Дії 14:8-20 – 14:21-28

Дії 14:8-20 – Плутанина в Лістрах

«А в Лістрі сидів один чоловік, безвладний на ноги, що кривий був з утроби своєї матері, і ніколи ходити не міг. Він слухав, як Павло говорив, який пильно на нього споглянув, і побачив, що має він віру вздоровленим бути, то голосом гучним промовив: Устань просто на ноги свої! А той скочив, і ходити почав… А люди, побачивши, що Павло вчинив, піднесли свій голос, говорячи по-лікаонському: Боги людям вподібнились, та до нас ось зійшли!… І Варнаву вони звали Зевсом, а Гермесом Павла, бо він провід мав у слові. А жрець Зевса, що святиня його перед містом була, припровадив бики та вінки до воріт, та й з народом приносити жертву хотів. Та коли про це почули апостоли Варнава й Павло, то роздерли одежі свої, та й кинулися між народ, кричачи та говорячи: Що це робите, люди? Таж і ми такі самі смертельні, подібні вам люди, і благовістимо вам, від оцих ось марнот навернутись до Бога Живого, що створив небо й землю, і море, і все, що в них є. За минулих родів попустив Він усім народам, щоб ходили стежками своїми, але не зоставив Себе Він без свідчення, добро чинячи: подавав нам із неба дощі та врожайні часи, та наповнював їжею й радощами серця наші. І, говорячи це, заледве спинили народ не приносити їм жертов. А з Антіохії та з Іконії посходились юдеї, і, підбуривши натовп, камінням побили Павла, та й за місто геть виволікли, мавши думку, що вмер він… Коли ж учні його оточили, то він устав, та й вернувся до міста. А наступного дня він відбув із Варнавою в Дервію.»

Я іноді співчуваю лікарям. Декілька поколінь назад усі прекрасно розуміли, що вилікувати можна далеко не усе. Так, лікарі зроблять усе можливе. Вони співчуватимуть, радитимуть, утішатимуть і іноді навіть домагатимуться повного одужання. Але часто вони в змозі лише зменшити страждання, доки хвороба не пройде сама чи не докінчить пацієнта.

Нині ми в західному світі уявили, що лікар повинен лікувати абсолютно все і бажано відразу. Ми повірили тому хвалькуватому науковому імперіалізму – він йде не від медиків, але в нашій свідомості так чи інакше є присутнім, – який вважає, ніби скоро, дуже скоро від усіх тяжких хвороб будуть знайдені ліки: звернешся до лікаря, і він тебе за раз-два відремонтує. І коли в поліклініці чи лікарні процес йде повільніше за очікуване, ми скидаємо лікарів з п’єдесталу, на який самі ж їх поставили: ніби, від лікарів толку немає або лікарі – шарлатани. Ми бурчимо, коли нас не відразу записують на прийом або коли за швидкий прийом доводиться багато платити. Ми невдоволені, коли людина лягає в лікарню з однією хворобою, а під час свого перебування там підхоплює ще одну, а в багатьох країнах (і вже точно в нашій) ми б бурчали ще більше, якби нам підвищили податки, щоб покращити стан лікарень (як у Франції). Так або інакше ми робимо лікарів або богами, або бісами. Ми або обожнюємо їх, або демонізуємо їх. Нічого доброго, одним словом. (З кліриками нині йде справа інакше, чи не так?)

З Павлом і Варнавою усе це трапляється відразу – справжня трагікомедія. Спочатку Павло зціляє хворого на ноги (мабуть, у нього такі зцілення добре виходили). У відповідь спонтанно виникає урочиста процесія: язичницька релігія з гірляндами квітів і биками, і усе готово до великої святкової жертви – якраз те, що, згідно Павловому вченню, для шанування істинного Бога зовсім не було потрібне. Згідно з древніми міфами (про них є згадки в текстах і написах), боги іноді приходили до людей під виглядом простих смертних. Наскільки можна судити, деякі з таких оповідань про Зевса і Гермеса якраз існували в тій частині Туреччини, де зараз виявилися Павло і Варнава. Цілком можливо, що тамтешні жителі постійно проявляли пильність: цілком можливо, якісь їх гості виявляться богами і, якщо не отримають належної поваги, місту не минути лиха. Відповідно, Павло і Варнава – посланці Єдиного істинного Бога, Бога Авраама, Бога єврейського монотеїзму, який протистоїть усім язичницьким ідолам і оголошує їх порожньою нісенітницею, – ледь не виявляються об’єктами язичницького служіння, коли їх прийняли за тих самих богів, яких вони прийшли скинути! От які місіонерські казуси іноді трапляються через різницю культур.

