Дії 9:10-19 – 9:20-31

Дії 9:10-19 – Ананія і Савл

«А в Дамаску був учень один, на ймення Ананій. І Господь у видінні промовив до нього: Ананію! А він відказав: Ось я, Господи! Господь же до нього: Устань, і піди на вулицю, що Простою зветься, і пошукай в домі Юдовім Савла на ймення, тарсянина, ось бо він молиться, і мужа в видінні він бачив, на ймення Ананія, що до нього прийшов і руку на нього поклав, щоб став він видющий… Відповів же Ананій: Чув я, Господи, від багатьох про цього чоловіка, скільки зла він учинив в Єрусалимі святим Твоїм! І тут має владу від первосвящеників, щоб в’язати усіх, хто кличе Ім’я Твоє. І промовив до нього Господь: Іди, бо для Мене посудина вибрана він, щоб носити Ім’я Моє перед народами, і царями, і синами Ізраїля. Бо Я покажу йому, скільки має він витерпіти за Ім’я Моє. І Ананій пішов, і до дому ввійшов, і руки поклавши на нього, промовив: Савле брате, Господь Ісус, що з’явився тобі на дорозі, якою ти йшов, послав ось мене, щоб став ти видющий, і наповнився Духа Святого! І хвилі тієї відпала з очей йому ніби луска, і зараз видющий він став… І, вставши, охристився, і, прийнявши поживу, на силах зміцнів.»

Йшов концерт. Я роздивлявся музикантів в оркестрі. Серед них десь позаду сидів чоловік, який виглядав так, що немов дійство йому дуже, дуже нудне. Більше того, в якійсь момент він відлучився на півгодини. (Подейкують про музикантів, яких можна знайти в барах біля концертних залів. Замовляючи напій, вони вголос рахують такти: «Дев’яносто три, два, три, чотири; дев’яносто чотири, два, три, чотири, біле сухе, будь ласка; два, три, чотири; дев’яносто шість, два, три, чотири».) Коли він повернувся, на обличчі його була написана все та ж нудьга. Музика була приголомшлива, а він, здавалося, не має до неї анінайменшого відношення. Нарешті, справа підійшла до кульмінації симфонії. От вже майже самий кінець. Він встав, глибоко зітхнув і узяв свою пару тарілок. Всього кілька секунд залишилося. Чи не пропустить? І от… одним рішучим ударом він увінчав вирішальний акорд великої мелодії. Симфонія закінчилася, і в залі довго не стихали оплески. Диригент, вказуючи на різних музикантів, що внесли той або інший вклад, добрався нарешті і до нього. Слухачі засміялися, але теж зааплодували. Це був його момент слави! Я думав про нього, коли їхав автобусом назад додому, на свою околицю. На якусь мить ця людина стала королем світу.

Можливо, частково так почував себе Ананія, коли Господь послав його вітати Савла і повернути йому зір. Більше ми про Ананію ніде не чуємо. Ми не знаємо, як він став учнем Ісуса. Взагалі за винятком цього уривка, ми нічого про нього не знаємо. Але цього достатньо! Він був віруючим, він знав, як чути голос Ісуса; він був готовий послухатися велінню, хоча воно на перший погляд виглядало сміхотворним і небезпечним; він пішов, куди його послали, і зробив те, що йому сказали. І зробив з любов’ю, милістю і мудрістю. Більшого і вимагати неможливо.

Взагалі дивно, що до моменту появи в Дамаску Савла з Тарсу там взагалі залишалися якісь християни. Адже вони чули про його швидкий прихід: не щодня первосвященик відряджає молодого фанатика з місією у віддалене місто в чужій країні, щоб карати єретиків. (Савл був фарисеєм, а тому сам по собі офіційних повноважень не мав. Як ми вже сказали, фарисейство було лише популярним рухом: влади його члени не мали.) Савл з його ревнощами по Богові і Закону був готовий вжити навіть рішучіші заходи, ніж планував первосвященик. (Хоча без сумніву, первосвященик, подібно до багатьох правителів, був лише радий звалити брудну роботу на іншого.) Ананії і всім дамаським християнам, мабуть, було дуже тривожне: хто міг знати, як обернуться події!

Звернемо увагу, як Господь оповістив Ананію, що Він повідомив Ананії про Савла.

