Дії 10:17-33 – 10:34-48

Дії 10:17-33 – Петро йде до Корнилія

«Як Петро ж у собі бентежився, що б то значило те видіння, що бачив, то ось посланці від Корнилія, розпитавши про Симонів дім, спинилися перед ворітьми, і спиталися, крикнувши: Чи то тут сидить Симон, що зветься Петро? Як Петро ж над видінням роздумував, Дух промовив до нього: Онде три чоловіки шукають тебе. Але встань і зійди, і піди з ними без жадного сумніву, бо то Я їх послав! І зійшовши Петро до тих мужів, промовив: Ось я той, що його ви шукаєте. З якої причини прийшли ви? А вони відказали: Сотник Корнилій, муж праведний та богобійний, слави доброї в усього люду юдейського, святим Анголом був у видінні наставлений, щоб до дому свого покликати тебе та послухати слів твоїх. Тоді він покликав й гостинно прийняв їх. А другого дня він устав та й із ними пішов; також дехто з братів із Йоппії пішли з ним.

І назавтра прийшли вони до Кесарії. А Корнилій чекав їх, рідню й близьких друзів покликавши. А як увіходив Петро, Корнилій зустрінув його, і до ніг йому впав і вклонився. Та Петро його підвів, промовляючи: Устань, бо й сам я людина! І, розмовляючи з ним, увійшов, і знайшов багатьох, що зібралися, і промовив до них: Ви знаєте, що невільно юдеєві приставати й приходити до чужаниці. Та відкрив мені Бог, щоб я жадну людину не мав за огидну чи то за нечисту. Тому я без вагання прибув, як покликано. Тож питаю я вас: З якої причини ви слали по мене? А Корнилій сказав: Четвертого дня аж до цієї години я постив, а о дев’ятій годині молився я в домі своїм. І ото, перед мене став муж у блискучій одежі й сказав: Корнилію, почута молитва твоя, і твої милостині перед Богом згадалися. Тож пошли до Йоппії, і приклич Симона, що зветься Петром. Він гостює в гарбарника Симона, у господі край моря, він прийде й розповість тобі. Я зараз по тебе послав, ти добре зробив, що прийшов. Тож тепер перед Богом ми всі стоїмо, щоб почути все те, що Господь наказав був тобі.»

Розповідають, що з Клайвом Льюїсом у дитинстві (йому було років вісім) сталася така історія. Одного разу він оголосив своєму батьку:

– Тато, у мене упередження проти французів.

– Чому? – здивувався батько.

– Якби я знав, чому, це не було б упередженням.

Звичайно, він був правий. Про це говорить сама етимологія слова «упередження»: переконання в даному випадку передує раціональному, передує розуму. Людина вирішує, що їй думати, ще до того, як дізнається факти. Зрозуміло, між чистим упередженням і повністю зваженою думкою існують півтони. Часто ми підтримуємо наші упередження, приймаючи до уваги ті факти, які свідчать на нашу користь, а на інші не звертаємо уваги. Погані історики, безпринципні політики, ледачі теологи займаються цим весь час. І в давнину цього вистачало. Євреї розповідали про нечестя язичників. Наприклад, одна з причин, чому євреї часто не ходили в язичницькі будинки і не їли з язичниками, полягала в тому, що вони вважали такі будинки спаплюженими: язичницькі чоловіки примушували своїх жінок робити аборти, а мертвий плід кидали під підлогу або стічні води. Зі свого боку язичники часто вважали, що євреї зарозумілі і нетовариські, оскільки не їдять свинину (найдешевше м’ясо на більшості ринків), мають вихідний раз на тиждень і не беруть участь у багатьох соціальних заходах (скажімо, пов’язаних з язичницькими храмами або великими іграми на честь богів і імператорів). Іноді висували і таку інсинуацію: євреї нібито грабують язичницькі храми (не вірячи в язичницьких богів, а тому вважаючи «власність» богів у храмах нічийною). У той же час, наскільки можна судити, багато євреїв і язичників спокійно уживалися один з одним і тим самим спростовували забобони.

