Страх Божий. Що це означає? (Закінчення)

Раби (?) Божі

Вважаючи, що ми ходимо в Церкву саме через страх перед покаранням, невіруючі люди вважають, що релігійність принижує людину, пригнічує її “я” і взагалі робить нас рабами. Це дійсно так, якщо бачити в страху Божому страх перед карою, покаранням або відплатою. Тих, хто так його розуміє, релігія насправді закабаляє і перетворює на рабів. Ми знаємо тому безліч прикладів, ходити за якими далеко не потрібно. Проте, якщо ми розуміємо, що страх Божий – це не pavor або metus, а tіmor, віра наша дає нам крила, відкриває перед нами нові можливості і нові горизонти, дає нові сили. Саме в християнстві неможливе стає можливим. За словом Ісусовим: “Для людей це неможливо, та не для Бога, бо все можливо Богові” (Мк. 10:27).

У зв’язку з цим доречно буде згадати і те, що слово “ебед”, що означає служитель або співпрацівник Божий і одночасно отрок, тобто дитина, яка вже виросла, але ще не зовсім. З нею вже можна спілкуватися як з дорослим, але при цьому ще можна піклуватися про неї як про дитину – ось що таке “раб Божий!”

Один американський фізик, прочитавши мою статтю “Віра чи ідея”, прислав мені листа, в якому висловлює нерозуміння з приводу моїх слів про те, що християнство починається з колінопреклоніння. Слова ці і теза, що стоїть за ними, мені дуже дороги. Але… прочитавши його листа, я постарався поглянути на цю фразу його очима, поглядом освіченого, розумного і навіть доброго ученого, який, проте, нічого не знає ні про християнство, ні про богослужіння, ні про містичний досвід у християнстві. Поглянув і побачив, що ця фраза для людини, яка нічого не знає про християнство зсередини, а все тільки зовні, зображує людину, яка задавлена чи по-рабськи схиляє коліна перед Богом.

Так, саме так може зрозуміти колінопреклоніння християнина, якщо дивитися на нього зовні. Насправді, проте, у ньому виражається не рабська залежність, упокорення чи страх, а зовсім друге почуття – захват: “Які величні діла Твої, Господи! Все премудро створив Ти” (Пс. 103:24).

Це почуття пережив всякий лікар, який бачив безнадійну дитину, яка видужала; всяка мати, яка зустріла свого сина після війни живим, та врешті-решт – всяка дитина, яка виявила уранці в день свого народження біля ліжка іграшки чи книжки, про які довго мріяла. І любов, і вдячність, і щастя, і відчуття Його присутності поруч, загалом, повнота, – ось що таке наше колінопреклоніння, і ніщо друге, в усякому разі – не страх. “І ми пізнали любов, що має до нас Бог, і увірували в неї… У любові немає страху, але довершена любов проганяє страх” (1Ін. 4:16-18).

Богослов’я страху

І проте релігія, заснована на страху, чимось приваблива. Нещодавно вийшла книжечка під назвою “Оповідання сільських священиків” (на жаль, анонімна, без імені укладача), в якій надруковані замітки з журналу “Мандрівник” за 1866 р.

На обкладинці дивна церква, сільська дорога, загорожа, одним словом – ідилія. А всередині?

Розповідається, як на Ільїн день одна жінка, тільки почали дзвонити до служби, відправилася в поле в’язати снопи. На другий день увечері їхала вона на возі, кінь чогось злякався, кинувся з усієї сили скакати. Жінка впала, і колесо воза так зламало її, що “страшно було поглянути: шкіра з ноги була зідрана, кістка переламана, груди понівечені, обличчя, руки, одним словом – усе понівечене”. І померла без покаяння.

Молодий мужик, вже одружений, не слухався батьків, пив; батько став журити його, той хотів відповісти щось різке, але не встиг, сперся рукою на вікно, “від сильного натиску скло лопнуло, розбилося і обрізало руку Олексію вище кисті; хлинула кров”. Минуло шість днів – нещасний помер.

В однієї бідної вдови був син, у день Покрову поїхав він працювати, і його “під час роботи завалило глиною до смерті”.

Бідна чиновниця мучилася через безгрошів’я з сьома діточками і одного дня в серцях прокляла свою улюблену дочку, та пішла з подругою на річку і потонула, причому подругу вдалося врятувати, а дочку нещасною вийняли з води померлою. І так далі, і тому подібне…

Що хоче сказати нам укладач? Навіщо ще раз нам пропонується шлях раба?

