Страх Божий. Що це означає?

У релігійності дуже багатьох людей сьогодні дуже помітне місце займає страх перед покаранням. У радянські часи взагалі існувала думка, що віруючі тільки тому і вірять у Бога, що після смерті не хочуть мучитися в пеклі. Саме як страх перед пекельними муками, які чекають на грішників після їх смерті, представляла християнську віру атеїстична пропаганда. І слід сказати, робила це цілком професійно.

Позбавлення від страху

Без сумніву, страх перед смертю і перед тим покаранням, яке за нею слідує, – це форма віри, але тільки чисто середньовічна. Художники тоді зображували на фресках і картинах Страшний суд, пекельне полум’я, бісів, які мучать грішників і з мерзотним сміхом тягнуть їх у пекло… Такого роду зображення можна знайти практично в будь-якому середньовічному храмі як на Сході, так і на Заході.

Саме тоді з’явився і відсутній у Священному Писанні вираз Страшний (!) суд – в Євангелії такого виразу немає, не знали його і християни перших століть. Та і ми тепер розуміємо, що страшний цей суд тільки одним – тим, до якої міри він простий. У нас не запитає Суддя, як ми постили чи як ми молилися, не запитає Він і про те, до якої Церкви ми належали, який символ віри сповідували і як розуміли той або іншій догмат. Він скаже просто: “Був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене” або навпаки: “Був нагим, і не зодягли Мене; недужим і у в’язниці, і не відвідали Мене” (Мф. 25:36,43).

Проте в Середні віки релігія більшості була заснована саме на страху перед посмертним або навіть прижиттєвим покаранням. “Страх створив богів”, – вигукнув один римський поет і був по-своєму правий, бо говорив не про нашу віру, не про Бога, а про богів, і, отже, про язичницькі релігії. Від язичників цей страх успадкували християни, особливо ті, для яких віра була заснована не на Євангелії, а на природному для людини прагненні захистити себе перед незрозумілим і, загалом, ворожим світом, де кожного на кожному кроці підстерігає якась прикрість.

У XVІІІ – XІX ст. під впливом бурхливого розвитку науки і в результаті того, що людина протягом цих двох століть мало-помалу почала усвідомлювати, що таке права людини, і відчувати потребу не бути рабом у соціальному сенсі, страх цей став проходити. У результаті людина, звільнившись від страху (чому можна тільки радіти, оскільки страх – це завжди рабство, пригніченість, а Господь наш кличе нас до свободи), одночасно почала втрачати віру (а це вже біда!), але тільки з тієї причини, що ця віра була перемішана з чисто язичницьким за своєю природою страхом. Страх цей ще в ІV столітті принесли в церковні стіни ті номінальні християни, про яких говорить блаженний Августин: люди, які хрестилися і зовні стали християнами, але по суті залишилися язичниками.

Звідси французький атеїзм епохи Вольтера, Дідро і Даламбера. Люди відчули себе вільними від страху перед покаранням і зі свого життя видалили Бога. Трагедія людей цього часу і в їх числі блискучих мислителів, учених і поетів полягає в тому, що вони відмовилися від Бога в той самий момент, коли з’явилися дивні можливості Його відчути, відкрити Його для себе і для майбутнього. Усе сталося як у прислів’ї: разом з водою виплеснули дитину, разом із середньовічними забобонами, які неминуче повинні були піти (і слава Богу, багато в чому вже пішли з життя), людство втратило віру. Виплеснутою дитиною виявилося Немовля, Яке народилося у Вифлеємі.

Діти, яких учать боятися Бога і того, як Він покарає, в якийсь період свого життя переживають те ж саме, що довелося пережити за часів Д. Дідро всій нашій цивілізації. Вони перестають боятися, стають безбожниками і відмовляються в результаті від якої б то не було моральності. Ж.-П. Сартр розповідає, як у дитинстві він пропалив, граючи сірниками, килим; спочатку він чекав, що Бог, Який бачить усе, покарає його за це, а потім, коли покарання не відбулося, зрозумів, що боятися Його не треба, а значить, як казав Достоєвський, “усе дозволено”. Так у серці майбутнього філософа почали проростати перші паростки невір’я.