«Ось бо він молиться» – але хіба мало хто молиться? Молилися всі фарисеї, взагалі усі благочестиві євреї. Можливо, Савл лише вимолює сил і натхнення для нових гонінь на християн? Але ні: «Мужа в видінні він бачив, на ймення Ананія, що до нього прийшов і руку на нього поклав, щоб став він видющий». Видіння про видіння – досить незвично, але Ананія зрозумів сенс. Проте серце в нього ще неспокійне: адже відомо, навіщо явився Савл у Дамаск; відомо, скільки бід він вже встиг принести в Єрусалимі, – і до нього йти після цього? І тут Всевишній відкриває Ананії щось важливе і нове: у Луці стосовно цього доки не було сказано ні слова, хоча згодом в Діях Павло згадає про це як про частину первинного видіння. Виявляється, Савл покликаний для особливої місії. Настав час: язичницький світ повинен почути єврейську радісну звістку про Бога Аврама, Ісака та Якова. І для цього завдання Бог обирає людину, яка більше за всіх своїх сучасників намагалася задавити радісну звістку. Віднині ніхто не зможе сказати, що проповідь язичникам розпочата людьми, яким не було діла до Ізраїлю і його традицій або які не розуміли, наскільки важливий Закон. Бо це зробила людина, колись відома як жорсткий, фанатичний фарисей-ультранаціоналіст. А ще кажуть, що в Бога немає почуття гумору!

Причому єврейського гумору. Як це часто буває з єврейським гумором, жарт несе в собі великий сенс. Ананія розумів цей сенс; він знав, що повинен коритися, і він покорився. «Іди», – сказав Господь, і він пішов. Більше того, Ананії доручено сповістити Савлу про його майбутню долю: Савлу теж доведеться страждати заради Імені, причому страждати постійно. Ніхто не зможе сказати, що він (чи інші апостоли) зайнявся християнською проповіддю заради зручного життя, людської слави чи багатства. Згадуються відомі слова Дитріха Бонхефера: коли Бог когось закликає, Він закликає йти і померти. Так було з Савлом; так було з Ананієм; так йде справа і з нами.

Як м’яко і по-доброму розмовляє Ананія із Савлом! «Савле брате» – починає він. Брат! Частина сім’ї! Це ті узи спорідненості, про які Ісус сказав Савлу у видінні: гнати християн означає гнати Його самого. Якщо Савл зрозуміє це, він зрозуміє усе. І от на Савла поклали руки, пелена спала з його очей, і він прозрів. Він прийняв хрещення і їв.

Дії 9:20-31 – «Він є Син Божий»

«І він зараз зачав у синагогах звіщати про Ісуса, що Він Божий Син, І дивом усі дивувалися, хто чув, і говорили: Хіба це не той, що переслідував в Єрусалимі визнавців оцього Ім’я, та й сюди не на те він прибув, щоб отих пов’язати й привести до первосвящеників? А Савл іще більше зміцнявся, і непокоїв юдеїв, що в Дамаску жили, удоводнюючи, що Той то Христос. А як часу минуло доволі, юдеї змовилися його вбити, та Савлові стала відома їхня змова. А вони день і ніч чатували в воротях, щоб убити його. Тому учні забрали його вночі, та й із муру спустили в коші.

А коли він до Єрусалиму прибув, то силкувався пристати до учнів, та його всі лякалися, не вірячи, що він учень. Варнава тоді взяв його та й привів до апостолів, і їм розповів, як дорогою той бачив Господа, і як Він йому промовляв, і як сміливо навчав у Дамаску в Ісусове Ймення. І він із ними входив і виходив до Єрусалиму, і відважно звіщав в Ім’я Господа. Він також розмовляв й сперечався з огреченими, а вони намагалися вбити його. Тому браття, довідавшися, відвели його до Кесарії, і до Тарсу його відіслали.

А Церква по всій Юдеї, і Галілеї, і Самарії мала мир, будуючись і ходячи в страсі Господньому, і сповнялася втіхою Духа Святого.»

– Як ти вступив на місіонерський терен, Павло? – Мене спустили з муру в коші і я втік!

Приблизно це і написав сам Павло наприкінці 2Кор. 11, намагаючись пояснити гордовитим коринтянам, що Бог, Який сповіщається ним, діє всупереч людським очікуванням і що всякій людській гордині і похвалі має бути покладений край, щоб засяяла слава Божа. Тому ми не повинні дивуватися з перипетій Павлового місіонерства, особливо спочатку. У в. 30 буквально чується зітхання полегшення, коли єрусалимські апостоли спровадили Савла на кораблі з Кесарії в Тарс. Уф! Однією проблемою менше. І в цьому сенсі в. 31, можливо, має ще іронічний відтінок: з від’їздом Павла церква змогла нарешті передихнути («мала мир»).

