Дії 15:1-11 – 15:12-21

Дії 15:1-11 – Чи потрібне обрізання?

«А дехто, що з Юдеї прийшли, навчали братів: Якщо ви не обріжетеся за звичаєм Мойсеєвим, то спастися не можете. Коли ж суперечка повстала й чимале змагання в Павла та в Варнави з ними, то постановили, щоб Павло та Варнава, та дехто ще інший із них, пішли в справі цій до апостолів й старших у Єрусалим. Тож вони, відпроваджені Церквою, ішли через Фінікію та Самарію, розповідуючи про поганське навернення, і радість велику чинили всім браттям. Коли ж в Єрусалим прибули вони, були прийняті Церквою, та апостолами, та старшими, і вони розповіли, як багато вчинив Бог із ними. Але дехто, що ввірували з фарисейської партії, устали й сказали, що потрібно поганів обрізувати й наказати, щоб Закона Мойсеєвого берегли. І зібрались апостоли й старші, щоб розглянути справу оцю. Як велике ж змагання повстало, Петро встав і промовив до них: Мужі-браття, ви знаєте, що з давнішніх днів вибрав Бог поміж нами мене, щоб погани почули слово Євангелії через уста мої, та й увірували. І засвідчив їм Бог Серцезнавець, давши їм Духа Святого, як і нам, і між нами та ними різниці Він жадної не вчинив, очистивши вірою їхні серця. Отож, чого Бога тепер спокушуєте, щоб учням на шию покласти ярмо, якого ані наші отці, ані ми не здолали понести? Та ми віруємо, що спасемося благодаттю Господа Ісуса так само, як і вони.»

«Адже ми домовлялися!»

Деніс був розлючений. Не встиг минути тиждень семестру, і знову сталося те ж саме.

Адже буквально десять днів тому всі п’ятеро з них сиділи навколо кухонного столу в старому будиночку, орендованому ними на другий рік навчання в коледжі. Вони знали, що навантаження має бути великим, але необхідно врегулювати правила спільного життя-буття, щоб не створювати один одному проблеми. Розписали по днях, коли чия черга готувати і прибиратися. Наклали повну заборону на музику після півночі. З усім цим проблем не виникало. Проте постало питання про паління: в одного була алергія на тютюновий дим, а другий нещодавно кинув палити і не хотів спокушатися. Загалом, паління теж заборонили. Курці були невдоволені, але пішли на поступки. Врешті-решт, можна покурити під навісом в саду чи на вулиці.

Але от одного разу увечері, працюючи за столом, Деніс (у якого алергія) закашлявся. Не може ж це бути через… Адже йому обіцяли! Він принюхався, через що кашель став тільки сильніший. Так, так і є. Обурений, він вискочив у коридор: «Хто палив? Як же наша домовленість!»

На порозі однієї з дверей з’явився збентежений Джім. Він став вибачатися: річ у тім, що до нього заїжджав на декілька годин батько. Батько нікуди виходити не хотів, а після вечері звик палити. І вони подумали, що один разок – нічого страшного.

Знову відбулися розгляди, конференція за кухонним столом, взаємні докори і, нарешті, нова абсолютна заборона на паління.

Для об’єктивності, перш ніж братися за Дії 15, наведемо зворотну ілюстрацію. Подивимося на Мойру.

Мойра – віолончеліст у струнному квартеті. Вона родом з Німеччини, де її учив музикант, якого у свою чергу учила людина, особисто знайома із самим Брамсом, яка грала в оркестрі під управлінням Елгару і не лише виступала соло, але і гастролювала в квартетах і з оркестрами по всьому світу. Мойра пишається своїм родоводом і щосили намагається підтримати марку. Публіка це цінує; зазвичай віолончеліст не головна фігура в квартеті, але хоча обидва скрипалі і альтист у даному випадку високі професіонали, саме вона цінується найбільше. Саме через неї багато людей приходять слухати їх квартет і купують записи на CD. Мойра як би втілює благородну традицію європейської музики, немов дихає повітрям концертних залів Відня, Мілану, Парижу і Берліна, якими вони були до того, як жахливі війни XX століття потрясли європейську культуру до основи.