Природно, Павло і Варнава поспішили зняти непорозуміння, що їм вдалося не без (в. 18) зусиль. Жителі були розчаровані: вони вже налаштувалися на пишний ритуал у зв’язку з грандіозною подією і великою трапезою (якими були язичницькі жертви)! Тому настрій натовпу змінюється. Якщо їх гості не Зевс і Гермес, то хто ж вони такі? Самозванці! І в цей момент, пише Лука, з’являються євреї з Антіохії та Іконії, все ще палаючі праведним обуренням на звістку, яка зневажає їх традиції, – і це тоді, коли Павло і Варнава виступають проти язичницьких традицій. Загалом, апостолам довелося кепсько. Ми бачимо, проте, що Павло не загинув. Як головний оратор (через що його і прийняли за Гермеса, посланця богів) він став основною мішенню, хоча жертвою цілком міг стати і Варнава, «схожий» на Зевса. Чому апостоли вижили? Зазвичай «побиття камінням» у нас асоціюється із способом страти. Проте так бувало не завжди. Іноді справа обмежувалася тим, що деякі люди кидали каміння, булижники середнього розміру, не прагнучи обов’язково убити. Відповідно, Павло обмежився забиттями і травмами.

Проте осереддя уривка не в цьому. Лука акцентує увагу на словах Павла і Варнави. Говорять вони (в. 15-18) щось зовсім інше, ніж в антіохійській синагозі, і причина зрозуміла: перед ними не благочестиві і потенційно насторожені євреї, а благочестиві язичники «з кашею в голові». За великим рахунком, подібні розмови можна було б почути і від нехристиянських єврейських проповідників. Але в такому ж дусі Павло говоритиме перед язичниками і далі (пор. промова в Діях 17).

Починає він з Бога-Творця: Бога, Який створив небо, землю, море і усе, що в них. Це фундаментальне вчення юдаїзму, будучи правильно зрозумілим, стає величезним полегшенням для тих, хто живе у світі, населеному численними богами і богинями, кожен з яких зайнятий переважно власними справами, здатний на милість або гнів, але постійно потребує заспокоєння з боку людей. Традиція юдаїзму, як древнього, так і сучасного, каже усьому цьому однозначне ні. Існує тільки один Бог-Творець. Від Нього походить всяке благо у світі, і якщо людина не бачить цього, то вона проявляє невдячність по відношенню до Того, хто любить її і піклується про неї. Урожай і гарна погода, насіння і плоди – усе це знак добрості і любові Єдиного істинного Бога.

Як же бути з людськими помилками? За словами Павла, Бог у свій час дивився на язичницькі помилки як би крізь пальці (в. 16; пор. Дії 17:30; Рим. 3:25), повільно, мало-помалу готуючи виправлення світу. Справа нешвидка, оскільки Свій задум Всевишній здійснює через людей, а потрібен час, щоб привести обраний народ у потрібне місце. (Павло не промовляє ці речі прямо, але вони маються на увазі.) Віднині, проте, настала пора змін. Павло не устигає навіть вимовити ім’я Ісуса. І на жаль, у нього не було хорошої альтернативи збудувати промову інакше. Якби він почав з Ісуса і не встиг при цьому пояснити базові установки віри, слухачі просто вписали б Ісуса в контекст свого язичницького світогляду (пор. Дії 17:18).

Взагалі з цього уривка видно, скільки перепонів і непорозумінь очікують будь-кого, хто спробує донести до людей живе і глибоко юдейське слово Євангелія, Благу звістку про єдиного істинного Бога-Творця. Заважає багато що. Заважає загальне невдоволення людей життям: часто Бога одночасно сварять за біди, що відбуваються на Землі, і при тому оголошують, що не вірять у Нього. Заважають спотворені уявлення про християнство: багато поганих учителів і проповідників, не кажучи вже про негативний досвід, що часом підстерігає в церкві чи синагозі. Проте християнська Звістка нестримна і нездоланна. Їй судилося дійти до «аж до останнього краю землі» (Дії 1:8) незважаючи на будь-які перешкоди.