Хоча сенс, звичайно, цим не обмежується. Християни узнали щось обнадійливе. У складнощах тих днів їх дуже підбадьорив той факт, що Савлу з Тарсу (з його послужним списком!) з’явився сам Ісус і навернув його; більше того, що віднині Савл став використовувати своє величезне знання Біблії і красномовство для проповіді месіанства Ісуса.

І не просто в них настрій покращав. Вони краще стали розуміти Писання: з одного боку, широту божественних обіцянь, а з іншого боку, непомічені раніше деталі. І цікаво, що тут Дії уперше називають Ісуса Сином Божим, – титул, який згодом буде такий важливий для християнства (в. 20).

Що малося на увазі? Далі у в. 22 ми читаємо: Павло доводив юдеям, що Ісус є Месія. Месіанська тема спливла не просто тому, що юдеї в синагогах почули про Ісуса і замислилися, хто б це міг бути. Писання, проповіді, пісні упродовж багатьох поколінь сповіщали про прийдешнього «помазаного царя», Месію. Але хто є цей Месія? Павло дає ясну відповідь: це Ісус, навіть якщо на перший погляд Він може таким не здатися.

Як співвідносяться між собою титули «Син Божий» і «Месія»? Лука не пояснює, але відповідь ми знаходимо в Старому Заповіті (до якого Лука посилає нас постійно) і посланнях Павла. Фраза «син Божий» у Старому Заповіті зустрічається нечасто, але коли зустрічається, вона може мати два значення. По-перше, вона відноситься до Ізраїлю: «І ти скажеш фараонові: Так сказав Господь: Син Мій, Мій перворідний то Ізраїль. І кажу Я тобі: Відпусти Мого сина, і нехай Мені служить. А коли ти відмовиш пустити його, то ось Я вб’ю твого сина, твого перворідного» (Вих. 4:22-23). По-друге, це син Давидів, Месія. Бог обіцяв Давиду сина, який побудує Храм. Бог каже: «Я поставлю по тобі насіння твоє… і зміцню його царство… Я зміцню престола його царства навіки. Я буду йому за Батька, а він буде Мені за сина» (2Сам. 7:12-14). Та ж тема піднімається в Пс. 2, до якого, як ми вже бачили, зверталася первинна церква, молячись під час гонінь (Дії 4:25-26). Протистоячи злим володарям світу цього, Бог сповіщає, що Він помазав Свого царя над Сіоном. Перед цим царем затремтять усі народи, і цьому цареві Бог сказав: «Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив» (Пс. 2:7). Сенс полягає в тому, що через Месію Ізраїлевого Бог прийде до язичників, давши Месії всі народи світу (не лише Святу землю!) у «спадщину». Цим землям належить виконувати волю Творця, і вони пізнають дійсно мудре і справедливе правління (Пс. 2:8-12). Іншими словами, Пс. 2 не просто говорить про Месію як про Сина Божого. Тут ми знаходимо типово юдейську концепцію, яка і лягла в основу місіонерського покликання Павла, що коли Бог здійснить для Ізраїлю Свої обіцяння, усі народи підкорятимуться Його рятівному володарюванню.

Аналогічну думку ми знаходимо в Пс. 72 і знову в Пс. 89, де в. 26-27 утримують алюзію на 2Сам. 7. Показово і свідоцтво кумранських текстів: роздумуючи про месіанські обіцяння незадовго до Ісуса, кумраніти мислили в схожому напрямку. Загалом, християни вийшли не з безпрецедентно новаторським підходом до Псалмів, а використовували вже існуючу традицію тлумачення (хоча, звичайно, до них нікому і на думку не спадало віднести відповідні уривки до Ісуса з Назарету). Так, виконання обіцянь в Ісусі було несподіванкою: адже Ісуса розіпнули – хто ж знав, що така доля чекає Месію! Швидше вже, очікування були протилежними: згідно Пс. 2, Месія повинен уразити ворогів-язичників, скрушити їх «як посуд ганчарський».