Коли квартет грає Бетховена, Брамса або Моцарта, Мойра не лише виконує мелодію: вона пожвавлює глибинні смислові пласти. Вона інтуїтивно відчуває теми, найдрібніші нюанси гармонії і ритмів. Вона прагне до ідеалу, і її колеги і публіка люблять і цінують її за це.

Уявіть її реакцію кілька тижнів тому, коли керівник квартету, блискучий, але дуже молодий скрипаль, звернувся до групи з новою і несподіваною пропозицією, яка йому передала відома радіостанція. Вони гратимуть свої улюблені речі (може, навіть частково) з «Двадцятки кращих квартетів усіх часів». Вони зроблять на студії запис свого роду «поп-концертів». Потім – широка реклама. А під час передач будуть дзвінки в студію: нехай слухачі розповідають, які уривки їм сподобалися найбільше, і ці уривки потім повторять, навіть кілька разів повторять. Десятки тисяч людей, які досі не чули струнні квартети, візьмуть участь. Це ж цілий новий ринок! Буде величезний попит, і на ньому можна чудово заробити…

Мойра злетіла. Як так?! Як вони сміють? Вони б ще вирядилися в блазенські костюми і станцювали в них канкан. І якщо вже на те пішло, чому б тоді не співати старий баварський фольклор? Не серйозна пропозиція, а справжній балаган. Не можна виривати з квартету окремі уривки: це все одно, що вихопити з шекспірівської п’єси двадцять рядків і прочитати зі сцени як щось самостійне. Чи розрізати «Джоконду» на квадратики і розпродати як сувеніри. Брамс би в труні перекинувся. Це ж потрібно тільки додуматися! Чув би це її учитель або його учитель. Він би вправив мізки як слід. Якщо публіка хоче справжньої музики, нехай йде на справжні концерти.

Мойра – хороша жінка, але чистої води фарисейка. Вона розуміє традицію. Вона знає, що спиляти старе дерево можна за десять хвилин, а нове дерево не можна виростити і за десять років. Вона знає, як працювати – важка каторжна праця – композитори, часом помирали в убогості, шліфуючи тонкощі мелодії. Вона знає, скільки на світі людей, охочих додати саксофони до ансамблів XV століття, перетворити благородну симфонічну тему на рекламне бринькання, а також сказати, що найважливішим у Моцарта було його сексуальне життя, або наново вдатися до психоаналізу того ж Брамса, згадуючи його бідну матір і ні йоти не додаючи до краси його «Німецького реквієму». Вона намагається зміцнити скелю, на якій стоїть уся західна музична традиція, щоб цю скелю не рознесли по шматочках, не розпродали ці шматочки, наклеївши на них зображення великих композиторів. Якби Мойра жила в I столітті в Єрусалимі і почула новини з Антіохії, не кажучи вже про Туреччину, вона б не коливалася. Обрізання важливе, бо його заповідав Мойсей півтори тисячі років тому, бо про нього було сказано Аврааму ще дві тисячі років тому, бо люди ішли за нього на мученицьку смерть. Обрізання – знак приналежності до народу Божого. Це знак Заповіту, прямо вказаний у Біблії. І що буде далі: почнуть з обрізання, а далі знесуть єрусалимський Храм? Чи дозволять тримати свиней і їсти свинину?

А Деніс з моєї першої розповіді зайняв би місце Петра чи Павла. Ніби, дивіться: адже всі вже улагодили у випадку з Корнилієм?! Усе вже ясно було сказано. І був проголошений непорушний принцип: «Поганам Бог дав покаяння в життя» (Дії 11:18) – покаяння без необхідності обрізання. І потім усі проблеми утрясли. Які можуть бути ще питання?