Проте бар’єри залишалися. Залишалися багато в чому тому, що Біблія закликає єврейський народ бути «святим», відокремленим від інших народів: через нього повинен світити світ Божий. Іншими словами, не можна списувати всю відмову євреїв гостювати в язичників і їсти з ними на ірраціональний страх перед чужоземцями – такий мотив (із забобону!) приписували євреям язичники. Новозавітні автори, включаючи Павла, ясно дають зрозуміти, що Закон Мойсеїв був словом Божим до Ізраїлю, і як такий заслуговує поваги.

Але Павло та інші християни так же ясно показують, що така лише воля Божа на конкретний період часу і для конкретної мети. Наведемо таку паралель. Допустимо, що мати бачить, як її дитина стоїть на тротуарі на іншій стороні вулиці і збирається бігти до неї через дорогу, повну машин. «Зараз стій!» – кричить вона. Але потім машинам спалахнуло червоне світло, і вона цілком може сказати: «А от зараз йди». Чи суперечить вона самій собі? Жодним чином. Просто всякій команді свій час. Власне, жінка спочатку хоче, щоб дитина перейшла вулицю. Якби вона її не послухалася, вона би не перейшла дорогу.

Такого роду зміна відбувається і в будинку Корнилія. Петро чудово знав, що, згідно з Писаннями, Ізраїль покликаний світити світу. Він знав, що Ісус провіщав час, коли люди прийдуть у новий світ Божий із заходу і зі сходу. (До речі, це пророцтво було сказане після зустрічі самого Ісуса з одним з римських сотників: Мф. 8.) Проте він, мабуть, вважав, що язичники, які хочуть набути життя майбутнього віку, месіанського світу, явленого через Ісуса, повинні скористатися стандартною для подібних випадків практикою: стати прозелітами, перейти в юдаїзм, відмовитися від свого етнічного минулого.

У якомусь сенсі це так і є. До членів общини Коринту Павло в одному зі своїх послань звертається саме як до колишніх язичників: «Коли ви поганами були, то ходили до німих ідолів, ніби воджено вас» (1Кор. 12:2). Хто ж вони тепер? Створюється враження, що вони прийняті в єврейську сім’ю. «Отці наші», – каже тим же коринтянам Павло про Мойсея і патріархів, припускаючи, що колишні язичники дійсно стали частиною сім’ї (1Кор. 10:1). В якомусь сенсі єврейство зберігає свою значущість. Але ця категорія отримує дещо іншу дефініцію.

Тут необхідно дотримуватися обережності. З нашими західними постмодерністськими забобонами легко уявити, що увесь епізод з Корнилієм покликаний стерти всякі відмінності і «толерантно» ставитися до всіх підряд. Це було б глибокою помилкою! Якби Петро дійшов висновку, що Бог приймає усіх, якими вони є, яка різниця була б, що Корнилій – людина віруюча і богобоязлива? І навіщо тоді звати до нього Петра, навіщо розповідати про Ісуса? Нехай би залишався яким і був. У наші дні з цього епізоду часом виводять таку мораль: «усі релігії ведуть до Бога» або навіть «усі релігії говорять більш менш про одне й те ж». Нічого подібного Луці і на думку не спадало, а Петро з Корнилієм були б шоковані самою ідеєю. Корнилій став поклонятися Богові Ізраїлеву саме тому, що не хотів більше римських богів, але бажав Єдиного істинного Бога. Не може і мови бути про те, що Бог «приймає нас, які ми є». Він кличе нас такими, які ми є. Але відгук на цей заклик припускає повну трансформацію особи через покаяння, прощення і отримання Духа Святого.