Дії 14:21-28 – Двері віри відчиняються

«І, як звістили Євангелію тому містові, і учнів багато придбали, вони повернулися в Лістру, та в Іконію, та в Антіохію, душі учнів зміцняючи, просячи перебувати в вірі, та навчаючи, що через великі утиски треба нам входити у Боже Царство. І рукопоклали їм пресвітерів по Церквах, і помолилися з постом та й їх передали Господеві, в Якого ввірували. Як вони ж перейшли Пісідію, прибули в Памфілію; і, звістивши Господнє Слово в Пергії, вони в Атталію ввійшли, а звідти поплинули в Антіохію, звідки були благодаті Божій віддані на діло, що його й закінчили. А прибувши та скликавши Церкву, вони розповіли, як багато вчинив Бог із ними, і що відкрив двері і віри поганам. І перебували вони немалий час із учнями.»

Якось на одній виставці я розговорився з художником. Він був з місцевих, і ми із задоволенням його підтримали. Навіть купили одну з його картин: дивовижний птах махає крилами в польоті. Я поцікавився:

– Скажіть, як це, коли люди купують вистраждані і викохані вами картини? Вони забирають їх, і ви знаєте, що, швидше за все, ніколи їх більше не побачите?

– Дивне почуття, – відповів художник, – все одно, що посилати дітей у коледж і навіть гірше. Не знаєш, в яку компанію вони потраплять. Не знаєш, будуть люди про них піклуватися чи ні. Так і картини: повісять їх на видне місце або поставлять на горище і забудуть про них, хто знає?

Я повернувся додому і став готуватися до великої події наступного тижня: двом службам з висвячуванням. І раптом я зрозумів, що знаходжуся в схожій ситуації. От, я покладу руки на двадцять чоловік, ретельно відібраних, навчених, що пройшли підготовку. Ми проведемо декілька днів у спільній молитві, а потім у великій конгрегації молитимемося про їх майбутнє служіння. Я покладу на них руки, ми посміхнемося для фотокамер, і вони роз’їдуться по своїх парафіях. Звичайно, я їх побачу і в майбутньому, навіть бачитиму неодноразово (сподіваюся). Але з моїх рук вони вже вийшли.

Якщо так йде справа зі мною, то наскільки ж вірно це стосовно Павла! Ми турбуємося, чи отримують клірики необхідну підготовку: три роки – хіба не мало? (Я часом заздрю білою заздрістю католикам, які вимагають семи років.) Ми намагаємося організувати програми після ординаційної підготовки, щоб священики отримали необхідні консультації і підтримку. Ми нагадуємо собі, що нинішнє суспільство (в усякому разі, у Великобританії) вже далеко не так співчуває церкві і її служителям, як бувало раніше. Тому ретельна, регулярна підготовка дійсно затребувана: необхідно, щоб більш старший і досвідченіший пресвітер відповів на питання, застеріг від дурниць, допоміг порозумітися з парафією і задав вірний напрям. У Павла ж часу було зовсім обмаль: прийти в місто через декілька днів або тижнів після першої проповіді, поставити «пресвітерів», разом з ними помолитися і попоститися, покласти руки і потім йти далі. Усіх подальших контактів – один-два випадкових листи та короткий візит через декілька років. В іншому ж нові служителі були надані самі собі.

Втім, не зовсім. Адже все християнство засноване на вірі, що Ісус є Господь, Володар. Володар не лише світу, але і церкви: Духом Своїм Він скликає, направляє, застерігає, викриває і надихає. І саме це означає покладання рук, з молитвою і постом. Це зовсім не метод контролю. Деякі вважають, що чим більше «ритуалу» у висвячуванні, тим більше створюється ієрархічна система, в якій верхівка має всю владу, а іншим залишається лише слухатися і підкорятися. Таке дійсне іноді буває, але загальний принцип зовсім інший, і я подібних речей уникаю. Як відмічає Лука у в. 23, сенс висвячування з постом і молитвою полягає в тому, щоб «віддати», «вручити» людей «Господеві, в Якого ввірували». Це не лише не метод маніпуляції, але навпаки, публічна декларація того, що віднині служителі підзвітні самому Господові. Зрозуміло, якщо в них виникнуть складнощі, мені доведеться в них вникати. Але сенс висвячування інший. Він пов’язаний з тим, що церква належить Ісусові, що її служителі належать Ісусові і що Він відповідає за них.

Це друга в Діях згадка про «пресвітерів» (після 11:30, де йшлося про єрусалимських «старших»). Лука не пояснює, хто вони такі: він припускає, що читачі чи знають, чи здогадаються. Він також припускає, що в церквах, навіть нових і маленьких, мають бути свої місцеві керівники, старші, належним чином підготовлені для цього служіння. Звичайно, в основі лежить вчення і повчання апостолів (в. 22). Проте воно – лише частина цілого (пор. 2:42). Є також спільне життя, заломлення хліба і молитви. Кожна церква повинна піклуватися про це, не відходячи від вчення апостольського.