Деніса можна зрозуміти. І можна зрозуміти Мойру. Можна зрозуміти Павла і Петра. І можна (і треба!) зрозуміти «партію обрізання», яка тут позначена як віруючі фарисеї (в. 5; Павло і сам був з колишніх фарисеїв, але він набагато глибше усвідомив наслідки віри в Ісуса як розіпнутого Месію). Але одну важливу річ не можна випускати з уваги. Дії 15 не описують просто зіткнення «традиції» з «інновацією». Не можна орудувати цим розділом як палицею, що крушить всяких супротивників нововведень (ніби, «дивіться, як помилялися традиціоналісти в Діях 15!»). Дії 15 говорять про здійснення принципу, який вже був встановлений у розділі 11. І принцип цей стосувався не таких абстракцій як традиція і новація, а дуже конкретного і фундаментального положення: оскільки Бог виконав свій Заповіт з Ізраїлем, пославши Месію Ісуса, сім’я Заповіту віднині відкрита для всіх без виключення і дискримінації. Християнство не обмежене якоюсь однією етнічною групою, скільки завгодно священною, богообраною, благословенною божественною присутністю і що несе божественні обіцяння. Обіцяння призначені не одному лише окремому народу. І саме в цьому полягає і завжди полягав сенс «традиції» (у кращому значенні слова).

А що відповідають у таких випадках такі люди, як Мойра? Вони кажуть, що це абсурд: ніби, це означає оголосити, що традиція для більшої автентичності і традиційності повинна самознищуватися. Може, вони в чомусь і праві. І поза сумнівом, саме побачивши таку логіку Павло через декілька років напише, що звістка про Ісуса розіпнутого і воскреслого – для греків безумство, а для юдеїв – спокуса. Він знав, що говорив. Він спілкувався з Мойрою. Це був колись і його власний світ. Але Бог перевернув цей світ. І Петро (що б він не сказав і не зробив в Антіохії кількома тижнями або місяцями раніше) погодився. Бо йшлося, повторимося, про благодать. «Ми віруємо, що спасемося благодаттю Господа Ісуса так само, як і вони». Якби на перший план виходила етнічна приналежність, якби християнам доводилося приймати юдаїзм, яка ж тут була б благодать?

Дії 15:12-21 – Рішення Якова

«І вся громада замовкла, і слухали пильно Варнаву й Павла, що розповідали, які то знамена та чуда вчинив через них Бог між поганами! Як замовкли ж вони, то Яків озвався й промовив: Мужі-браття, послухайте також мене. Симон ось розповів, як зглянувся Бог від початку, щоб вибрати люд із поганів для Ймення Свого. І пророчі слова з цим погоджуються, як написано: Потому вернуся, і відбудую Давидову скинію занепалу, і відбудую руїни її, і наново поставлю її, щоб шукали Господа люди зосталі та всі народи, над якими Ім’я Моє кликано, говорить Господь, що чинить це все! Господеві відвіку відомі всі вчинки Його. Тому думаю я, щоб не турбувати поган, що до Бога навертаються, але написати до них, щоб стримувались від занечищення ідольського, та від блуду, і задушенини, і від крови. Бо своїх проповідників має Мойсей по містах здавендавна, і щосуботи читають його в синагогах.»

Одна з проблем життя в Євросоюзі полягає в наступному. (Деталі опису можуть застаріти до моменту, коли читач прочитає ці рядки, бо нові ідеї з’являються кожні декілька тижнів, але загальна ідея залишиться вірною.) Є як мінімум чотири різні підходи до закону, конституційних питань, відповідальності громадян перед законом і конституцією.

Частково спрощено і карикатурно ситуацію можна описати так. Греки і італійці можуть радіти, що ухвалений якийсь новий закон. Адже закон з цього питання просто зобов’язаний існувати! Навіть якщо вони не збираються його дотримувати, все одно – нехай буде. Німці зі своєю філософською традицією, де речі виникають з первопринципів, ухвалюють закони і чекають, що вони діятимуть. Хіба інакше можливе нормальне існування суспільства? Французи… гаразд, про французів краще не будемо. Візьмемо нас, британців: як вдало виразився автор однієї популярної книги із соціології, «чого ми хочемо? Поступових змін! Коли ми їх хочемо? У належний час!»