Якщо в релігію додана неабияка доля страху, її можна з успіхом використовувати як інструмент, у першу чергу в цілях утримання суспільства під п’ятою тієї чи другої влади. За її допомогою можна маніпулювати суспільною свідомістю, утримувати людей від небажаних кроків і т.д. і т.п.

Перший час цей інструмент працює прекрасно, але потім неодмінно виявляється, що він нікуди не годиться.

Використання релігії як інструмента обертається трагедією для всіх. І для тих, хто її так використовує, і для народу, яким таким чином намагаються управляти, і для самої релігії. Це завжди призводить до розвитку спочатку повної релігійної байдужості, потім до вибуху безбожництва і тут же до появи нових сповідань і нових релігій. Саме такою новою релігією став наприкінці XІX століття марксизм, що зайняв у серцях не найгірших людей Росії місце Бога, витисненого звідти обов’язковістю посту, довідками про відвідування церковних служб, які потрібно було пред’являти за місцем роботи, і тією атмосферою страху, яка нагніталася за допомогою статейок з журналу “Мандрівник”, перевиданих незрозуміло чому в 1996 році.

Розумно було б припустити, що вказівки видавати такі книги і взагалі насаджувати в народі атмосферу страху сьогодні виходять від керівництва КПРФ і даються, щоб зробити нас більш слухняними, покірними і забитими і одночасно з метою ослабити вплив Церкви на людей, дискредитувати її в очах населення і т. д. Проте це не так. Книги ці видаються цілком чесними людьми і без жодних поганих задумів. Не в тому біда, що їх видавці кимсь найняті, а в тому, що і вони, а частенько і ми самі хочемо бути рабами.

Ми всі виросли в епоху рабства і з пелюшок були рабами, вже в 3-4 роки ми засвоїли загальнообов’язкову істину і до такої міри звикли до свого рабського стану, що на дорозі до Бога теж вибираємо шлях раба. Євреї в пустелі побачили в Мойсеєві ворога саме тому, що він звільнив їх від рабства (Вих. 16:2,3), ми теж бачимо ворога в кожному, хто нагадує нам про те, що ми покликані до свободи (Гал. 5:13), причому тільки з тієї причини, що до несвободи ми просто звикли, вона нам психологічно ближче. Але саме несвобода, що сковує наші серця, заважає нам відчути Ісуса, у Церкві ми бачимо постанови, вимоги, заборони і не відчуваємо Його присутності і тієї радості, яку вона нам дає.

***

У радянській школі дітей учили знанням, орієнтували на факти, розвивали їх пам’ять. Учили швидкому читанню, а потрібно вчити читанню повільному, але вдумливому. Але ніхто не розвивав їх почуття. І ось тепер, прийшовши в Церкву, вони теж хочуть усе знати і про Бога, і про істину, і про віру. І не розуміють, що головне тут не знати, а відчувати. І ця орієнтованість на знання робить нас якимись неживими, нас з нашою рабською психологією перетворює ще і на рабів нашого власного розуму і його неминуче обмежених можливостей, а тому ми все ще не в силах зануритися в Бога як в Океан.

Ми весь час і скрізь шукаємо ворогів, єретиків, перевіряємо нашу віру за правилами, як учень звіряється з відповіддю в задачнику, один одного лякаємо Богом, бачачи в Ньому, можливо, і доброго, але рабовласника, бо ми – раби.

Нам здається, що все навколо погано, жахливо, так погано, як не було ніколи раніше. Саме так пишуть сьогодні в багатьох книгах: “Росія ніколи не знала таких злочинів, які сьогодні терзають наше суспільство” (А при Леніні? А при Сталіні? Ні, як би ні було важко зараз, при них злочини були набагато жахливішими!). І тому ми досі не в силах проголосити: “Господня земля і все, що наповнює її, вселенна і всі, що живуть у ній” (Пс. 23:1). Адже це дійсно так.

Автор: священик Георгій Чистяков

Попередній запис

Страх Божий. Що це означає?

У релігійності дуже багатьох людей сьогодні дуже помітне місце займає страх перед покаранням. У радянські часи взагалі існувала думка, що ... Читати далі

Наступний запис

Невтішні наслідки

Чому багатьом людям з церковного середовища притаманне саме рабське сприйняття Страху Божого? Причому страх настільки в’їдається в їх душу, що ... Читати далі