Бути святим – означає бути…
Бути святим – означає зберігати вірність Богові і проявляти відданість, милосердя, доброзичливість, доброту, довготерпіння, праведність подібно до того, як Бог проявляє їх у Своїх стосунках з людством. Новий Завіт підкреслює змістовну сторону святості, представляючи праведність як шлях до святості (див. Рим. 6:19). Згідно з Новим Завітом, святістю є не почуття чи духовні переживання, а такий спосіб життя, світогляд і поведінка, в яких відбивається характер Отця і Сина.
Святість християнина, також як і святість його Господа, – це такі стосунки з цим світом, за яких християнин знаходиться у світі, не будучи його частиною (див. Ін. 17:14-16). Святість вимагає відділення і в той же час участі; усунення і в той же час залучення.
Бути частиною світу – означає бути підвладним пристрастям, що панують у світі: прагненню до задоволень, прибутку і високого становища. Християни повинні відкинути це панування, хоча світ буде їх за це ненавидіти так само, як він ненавидів Христа, ненавидіти за те, що діти Божі вважають турботи світу непотрібними і порожніми (а так воно і є), а поневолення цими турботами розглядають як втрату людського образу (що теж правда).
У житті святої людини речі – не головне. Життя християнина повинне відрізнятися помірністю, утриманням від розкоші і відсутністю показовості. Святий знає, що все його майно дане йому Богом для розумного розпорядження; він готовий позбутися всього заради Господа. Святі люди не нехтують речами цього світу, але вони і не знаходяться в рабстві в речей. Святі не дивляться крадькома на всі боки, порівнюючи те враження, яке вони чинять, з тим враженням, яке чинять інші. Свята людина повинна бути вільною від власницької пристрасті і других форм егоїзму. Скарб християнина знаходиться в Бога, там же, де і його серце (див. Мф. 6:19-21). Рішуча відмова віруючого від системи цінностей цього світу і відверта, віддана, палка любов до Бога можуть дратувати людей, які знаходяться поруч, але не тому, що віруюча людина дивна, а вони нормальні, а тому, що вона чесніша і людяніша за них.
Проте бути святим, тобто відокремленим, не означає ставати байдужим до потреб інших людей. Немає нічого, що більш суперечить святості, ніж втрата інтересу до ближніх. Відділення від цього світу і його нечестивих пожадань має бути доповнене участю в житті тих, хто має потребу.
Зовнішнім проявом святості самого Христа було спілкування зі всякого роду людьми, включаючи митарів і людей з поганою репутацією, яким Він приділяв не менше уваги, ніж іншим. Він не проходив повз незнатних і незаможних, повз тих, до кого суспільство ставилося зверхньо. Навпаки, Ісус був знаменитий Своєю неравинською звичкою зближуватися з подібними людьми і проводити з ними час. Ця частина святості Ісуса має бути частиною святості і Його учнів. Якщо відділення, про яке говорилося вище, – це виконання першої великої заповіді, то участь у житті людей є виконання другої.
Слово “святість” для сучасної людини означає щось бліде, безживне, відчужене і пасивне. Це говорить про те, як мало насправді вона знає про неї. Святість у біблійному значенні цього слова – це якість, що стверджує, дихає енергією і життям, а часто і пристрастю.
-
ДАР СВЯТОСТІ
Августин молився Богові так: “Даруй, що повеліваєш, і повелівай, що бажаєш”, і ця молитва виражає глибоке розуміння біблійного богослов’я. Бог дійсно дає те, що бажає, і святість, яку Він вимагає від Своїх дітей, – теж Його дар. Бог сам освячує грішників. У Старому Завіті Він оголошує: “Я Господь, Який освячує вас” (Вих. 31:13; Лев. 20:8; 21:8). І в Новому Завіті говориться про Христа Ісуса “Який став для нас… освяченням” (1 Кор. 1:30). “Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї, щоб освятити її” (Еф. 5:25,26). “[Ви] освятилися… іменем Господа нашого Ісуса Христа і Духом Бога нашого” (1 Кор. 6:11). Святість, або освячення, у цих уривках представлена як дар від Бога.