Уживатися цим підходам під одним дахом дуже не просто: політикам є над чим добрячи подумати. «Мішок з тхорами», як каже один з моїх друзів про певну групу кліриків. Але зауважимо, що при обговоренні богословських проблем люди зазвичай дотримуються німецької позиції: обговорили, вирішили, ухвалили – віднині потрібно цьому слідувати. Жодних обмовок, жодних відмовок: закон є закон, і його потрібно виконувати, що б ми про нього не думали. Я не хочу тут проповідувати греко-італійські (або навіть британські, і вже тим більше французькі) ідеї як відповідь на проблеми Єрусалимського собору, але нам явно треба підходити до справи менш жорстко і догматично, ніж ми звикли. У цілому, Яків і собор ухвалили дві речі. Перше: не потрібно нав’язувати Закон наверненим з язичників. Друге: нехай про всяк випадок дотримують деякі важливі статути. Зрозуміли? Ні? Якщо ні, то спробуємо підійти до справи з іншого боку.

По-перше, декілька слів про Якова. У Діях ми зустрічали його до цього моменту лише один раз: коли Петро, перш ніж зачаїтися (12:17), просить розповісти Якову про те, що сталося. Він не може мати на увазі Якова, брата Іванового, оскільки його щойно убили. Був, правда, серед Дванадцяти ще один Яків – Яків Алфієв, – але не видно ніяких причин, за якими його б виділили. Практично немає сумнівів, що йдеться про Якова, брата Ісуса.

Подібно до інших братів Ісуса, Яків не вірив у Нього за Його земного життя і не був Його учнем (Ів. 7:5). Проте Ісус явився йому після смерті (1Кор. 15:7), і Яків навернувся. Він приєднався до церкви, що зароджувалася, і мало-помалу став видним членом у ній, а з якогось моменту (мабуть, після вимушеного відходу Петра з Єрусалиму; Дії 12) – її лідером. Більше того, коли в Посланні до Галатів Павло описує перші відвідування Єрусалиму, то називає його одним з «стовпів» (Гал. 2:9). І саме «від Якова», згідно з Павлом (але не Лукою в Дії 15:1), прийшли деякі люди з Єрусалиму в Антіохію, щоб наполягати на обрізанні християн з язичників (Гал. 2:12). Усе свідчить про те, що Яків став видатним лідером першого покоління християнства. (Якщо дещо відволіктися від тієї уваги, який Дії зосереджують на Павлу, це відразу стає очевидним. Якову ж, мабуть, належить і одне з новозавітних послань, іменоване Посланням Якова.) З часом він завоював своїм благочестям повагу до себе не лише серед християн, але і серед тих юдеїв, які в Ісуса не вірили: згідно з однією пізньою легендою, він проводив стільки часу на колінах у молитві за народ, що його коліна загрубіли як у верблюда. У 62 році Яків буде убитий зелотами. Йому не судилося дожити до страшних днів Юдейської війни і побачити загибель улюбленого міста.

Відповідно, судження Якова, який підводить підсумок дискусії, виключно важливе. Спочатку він згадує про слова Петра (причому називає його Симоном, – можливо, спроба Луки показати, що розмовляли вони арамейською) і підкреслює значення божественної благодаті. Потім він цитує біблійний уривок, який відмінно резюмує ряд важливих богословських тем і Дій, і Павла: коли буде відновлений дім Давидів, язичники зберуться, щоб стати причетними благословенням. Цей уривок з Книги Амоса (Ам. 9:11-12) йде відразу за попередженням про суд Божий на Свій народ, суд такий суворий, що навіть богообраність Ізраїлю найсильнішим чином зменшується («Хіба ж ви, Ізраїлеві сини, Мені не такі, як сини етіоплян? – говорить Господь. – Хіба ж не Ізраїля вивів Я з краю єгипетського, а филистимлян з Кафтору, а Арама із Кіру?»). Ізраїль – лише один народ у ряді багатьох. Але після відбудови «занепалої Давидової скинії» – подібно до всіх перших християн, Яків вірив, що це відбулося, коли Ісус запанував через Своє воскресіння, – не лише народи зберуться, але і Ізраїль буде відновлений (9:11-15). Вдумуючись в обіцяння Амоса, Яків робить висновок: язичники входять в сім’ю вірних на рівних, благодаттю Божою і вірою в Ісуса Месію.