Усе виявилося набагато складніше. Проте якщо навіть вглядітися в ці псалми – ті самі псалми і пророцтва, в які Павло вдумувався багато разів, – можна помітити драматичнішу лінію. Узяти хоч би Пс. 89. Спочатку псаломщик славить милість Божу і обіцяння Божі, дані царю і через царя. Проте закінчує він плачем і нерозумінням: звідки такі жахливі лиха? Звідки (що здається) залишеність Богом народу і його царя? Це перекликається з іншими псалмами плачу, псалмами про праведного страждальника, який вручає себе Богові і кінець кінцем набуває виправдання. Перекликається і з пророцтвами (зокрема, центральними пророцтвами Книги Ісаї) про Отрока ГОСПОДНЬОГО, що страждає, який «понесе гріх багатьох» і тим самим встановить новий Заповіт і нове творіння. У всіх цих текстах месіанський підтекст титулу «Син Божий» поступово з’єднувався з образом Ізраїлю: цар представляє свій народ; що відбувається з ним, відбувається з його народом. І навпаки.

І звичайно, зі стражданням і виправданням пов’язане найважливіше вчення християнства, про яке неодноразово говоритиме Павло: воскресіння (див. Дії 23:6-10; 24:15,21; 25:19; 26:8,23). Воскресивши Ісуса, Бог, Якого Ісус завжди називав Отцем, оголосив: «Дивіться! Він дійсно Мій син». Цю думку Павло проводить на початку найфундаментальнішого і найглибшого зі своїх послань, Послання до Римлян (Рим. 1:3-4). А це означає, що смерть Ісуса не є трагічна випадковість, але свідоме мучеництво Того, хто був живим виразом любові Отчої. У Павла ми знаходимо такі рядки: «Той же, Хто Сина Свого не пожалів, але видав Його за всіх нас, як же не дав би Він нам із Ним і всього?» (Рим. 8:32).

Але зачекайте хвилинку. Чи не змінився по ходу справи сенс титулу «Син Божий»? Так, змінився. Це вже не просто «Месія» і не просто «Ізраїль», але щось таке, про що Старий Заповіт не говорив (в усякому разі не говорив безпосередньо). Іноді, коли Павло пише, що Бог «послав Сина Свого» (Рим. 8:3; Гал. 4:4), його слова містять алюзію до тих єврейських текстів, де Бог «посилає» у світ «Премудрість», причому ця «Премудрість» є як би друге «я» Бога; через «Премудрість» Бог створив світ. Наскільки можна судити, ранні християни (можливо, передусім Павло) подивилися на месіанські сподівання під новим кутом: Месія є не просто Син Божий, але в певному розумінні сам Бог, втілення Бога, втілена Премудрість Божа. Вже на самій зорі християнства слова «Син Божий» стали означати всі ці сенси, анітрохи не відміняючи стержневого «месіанського» сенсу. І вони ясно пояснювали, що Павло став свідком «слави Божої в Особі Христовій» (2Кор. 4:6) у своєму дамаському видінні.

Безумовно, усім юдеям, які розділяли погляд, який Савл з Тарсу і сам розділяв ще нещодавно, усе це здавалося блюзнірським безумством. І чути подібні речі, та ще з доказами з Писання, від Савла було вище за їх сили. Це поклало початок черзі змов і гонінь, які не припинялися до самої Савлової смерті. З Дамаску йому довелося тікати. В Єрусалимі християни до нього спочатку ставилися з крайньою недовірою, а під кінець юдеї спробували спокуситися на саме його життя. (Варнава, упокой Господи його блаженну душу, тут і справді виступив як «син розради»: пояснив побратимам по вірі, що сталося з Савлом по дорозі в Дамаск.) Як з ним поступити?

Відповідь дуже важлива. Савл повинен повернутися додому. Він повинен відправитися до своїх. Він повинен почати з тих, хто його знає. Тут усе дуже непросто і трагічно: згадаємо, з яким болем і мукою апостол пише про це на початку Рим. 9. Але будуть і багаті місіонерські можливості. І от Савл сідає на корабель, щоб відправитися проповідувати (згодом він робитиме це не раз). Його місія починається…

Попередній запис

Дії 8:26-40 – 9:1-9

Дії 8:26-40 – Пилип і етіоп «А Ангол Господній промовив Пилипові, кажучи: Устань та на південь іди, на дорогу, що ... Читати далі

Наступний запис

Дії 9:32-43 – 10:1-16

Дії 9:32-43 – Знову про Петра «І сталося, як Петро всіх обходив, то прибув і до святих, що мешкали в ... Читати далі