Чи правда, що християни утримуються від зла із страху перед покаранням?

Міф і його викриття

Міф:

Християни утримуються від аморальних вчинків через страх перед божественним покаранням, тоді як невіруючі можуть і без нагляду з боку божества бути хорошими. Як пише один атеїстичний автор, “Тих, хто утримується від скоєння злочинів лише із страху перед гнівом Всевишнього, а не тому, що вони бачать різницю між добром і злом, не слід звеличувати і вихваляти. І вже тим більше – не слід їм довіряти”.

А насправді?

Краще утримуватися від гріха страхом покарання, ніж не утримуватися нічим – але в християнському житті цей мотив не може бути переважаючим. Святий Авва Дорофій, духовний письменник VІ ст., каже про те, що віра людини може проходити три етапи – віру раба, який догоджає Богові із страху перед покаранням, віру найманця, який працює в очікуванні нагороди, і віру сина, який прагне догодити Небесному Отцю з щирої любові і поваги. “Віра раба” – це краще, ніж нічого, але вона не є зрілою, вона повинна змінитися “вірою сина” у міру духовного зростання людини.

Страх може зіграти позитивну роль, коли людина навертається “від темряви до світла і з-під влади сатани до Бога” (Діян. 26:18), він може спрацювати як останній запобіжник на шляху серйозного падіння, але він не може служити постійним паливом віри.

Новозавітна етика – це не етика страху. Щоб зрозуміти її, нам варто трохи поглянути на те, у чому, власне, полягає та звістка, яку сповіщає Новий Завіт. Всупереч тому, що люди схильні чекати, Блага Звістка християнства – це не список приписів, з обіцянками заохочень за їх дотримання і покарань за порушення. Щось подібне ми знаходимо в Старому Завіті, коли Бог тільки готує людей до приходу Спасителя, але в Новому Завіті йдеться про інше.

Євангеліє, буквально “блага звістка”, не про те, що слід зробити, щоб уникнути покарання чи отримати нагороду. Воно про те, наскільки нас полюбив Бог, і що Він заради нас зробив. Він створив нас для вічного і блаженного життя, і коли ми відпали від Нього в гріх, Він Сам зійшов у цей пропащий світ, щоб врятувати нас. Бог став людиною в особі Ісуса Христа, і як людина Він перейняв усю тяжкість гріха і прокляття на Себе, щоб через Своє воскресіння дарувати нам життя вічне і блаженне. Як каже святий апостол Павло, “Бо я передав вам спочатку те, що й сам прийняв, а саме: що Христос помер за гріхи наші, за Писанням, і що Він був похований, і що воскрес на третій день, за Писанням, і що явився Кифі, потім одинадцятьом” (1Кор. 15:3-5).

Христос відкрив нам двері вічного життя, і стати християнином – означає увійти до цих дверей. Навернення до Христа, як його бачить Новий Завіт, це щось набагато глибше, ніж просто зміна переконань.

Воно означає, що в наше життя, самим буквальним і дієвим чином вторглися надприродні сили, сам Творець Всесвіту доторкнувся до нас і перетворив нас на щось абсолютно нове. Якщо використовувати образ К. С. Льюїса, нас можна порівняти із статуями, що ожили. Цю радикальну зміну Новий Завіт називає “новим народженням” або навіть “новим творінням”. Головні події нашої віри – смерть і Воскресіння Ісуса Христа з мертвих – стають нашими і відбуваються з нами. У таїнстві Святого Хрещення ми померли Його смертю і воскресли до нового життя Його Воскресінням.

Звичайно, цей надприродній дар має бути пізнаний і сприйнятий особистою вірою: ми приймаємо слово Боже як істину, і істину – про нас особисто.