Тут можуть сказати: чудово, давайте так і вирішимо, що Закон Мойсеїв повністю усунений; більше жодних розмов про нього! Тоді слід зазначити два моменти. По-перше, у Законі Мойсеєвому як такому нічого поганого немає. Скажімо, якщо після ґрунтовного обговорення, заснованого на Біблії, буде встановлено, що хтось веде богопротивний спосіб життя або кривдить ближніх, необхідно негайно вжити заходи. Коли Павло каже «ні» інцесту (1Кор. 5), він має на увазі не «ви там трохи полегше», а «негайно припиніть!» Але під необов’язковістю Закону Мойсеєвого для язичників у Діях 15 мається на увазі щось інше.

По-друге, варто замислитися про наслідки рішення Єрусалимського собору для церкви, якій окрім усього іншого доведеться жити пліч-о-пліч з юдейськими громадами. А юдейські громади будуть від того, що відбувається, не в захваті: хто ці християни, які в одному сенсі схожі на юдаїзм, а в іншому – абсолютно не схожі? Яків і апостоли виробляють подвійний принцип: (1) обрізуватися немає необхідності; (2) зайвих суперечок уникати. За власним життєвим досвідом, коли половину дорослого життя провів у науковому світі, а половину – у церкві, можу сказати: цей вердикт явно виріс з реальних дискусій у реальних церквах. А всілякі «принципові лінії без поступок» народжуються лише в семінарських кімнатах за чашкою чаю.

Обрізуватися немає необхідності. Щоб стати християнами, язичникам не потрібно приймати юдаїзм. Вони не є громадянами другого сорту. Коли йдеться про спасіння, язичники не виділені в якусь особливу категорію. Павло і Петро досягнули бажаного результату, і заднього ходу вже бути не могло. Подобалося це фарисеям чи ні (як ми побачимо в Діях 21, їх опір тривав), але це було.

Зайвих суперечок уникати. Якщо вірити Йосипу Флавію, євреї жили в кожному місті світу. Куди б ви не йшли, усюди ви зустрінете людей, що слухають Мойсея. І саме тому, що, згідно з християнською вірою, в Ісусі Месії виконалися Закон і Пророки, і оскільки для юдеїв ця думка була в кращому разі дивною, а в гіршому образливою, не слід було провокувати юдейських побратимів ще і за дрібницями. Тому апостоли встановили мінімум: триматися чимдалі від язичницьких храмів і усього, що в них твориться. Хоча про інтерпретацію апостольської постанови екзегетичні дискусії тривають, швидше за все, Яків мав на увазі реальне виконання язичницьких обрядів: куштування крові, ритуальна проституція і різного роду оргії практикувалися в ряді язичницьких храмів (зрозуміло, не в усіх). На подібну «релігійність» для християн накладена строга заборона, і вона досить очевидна.

Апостольський декрет говорить щось важливе не лише і не стільки християнам з  язичників, скільки фарисеям. Фарисеям: «Дивіться, нічого страшного не сталося! Прийняття язичників, що повірили, не означає ідолопоклонства та аморальності. Воно не веде до хаосу і церковних/синагогальних розбратів». І це не останній випадок у церковній історії, коли постанова приймалася передусім з тим, щоб чітко позначити певні принципи, а не щоб вводити якісь нові кодекси.

Текст містить певні загадки, про які ми поговоримо далі, а доки я хочу сказати наступне. Що мені тут глибоко до душі і чого я бажав би для нашої власної церкви, це реалізм у вирішенні питання. Реалізм, а не агресивна «принциповість», з якою так часто доводиться стикатися. Хтось скаже: компроміс, поступка. Нехай так, компроміс, але цей компроміс не лише встановлений самою Біблією, але Яків запропонував його на підставі Біблії. Той, хто читає нехай розуміє.

Попередній запис

Дії 14:8-20 – 14:21-28

Дії 14:8-20 – Плутанина в Лістрах «А в Лістрі сидів один чоловік, безвладний на ноги, що кривий був з утроби ... Читати далі

Наступний запис

Дії 15:22-35 – 15:36-41

Дії 15:22-35 – Лист до язичників «Тоді постановили апостоли й старші з цілою Церквою вибрати мужів із них, і послати ... Читати далі