Три дороги до Бога

Прийнято вважати що до Бога ведуть три дороги: раба, наймита і сина. Коли людина утримується від гріхів через страх перед муками, це безуспішно і неплідно, такий шлях раба, яким керує страх перед покаранням. Шлях наймита пов’язаний з бажанням заробити собі нагороду. Навіть, якщо це бажання потрапити до Царства Небесного. Все рівно це залишається наймитством. Адже Бог хоче, щоб ми йшли до Нього шляхом синівським, тобто з любові і старанності до Нього поводилися чесно і насолоджувалися б рятівним з’єднанням з Ним у душі і серці. У минулому до Бога, можливо, вели три дороги, тепер стало ясно, що перша і друга – тупикові; йдучи ними, можна прийти тільки до нервового зриву, погубити і себе, і багатьох навколо себе людей.

І проте навіть ми самі іноді лякаємо один одного тим, що Бог за щось покарає. “Бог покарав”, – говоримо ми про людей, в яких щось сталося, якщо вважаємо, що вони заслуговують на покарання. Виходить, що ми боїмося Бога, як греки – Зевса, єгиптяни – Амона, а римляни – Юпітера. І при цьому не помічаємо, як самі стаємо язичниками.

І проте без страху Божого не можна! Цей вираз зустрічається в Біблії безліч разів, і, зрозуміло, не випадково. Тільки потрібно зрозуміти, що таке цей страх, який навчає мудрості (Притч. 15:33), відводить від зла (там же, 16:6) і веде до життя (там же, 19:23), він чистий (Пс. 18:10) і, крім усього другого, полягає в тому, щоб ненавидіти зло (Притч. 8:13). Проте це не жах перед Богом і не страх перед покаранням. Бог не стежить і не спостерігає за нами, але ми можемо легко причинити Йому біль.

На питання, що таке страх Божий, вичерпну відповідь дає Біблія латинською мовою – Вульгата. За тисячу років історії в мові Горація, Тибула, Овідія і других видатних поетів людства накопичився величезний словарний запас, латинські слова передають щонайтонші відтінки сенсу там, де майже всяка друга мова буде безсилою. Одне грецьке слово “фобос” (страх) по-латині це і “pavor”, і “metus”, і “terror”, але є ще слово “tіmor”, і саме цим останнім перекладається слово “фобос”, коли йдеться про страх Божий. “Tіmor” – це страх спричинити біль, образити, страх втратити. Це дуже важливо зрозуміти, щоб наше духовне життя і наше життя в цілому стало нормальним.

Я боюся вовка чи носорога, але я, коли бачу птахів у саду, теж боюся, але боюся злякати їх гучним голосом або різкими рухами. Хтось боїться маму, бо вона може випороти, а хтось другий боїться свою маму засмутити чи спричинити якийсь біль. Ось де криється різниця між чисто людським страхом перед чимось страшним і тим страхом Божим, який є для всіх нас дорогоцінний скарб.

Ті сердиті православні молоді люди 90-х років, для яких релігія пов’язана передусім зі страхом перед Статутом, перед тим, як би не порушити піст або не скоїти якогось іншого гріха, похмурі, суворі, зовні схожі на ченців і черниць, вибрали сьогодні шлях раба. Зрозуміло чому – ми за радянських часів занадто довго були рабами, тому тепер позбавитися від рабської психології нам важко, навіть майже неможливо. Але це необхідно, інакше і ми втратимо віру, як втратили її наші прадіди і діди, які відмовилися від Бога, бо в Богу бачили несвободу. Зрозуміти їх можна. Відмовляючись від Бога розумом, вони продиралися до Нього серцем; відкидаючи несвободу, вони рвалися саме до Бога, але тільки не знали, що той, хто їм такий потрібний, кого їм так не вистачає, – це саме Він, а не хтось іншій.

Безбожники кінця позаминулого століття, які від’їжджали в глибинку, ставали там лікарями, акушерами і учителями, були в тисячу разів ближче до Ісуса, ніж зарозумілі купці і чиновники, які не пропускали жодного богослужіння. Але ці дивні хлопці і дівчата нашого минулого, які могли б стати справжніми святими, у серці палаючи Богом, на жаль, відкидали Його розумом, не лише не приймали Його, але зневажали і навіть ненавиділи. Але насправді відкидали вони не Бога, а тільки рабський до Нього шлях. Так навіщо ж ми тепер знову повертаємо на цю тупикову дорогу?

Автор: священик Георгій Чистяков

Попередній запис

Про людські страхи

Сьогодні ми вирішили поговорити про страхи. Кожен з нас щось боїться. Деякі страхи переслідують людей із самого дитинства, комусь вдалося ... Читати далі

Наступний запис

Страх Божий. Що це означає? (Закінчення)

Раби (?) Божі Вважаючи, що ми ходимо в Церкву саме через страх перед покаранням, невіруючі люди вважають, що релігійність принижує ... Читати далі