Наприклад, апостол Іоанн каже: “Улюблені! Ми тепер діти Божі, але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що‚ коли відкриється, будемо подібні до Нього, тому що побачимо Його, як Він є” (1Ін. 3:2), і ми приймаємо – так, це дійсно так, ми тепер діти Божі. Ми тепер, по дару віри і Хрещення, маємо абсолютно новий статус і нове життя. Бог обрав нас, спокутав, придбав Собі, очистив, простив, прийняв нас у Свою сім’ю. Тепер ми вчимося жити цим новим життям. Як каже святий апостол Павло: “Отже, вдягніться, як обрані Божі, святі та улюблені, в милосердя, благість, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння, поступаючись один одному і прощаючи взаємно, коли хто на кого має скаргу: як Христос простив вас, так і ви” (Кол. 3:12,13).

Християнська етика будується не на вірі в те, що “Бог обійдеться зі мною погано, якщо я буду неправильно себе поводити”, але на вірі в те, що “Бог обійшовся зі мною неймовірно добре, і я хочу, щоб це проявлялося в моїй поведінці”. Як каже Христос, “Якщо любите Мене, то дотримуйтесь Моїх заповідей” (Ін. 14:15).

Мотивом для послуху Богові, таким чином, є не страх перед покаранням, але наша нова ідентичність як дітей Божих і наші нові стосунки з Богом. Як каже апостол, «тому що ви не прийняли духа рабства знову на страх, але прийняли Духа усиновлення, Яким кличемо: “Авва, Отче!”» (Рим. 8:15).

Навіть у звичайному житті людина може утримуватися від якихось злих вчинків з різних причин. Наприклад, людина може не красти з будівництва, де вона працює, із страху потрапити до в’язниці. Вона може поводитися чесно, бо цінує цю роботу як можливість заробляти. Вона може віддалятися від крадіжки, бо в неї є певне уявлення про себе – “я чесна людина, я так не чиню”. Нарешті, вона може вважати будівництво своєю справою – наприклад, вона зводить будинок, де житиме її сім’я, або храм, де вона поклонятиметься Богові.

Хоча Новий Завіт допускає думку про Боже покарання (у сенсі “настанови”, Євр. 12:6), християнин – це людина, яка віддана Богові не через страх покарання, а тому, що Бог гідний цього. Як каже святий Іоанн Златоуст, “Образити ж Бога важче, ніж бути покараним… А ми знаходимося в такому жалюгідному становищі, що якби не було геєнського страху, то, можливо, і не побажали б зробити щось добре… Якби ми любили Христа, як любити слід, то знали б, що образити улюбленого важче за геєну. Але ми не любимо, тому і не розуміємо величезності цього покарання. І це саме є те, про що я переважно засмучуюся і плачу”.

Кому і навіщо потрібен цей міф?

Цей міф має дуже глибоке коріння – він сходить ще до Адама, який “злякався… і сховався” (Бут. 3:10), коли Бог шукав його. З часів падіння грішна людина схильна сприймати Бога як когось ворожого і страхітливого, когось, кому краще не потрапляти на очі – і кому покорятися можна тільки із страху. Атеїстична література повна уїдливих карикатур і озлоблених скарг на “космічного тирана” – хоча Його, на думку атеїстів, не існує.

З іншого боку, іноді на атеїстів дивляться з підозрілістю і недовірою, і вони, зі свого боку, рвуться довести, що не гірше віруючих можуть бути моральними людьми і чесними громадянами. З цим можна тільки погодитися – звичайно, можуть. Усі люди – а не тільки вірні – “бачать різницю між добром і злом”. Але сама здатність бачити цю різницю припускає, що ця різниця реальна – у всесвіті є справжнє Добро, і ми повинні прагнути до Нього, є справжнє зло, і ми повинні віддалятися від нього. Не через страх покарання, а заради Нього самого.

Автор: Сергій Худієв

Попередній запис

Чому в Біблії робиться акцент на страх Божий?

Коротко відповідаючи на це запитання можна сказати так: українська Біблія використовує слово "страх" для декількох різних слів оригіналу. Усі ці ... Читати далі

Наступний запис

Початок проповіді

«Початок премудрости – страх Господній…» (Пс. 110:10). Цікаво було поглянути на реакцію затятих атеїстів, які вважають віруючих людей мало недоумками, ... Читати далі