Положення
Новий Завіт ясно говорить, що дар освячення складається з двох частин. Перша з них – це нове положення освячених стосовно світу і Бога. Бог раз і назавжди освячує грішників, тобто приводить їх до Себе, відділяє їх від світу, позбавляє від влади гріха і сатани і вступає з ними в спілкування. Тому в такому сенсі освячення схоже на виправдання, усиновлення і відродження. У Посланні до Євреїв дієслово “освятити” завжди використовується в цьому значенні (див. Євр. 2:11; 10:10,14,29; 13:12). З цього погляду освячення – це благословення, яке християнин раз і назавжди отримує по вірі з моменту навернення до Христа (див. Діян. 26:18), і може дивитися на нього, як на справу минулого. Тому Новий Завіт називає віруючих святими (“хагіос”). Новий Завіт не говорить, що християни повинні провадити святе життя для того, щоб стати святими, навпаки, він стверджує, що внаслідок того, що вони стали святими, вони надалі повинні жити свято. Це перша і основна частина Божого дару освячення.
Розвиток
Друга частина дару освячення – преображення і зростання. У цьому сенсі освячення – це робота Святого Духа у віруючому впродовж усього його життя, що призводить до зростання християнина в благодаті (1 Пет. 2:2; 2 Пет. 3:18; Еф. 4:14,15) і все більшого уподібнення його розуму, серця і всього життя образу Господа Ісуса Христа (Рим. 12:2; 2 Кор. 3:18; Еф. 4:23,24; Кол. 3:10).
У цій справі освячення Бог закликає нас до співпраці, бо Він “створює в нас і хотіння, і діяння за Своїм благоволінням” (Флп. 2:13). Він закликає нас Духом убивати свої гріхи (Рим. 8:13; Кол. 3:5) і здійснювати добрі справи, які дуже детально описані в повчальних частинах Нового Завіту. У пісні, де говориться, що “святість – у вірі в Христа, не в моїх зусиллях”, закралася помилка. Звичайно, святість – у вірі в Христа. Усі свої сили для святого життя ми повинні черпати в Ньому вірою і молитвою, бо без Нього ми нічого не можемо робити. Але святість також і в “моїх зусиллях”, бо після того, як ми визнали свою неміч і попросили про допомогу, ми повинні боротися з гріхом (Євр. 12:4), противитися дияволові (Як. 4:7), змагатися добрим подвигом віри (1 Тим. 6:12). Святості не може бути у вірі без справ, також як і в справах без віри. Дуже важливо зберігати в цьому питанні рівновагу, хоча це не завжди вдається.
-
СВЯТІСТЬ НЕБЕС
Святість – це результат і мета нашого обрання (Еф. 1:4), нашого спокутування (Еф. 5:25-27), нашого покликання Богом (1 Сол. 4:7) і Його очищаючих випробувань, які Він посилає нам (Євр. 12:10). Проте, повністю досягти святості в цьому світі неможливо. Видіння Захарії про відновлений Єрусалим, в якому “на кінських уборах буде написано: “Святиня Господу”… і всі казани в Єрусалимі та Юдеї будуть святинею Господа Саваофа” (Зах. 14:20,21), – це образ тієї святості, до якої зумовлена Церква; але ця святість не стане реальною, поки новий Єрусалим, “святе місто”, не з’явиться, як наречена, яка прикрашена для жениха (Одкр. 21:2). Коли робота благодаті завершиться, Божий народ буде відокремлений не лише від влади гріха, але і від його присутності. На небесах не буде гріха, бо ті, хто буде там, вже не зможуть грішити. Прославлення означає, крім усього іншого, і остаточне викорінювання гріха з нашої природи, і святість, таким чином, досягне досконалості на небесах. Нездатність грішити стане нашою свободою і нашою радістю. А доки ми ще на землі, для нас щодня звучить заклик: “Намагайтеся мати мир з усіма і святість, без якої ніхто не побачить Господа” (Євр. 12:14).
Автор: Джеймс Пакер