Ні! Не про байдужу нинішню «толерантність» тут мова, а про істину, що в Ісусі Месії Ізраїлевому Бог зруйнував бар’єр, що розділяє юдеїв і язичників, щоб явити їм Свою милість. (При цьому гордість і тих, і других постраждала: юдеї втрачають своє привілейоване становище, а язичники сповідують єврейського Месію.) На цю тему Павло детально міркує в Посланні до Римлян (роз. 9-11). Лука доки до богословських тонкощів не вдається, але нам варто на дещо зупинитися. Петро знав, що юдеї, бажаючі належати до нового руху, повинні покаятися в гріхах (Дії 2:38). Досі він би сказав, що якщо язичники хочуть бути в церкві, їм спочатку потрібно стати юдеями. Проте основна думка цього яскравого і глибоко людяного оповідання (відмітимо зрозумілу помилку Корнилія, який намагається впасти ниць перед Петром, але той його відразу піднімає) полягає в наступному: так, язичникам, як і юдеям, необхідно покаятися і увірувати в Ісуса. Але ним ні по ходу справи, ні потім не потрібно ставати юдеями.

Подивимося на речі під наступним кутом. Як ми вже бачили в промові Степана (Дії 7), після Ісуса єрусалимський Храм втрачає свою значущість. Бог Ізраїлів прихильно зустрічає Свій народ вже не в Храмі, а в Ісусі. Аналогічним чином йде справа з харчовими заборонами. Колись вони були встановлені з тим, щоб підкреслити відокремленість Ізраїлю від решти світу – відокремленість до того дня, коли відбудуться великі обіцяння. Але в Ісусі і через Духа Святого цей задум виконаний. А значить, язичники можуть увійти до сім’ї Божої на рівних з юдеями. Саме це, до речі, має на увазі Павло під «виправданням вірою», але це тема для окремої розмови.

Дії 10:34-48 – Розповідь язичникам про Христа

«А Петро відкрив уста свої та й промовив: Пізнаю я поправді, що не дивиться Бог на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду. Він слово послав для Ізраїлевих синів, благовістячи мир через Ісуса Христа, що Господь Він усім. Ви знаєте справу, що по всій Юдеї була й зачалась з Галілеї, після хрищення, що Іван проповідував, Ісуса, що був із Назарету, як помазав Його Святим Духом і силою Бог. І ходив Він, добро чинячи й усіх уздоровлюючи, кого поневолив диявол, бо Бог був із Ним. І ми свідки всьому, що Він учинив у Юдейському краї та в Єрусалимі, та вбили Його, на дереві повісивши… Але Бог воскресив Його третього дня, і дав Йому, щоб з’явився, не всьому народові, але наперед Богом вибраним свідкам, нам, що з Ним їли й пили, як воскрес Він із мертвих. І Він нам звелів, щоб народові ми проповідували та засвідчили, що то Він є призначений Богом Суддя для живих і для мертвих. Усі пророки свідкують про Нього, що кожен, хто вірує в Нього, одержить прощення гріхів Його Йменням.

Як Петро говорив ще слова ці, злинув Святий Дух на всіх, хто слухав слова. А обрізані віруючі, що з Петром прибули, здивувалися дивом, що дар Духа Святого пролився також на поган! Бо чули вони, що мовами різними ті розмовляли та Бога звеличували… Петро тоді відповів: Чи хто може заборонити христитись водою оцим, що одержали Духа Святого, як і ми? І звелів охриститися їм у Ймення Ісуса Христа. Тоді просили його позостатися в них кілька днів.»

Коли наші діти були ще маленькими, під час довгих автомобільних подорожей ми ставили для них магнітофонні записи з оповіданнями. Вони сиділи тихо-тихо, слухаючи про «Дітей залізниці» або «Хроніки Нарнії». Вони хотіли нічого не упустити. Поки крутилася плівка, ніхто не запитував, чи довго ще їхати і чи не можна вийти погуляти або з’їсти бутерброд. У своїх думках вони переносилися в іншій, новий світ. Цей світ міцно тримав їх у своїх обіймах – іноді навіть найпростіші оповідання.