Намічається ще одна важлива тема: «благодать Божа». Коли Варнава прийшов в Антіохію в 11:23, він зрадів, побачивши «благодать Божу». Іншими словами, він побачив, що благодать долає бар’єри: Бог приходить до людей, які не могли похвалитися ні соціальним і культурним статусом, ні заслугами батьків і предків. Потім у 13:43 Павло і Варнава перестерігали вірних в Антіохії (Пісідійській) «перебувати в благодаті Божій»: тобто не намагатися здобувати собі славу і честь, але ввірити себе щедрому піклуванню Бога. Зараз вони знову в Антіохії, звідки (нагадує Лука) «були благодаті Божій віддані на діло, що його й закінчили»: отже, церква молилася про те, щоб з ними перебувала суверенна любов Бога Отця, направляла їх, діяла через їх слова, їх життя і їх молитви, творячи нове у світі, зціляючи серця і розуми. Бо благодать – це не лише і не стільки доктрина, яку люди повинні прийняти. Це те, на що можна спертися і сподіватися. Тут самий сенс християнських служінь, включаючи місію засновувати нові церкви і висвячувати нових служителів.

І через благодать Бог «відкрив двері і віри поганам». Зрозуміло, Лука не має на увазі, що досі жоден язичник не вірив в Ісуса. Він сам детально розповідав нам і про етіопського скопця, і про Корнилія, і про антіохійських християн, колишніх язичників (11:19-26). Мабуть, тут він лише відмічає, що на глибоко язичницькій території почали створюватися численні нові громади, часом не маючи зв’язку з синагогами, і що в цих громадах важливе було не етнічне походження, а віра в Ісуса. Як скаже згодом сам Павло в Посланні до Римлян: Бог «виправдає обрізання з віри й необрізання через віру» (Рим. 3:30). Павло завжди пам’ятає, що язичники прийшли в общину народу Божого з боку, і хоча прийшли на повних правах – їх дає віра Ісуса як розіпнутого і воскреслого Месію і Господа, – для язичників це все-таки щось повністю нове, тоді як юдеї отримують у християнстві оновлення тієї приналежності до сім’ї, яку вони мали і раніше. Про повну рівність юдеохристиян і християн з язичників у церкві (при різних шляхах у неї) Павло говорить також у Посланні до Галатів. Хоча стосовно цього серед учених йдуть дискусії, я згоден з тими, хто вважає, що Послання до Галатів було написане приблизно в цей час, до Єрусалимського собору в Діях 15. Разом з рядом археологів і істориків я також приймаю «південногалатійську» теорію: адресатами Галат були церкви Антіохії (Пісідійської), Іконії, Лістри і Дервії. Агітатори ж, що наполягали на обрізанні християн з язичників, з’явилися незабаром після відходу Павла. На мій погляд, «немалий час» (в. 28), проведений Павлом і Варнавою в Антіохії, був тим самим часом, під кінець якого в Антіохії з’явився Петро (Гал. 2:11), а за ним і ще деякі члени Єрусалимської церкви (Дії 15:1; Гал. 2:12) з абсолютно іншими ідеями, ніж у Павла. Якщо це так – та і якщо не так (втім, ця гіпотеза добре працює), – згадка Луки про «благодать» тісно перекликається з вченням про «благодать» у Посланні до Галатів. Саме про благодать виникли в цей момент церковній історії серйозні спори між християнами. Що є благодать? Чи дар вона новому життю в Євангелії, повністю вільний дар Божий? Чи вона частково обумовлена якимись людськими статусними критеріями, що йдуть корінням у Старий Заповіт?

Тривожний момент: коли Павло і Варнава поклали руки на нових пресвітерів, надаючи їх Богові, це не захистило автоматично пресвітерів від провалів. Більше того, на них з новою силою обрушилися спокуси (як часто і буває). Але згадаємо слова Павла у в. 22: «Через великі утиски треба нам входити у Боже Царство». І ці утиски іноді набувають форми жахливих розподілів у самій церкві.

Попередній запис

Дії 13:44-52 – 14:1-7

Дії 13:44-52 – Світло язичникам «А в наступну суботу зібралося майже все місто послухати Божого Слова. Як юдеї ж побачили ... Читати далі

Наступний запис

Дії 15:1-11 – 15:12-21

Дії 15:1-11 – Чи потрібне обрізання? «А дехто, що з Юдеї прийшли, навчали братів: Якщо ви не обріжетеся за звичаєм ... Читати далі