господь не вказав як на майбутнього царя. Тільки наймолодшого не було в будинку – він був іще занадто малий, його залишили стежити за отарою овець… Саме Давида й обрав Господь.
Самуїл тоді помазав його на царство, але перш, ніж правити, Давиду довелося навчитися підкорятися своєму попереднику, Саулу – юнак був його слугою та зброєносцем. Потім був двобій із Голіафом, заздрість Саула й втеча геть від його гніву. Тікати допомогли власні діти Саула – Мелхола, яку Саул видав за Давида заміж після перемоги над Голіафом, та Іонафан, який став йому кращим другом. Дивний союз: адже Іонафан замість того, щоб чекати своєї черги, свідомо допомагав Давиду зійти на престол.
Утім, жодних заколотів вони не влаштовували – Давид нічого не вживав проти Саула навіть тоді, коли той вирішив його вбити, запідозривши недобре. Давид не міг підняти руку на помазаника Господнього й просто переховувався від нього в пустельних місцях. До Давида сходилися “всі засмучені душею” (1 Царств 22:2), так що в результаті в нього з’явився цілком боєздатний загін. У безвихідній ситуації йому навіть довелося влаштуватися на службу до заклятих ворогів, філістимлян. Але й тут він залишився вірним своєму народові та царю: робив набіги на ворожі племена, а не на ізраїльтян, як він удавано звітував перед філістимлянами (приписки у звітності – зовсім не винахід нашого часу).
При цьому загін Давида зовсім не був групою пацифістів. Вони, наприклад, охороняли череди, які належали заможним людям, розраховуючи на їхню подяку. Один з таких багатіїв на ім’я Навал відмовився винагородити їх за охорону, і тоді загін Давида виступив у похід. Доля Навалу була б незавидною… якби не його кмітлива й миловидна дружина на ім’я Авигея. Вона сама зібрала провізію для загону Давида та вийшла йому назустріч, потайки від чоловіка.
Припавши до ніг Давида, вона благала його вибачити чоловіка і не заподіювати йому ніякого зла.
Відповідь була дійсно царська: “Благословенний Господь Бог Ізраїлів, Який послав тебе нині назустріч мені, і благословенний розум твій, і благословенна ти за те, що ти тепер не допустила мене йти на пролиття крові й помститися за себе” (1 Царств 25:32,33). Після цієї зустрічі Авигея повернулася назад, загін Давида – теж. Але історія на цьому не закінчилася. Авигея розповіла Навалу про його очікувану страшну долю і про свою миротворчу місію, і в нього стався удар, а через десять днів він помер. Коли Давид почув про такий розвиток подій, він відправив до мудрої красуні гінців… Так у нього з’явилася ще одна дружина, адже в ті часи багатоженство вважалося цілком природним, особливо для такого славного героя та царя.
А перша його дружина, дочка Саулова Мелхола тим часом була віддана заміж за якогось Фалтія. Чи любили вони один одного? Чи згадувала вона про Давида? Про це ми нічого не знаємо. Але Давид іще згадає про неї: незадовго до того, як остаточно зійде на престол, він забере її в нового чоловіка, і той із плачем буде проводжати її, поки його не проженуть геть… Про почуття самої Мелхоли можна тільки здогадуватися, але, здається, сімейний мир так і не буде відновлено.
Минав час, і Саул разом зі своїми синами загинув у битві з філістимлянами. Тоді царем нарешті став Давид, і йому потрібно було вибрати столицю. Він звернув увагу на фортецю на кордоні кількох ізраїльських племен – ідеальне місце для столиці держави, що поєднувала різні племена, відносини між якими не завжди були гармонійними. Ця фортеця називалася Єрусалим, і в ній жило вороже ізраїльтянам плем’я ієвусеїв. Фортецю було взято штурмом і відбудовано заново. Для Давида, який провів півжиття в похідних наметах і під відкритим небом, був споруджений палац із ліванського кедра.
Згодом Давид переніс в Єрусалим і Ковчег Завіту – головну святиню ізраїльтян, яка сприймалася ними як престол для Бога, Котрий жив серед Свого народу. Його синові Соломону належало побудувати Храм – сам Давид не удостоївся цієї честі, бо він пролив у своєму житті занадто багато крові.
Біблія так описує поведінку славного царя під час перенесення Ковчега: “Давид скакав із усієї сили перед Господом” (2 Царств 6:14). Це були часи, коли релігія не обов’язково сполучалася з похмурою серйозністю, і танець міг виявитися найблагочестивішою формою поведінки перед святинею. Але знайшлися люди, яким Давидові веселощі видалися неналежними. Його дружина Мелхола дорікнула його, що він танцював, задерши одяг, “перед очима рабинь рабів своїх, як оголюється яка-небудь пуста людина!” Давид відповів їй: “Перед Господом грати і танцювати буду; і я ще більше принижусь, і зроблюся ще мізернішим в очах моїх, і перед служницями, про яких ти говориш, я буду славний” (2 Царств 6:20-22).
А Мелхола назавжди залишилася бездітною – а в ті часи бездітність вважалася важким покаранням від Бога.