Ісус теж часто розповідав історії. Такими були Його притчі. Вони звали в інший світ, з іншим поглядом на речі. І коли розповідь закінчувалася, слухачі були вже трішки іншими. Вони змінилися, бо змінився їх погляд на оточуючий світ.

У своїй проповіді апостоли іноді переказували історії Ісуса, але незабаром вони виявили, що в них є нова розповідь, ще краща: про самого Ісуса. Її можна було викладати на різний лад, робити коротше або довше (зрозуміло, зберігаючи кінцівку), але їй незмінно була властива особлива сила. Це не лише художня сила, але і щось додаткове. По-перше, ця розповідь була кульмінацією оповідання про Бога-Творця і Його світ, про Бога-Творця і Ізраїль. По-друге, ім’я Ісуса в цій розповіді мало центральне значення. Читаючи Дії, ми вже немало дізналися про силу імені!

Тому ми не повинні дивуватися, що, коли Петро змалював лише загальні контури розповіді, Святий Дух зійшов на слухачів. І це – момент, якого ми чекали ще з перших розділів. Адже Ісус попередив учнів, що вони будуть Його свідками в Єрусалимі, Юдеї, Самарії і аж до останнього краю землі, – і Дух зійшов вже на вірних в Єрусалимі (Дії 2) і Самарії (Дії 8). І от Дух сходить і на язичників. Втім, Кесарія – це ще не «край землі», але віднині звістка прийшла до римлян. У географічному плані це невеликий крок, у культурному – величезний: він наблизив Благу звістку до язичників, від Британії та Іспанії на заході до Парфії, Індії, Єгипту на сході.

У чому ж полягає звістка про Ісуса? Як вона викладалася в ті дні? Як я вже сказав, звучати вона могла в різній формі. Але була певна загальна канва, яка тут намічається в Петра і якій більш менш слідуватимуть Лука та інші євангелісти.

Починається вона з Ісусової проповіді до Ізраїлю. Ізраїль як адресат тут невипадковий (ніби, Ісус був євреєм, от і слухали Його євреї), а із задумом: Ізраїль – народ, що отримав божественні обіцяння про все творіння. Примітно, що, звертаючись до язичників, Петро не зменшує і не затушовує цю єврейську тему, хоча сам же стверджує, що в Бога немає улюбленців («Не дивиться Бог на обличчя»). Перед нами парадокс, що становить незмінну частину богословської схеми. Більше того, Петро акцентує роль Ізраїлю настільки сильно, що деякі можуть здивуватися: причому тут язичники? Іван Христитель проповідував Ізраїлю, Ісус ходив по Юдеї і Галілеї, кульмінація подій сталася в Єрусалимі, а про воскресіння Ісуса свідчать знову-таки євреї. Лише одна фраза вибивається з колії, кажучи про щось за межами Ізраїлю: «що (Ісус) Господь Він усім» (в. 36). Втім, є ще в. 43: «Кожен, хто вірує в Нього, одержить прощення гріхів Його Йменням».

Чому ж ця звістка так подіяла на Корнилія, його сім’ю і друзів? Зрозуміло, звичайно, що їй властива чимала сила. Коли Павло говорить у своїх посланнях про «благовістя», він має на увазі не стільки «шлях спасіння», скільки «звістка, що розіпнутий і воскреслий Ісус є Володар світу». Деякі лише посміються у відповідь цьому могутньому заклику, але інші приймуть його і преобразяться ним.

Проте цим справа не обмежується. Тут ми як би стоїмо на порозі. Петрова проповідь до єрусалимських євреїв у день П’ятидесятниці почалася з недавніх подій, пов’язаних з Ісусом, і значення цих подій для слухачів. У Діях 14 і 17 Павло звертатиметься до язичників, яким і на думку не спадало вчитися у євреїв і юдаїзму, не кажучи вже про таку дивну мутацію в юдаїзмі, яким виглядало християнство. Але тут Петро розмовляє з людиною, яка знаходиться зовні юдаїзму, але, так би мовити, притискається носом до шибки: що твориться в глибоко шанованому нею дому Ізраїлевому? Як найкраще шанувати Бога Ізраїлева (наскільки дозволяють звичайні обмеження)? Відповідь Петра: «Ти стоїш на порозі, із захопленням поглядаючи на Ізраїль і його традиції? Дізнайся ж, як Бог здійснив мрії Ізраїлю, пославши Ісуса».

Робиться упор на діях Бога. Адже благовістя говорить про Бога. Звістка про Ісуса є одночасно звісткою і про Бога. Ми вже знаємо (і Петро знав), що Корнилій глибоко шанував Бога Ізраїлевого. Звідси розповідь про Ісуса як розповідь про діяння Божі.

По-перше, Бог послав слово світові через Ісуса (в. 36). Коли Ісус сповіщав Царство Боже, Він робив це перед лицем націоналістичної пропаганди, що звала до озброєного повстання проти Риму. Ні, відповідав Ісус: Царство Боже – це мир, а не війна (Лк. 10:5-6; 19:42). По-друге, підтверджуючи цю звістку, Бог помазав Ісуса Духом і силою: так, Він і є Месія, Помазаник, хоча Його володарювання багато в чому не відповідає людським очікуванням. По-третє, Бог був з Ним – фраза, яка часто зустрічається в Біблії у зв’язку з праведним проводом і монархією (Вих. 3:12; Нав 1:9; Суд. 6:12,16; 1Сам. 10:7 і багато інших уривків). Вона ж міститься в Євангеліях у зв’язку з покликанням самого Ісуса (Ів. 10:38). По-четверте, Бог воскресив Його з мертвих (центральний момент розповіді). По-п’яте, Бог поставив Ісуса судити живих і мертвих (пор. думку наприкінці Павлової промови в Атенах). Іншими словами, Петро хоче сказати: «Корнилію, Бог, Якого ти шанував, здійснив обіцяне. У виправленні світу ключова подія сталася, і Ісус займає в ній центральне місце». Бог здійснив те, заради чого був покликаний Ізраїль. І Корнилій, і будь-яка людина в будь-якому місці земної кулі, яка повірить Благій звістці, буде негайно прийнята в сім’ю вірних, на будинку якої виблискуючими буквами накреслено: «Прощені».

Корнилій і його домашні не устигають навіть сказати: «Віруємо». Дух Святий сходить на них, і вони починають говорити мовами, як і апостоли на П’ятидесятницю. У Діях описано багато знамень нового життя, і «мови» не єдине і не обов’язкове, але коли воно буває, то буває невипадково. У даному випадку задум очевидний: Петро і його супутники (обрізані чоловіки-євреї) повинні знати, що Святий Дух вважає цих необрізаних відповідними посудинами для Своєї присутності і голосу. А якщо так, то ніщо не заважає хреститися. Якщо так, то ясно, що в Бога дійсно немає улюбленців. Це не означає, що Царство Боже є демократія або що Бог готовий підписатися під будь-якою думкою і будь-яким способом життя. Це означає, що жодні етнічні, географічні, культурні і моральні бар’єри більше не заважають жодній людині набути прощення і нового життя. Ця звістка набагато потужніша, ніж легковага толерантність потурання, типова для сучасного Заходу. Корнилій не хотів, щоб Бог і Петро ставилися до нього толерантно. Він хотів, щоб його привітно прийняли, зцілили і преобразили. І він це отримав.

Попередній запис

Дії 9:32-43 – 10:1-16

Дії 9:32-43 – Знову про Петра «І сталося, як Петро всіх обходив, то прибув і до святих, що мешкали в ... Читати далі

Наступний запис

Дії 11:1-18 – 11:19-30

Дії 11:1-18 – Суперечка і виправдання «Почули ж апостоли й браття, що в Юдеї були, що й погани прийняли Слово ... Читати далі