Ще раз про безпорадність

Дозвольте мені дещо додати до питання про безпорадність у молитві.

Її можна відчувати по-різному. Особливий вплив вона може чинити на наші почуття. Як правило, ми відчуваємо свою безпорадність найглибше на перших східцях нашого християнського досвіду. У той період, коли Господь робить нас “упокореними і смиренними духом” (Ісаї 57:15), коли Він крушить нашу самолюбність і зарозумілість, наша емоційна сфера, поза всяким сумнівом, відчуватиме серйозні потрясіння. Не через те, що ми дізнаємося багато нового і невідомого, а здебільшого через те, що багато речей і явищ здаються нам неприйнятними. Бог такий, що ми не здатні повністю осягнути Його. Він такий великий, що жодне з Його творінь не здатне сприйняти Його в усій повноті.

Як згадувалося вище, невдовзі грішник, який пробудився, починає розуміти, що шляхи Божі несповідимі. “Чому я не отримав миру, упевненості і радості? Чому Бог не позбавить мене від тієї недуги, яку я не в силах виносити? Чому Він дозволяє мені тонути у вічній муці, хоча Він бачить, наскільки велике моє бажання врятуватися? Чому Він жодним словом не відповідає на крики болі, що піднімаються з моєї душі?”

У спокійному стані ми здатні перенести дуже багато, якщо бачимо причину чи мету своїх страждань. Але те, що ми не здатні зрозуміти і через це вважаємо безглуздим, найбільше дратує і робить нас бунтівними. З цієї причини найважливішим каменем спотикання на нашому шляху до Бога стає саме Його непередбачуваність. Тут нам на допомогу приходять слова Христові: “І блаженний той, хто не спокуситься через Мене” (Мф. 11:6).

З тієї ж причини жоден з Божих проявів не крушить нашу самолюбність і зарозумілість так, як ця Його властивість. У перший момент ми опиняємося в становищі людини, яка взагалі не знає, що робити. Ми не здатні повернутися до свого колишнього життя і не можемо знайти шлях до Бога. До того ж ми ще не навчилися підкорятися Тому, Чиї шляхи несповідимі. У результаті вся наша сутність бунтує.

Незбагненне завжди наповнює нас паралізуючим страхом.

Всякий, хто долає цей страх і не втікає від Бога або від своєї власної свідомості, хто зупиняється в присутності непередбачуваного Бога, той зустрічається з дивом. Бог руйнує самолюбність і зарозумілість такої людини. Не розуміючи, як це сталося, безпорадна душа виявляється пов’язаною узами дружби з незбагненним Богом. Він Сам, у Христі, дозволяє цій душі схилитися перед Його незбагненністю, прийняти її, спертися на неї і затвердитися в Богу, Чиї шляхи вона не здатна повністю зрозуміти.

Таким чином, у житті грішника відбувається подія, що має вирішальне значення. Він стає здатним сприйняти не лише Божу непередбачуваність, але і свою власну безпорадність.

До цього моменту такі явища приводили всю його сутність у стан бунту і напруженості, тепер же він відчув на собі, що безпорадність є істинним благанням грішника до Бога. Не в чиємусь викладі, а завдяки власному досвіду він дізнається, що немовля не безпорадніше відносно матері, ніж він сам безпорадний стосовно Бога. Він безпорадний буквально скрізь: будь то прощення гріхів, перемога над гріхом, нове життя його душі, збільшення благодаті чи надбання істинної віри в повсякденному житті з Богом і людьми.

Його безпорадність стає новим чинником у його молитовному житті. Раніше безпорадність була епіцентром бурі в його молитовному житті і чи спонукала його до прохального плачу в його немочі, чи настільки замикала його вуста, що він не в силах був знайти жодного слова, щоб виразити свої сподівання. Тепер же його безпорадність стала спокійною, надійною силою в молитовному житті. Упокорене і скрушене серце знає, що в нього немає жодних переваг перед Богом і що єдине, що йому залишається, це прийняти власну безпорадність і дозволити святому і всемогутньому Богові піклуватися про нас; точно так і немовля віддає себе турботам своєї матері.

Тому молитва полягає в тому, щоб день у день говорити Богові про свою безпорадність. Нас спонукують до того, щоб ми постійно молилися Божому Духові, Який є Дух молитви, і Який наново відкриває нашу безпорадність, щоб ми зрозуміли, як мало дано нам від природи сил вірити, любити, сподіватися, служити, жертвувати, страждати, вивчати Біблію, молитися і боротися зі своїми гріховними бажаннями.

Часто трапляється, що ми йдемо від цього благословенного стану безпорадності. Наші самолюбність і самовпевненість набувають своєї колишньої сили. Це призводить до того, що ми знову перестаємо відчувати себе безпорадними. Ми губимося і занурюємося в турботи. Усе знову стає заплутаним. Ми не впевнені, що наші гріхи будуть прощені. Божий мир зникає з нашого життя. Світська свідомість і брак духовної зацікавленості починають руйнувати наше духовне життя. Гріх знову здобуває перемогу в нашому повсякденному житті, і ми все менш охоче виконуємо ту службу, яку зобов’язані нести перед Богом.

Це триває до тих пір, доки Богові не вдається привести нас у стан упокорювання і покаяння, і ми знову стаємо безпорадними грішниками, здатними зробити лише одне, – дозволити безмежному Богові покрити нас Своєю милістю, любити і піклуватися про нас. У цей момент наша безпорадність відновлює в нас правильне ставлення як до Бога, так і до людини. Передусім вона відновлює в нас правильний настрій під час молитви.

Стан безпорадності в молитві вражаючим чином нагадує становище людини, в якої немає ніг або яка паралізована. Спочатку це болюче, практично нестерпно бути таким безпорадним, щоб не мати можливості навіть піднести ложку до рота чи зігнати муху з лиця. Легко зрозуміти, чому людина, яка зазнає подібні страждання, не може уникнути внутрішньої напруженості і навіть протесту в мить, коли вона докладає величезні зусилля, щоб використовувати свої кінцівки як раніше.

Проте подивіться на ту ж людину, коли вона вже змирилася зі своєю хворобою і звикла до своєї безпорадності. Вона так же безпорадна, як і раніше, проте ця безпорадність більш не приносить їй болю чи занепокоєння. Вона стає частиною її самої і накладає відбиток на всі її дії і стосунки. Вона як і раніше потребує допомоги, і це робить її упокореною. Зауважте також, як це упокорювання наклало на неї свій відбиток. Коли вона упокорено і тихо просить про допомогу, вона робить це так, немов вибачається за свої прохання. Також зауважте, наскільки вдячна вона за щонайменшу допомогу, яку вона отримує.

Усі її думки і усі її плани обумовлені її безпорадним станом. Вона, звичайно ж, в усьому залежить від тих, хто надає їй допомогу. Ми помічаємо, що це почуття залежності перетворюється у виняткову симпатію між нею і тими, хто їй допомагає, у найсильнішу прихильність, яка тільки можлива між людьми.

Так само і наша безпорадність здатна прив’язати нас до Бога і змусити нас відчувати найсильнішу залежність від Нього, яку неможливо виразити словами. Оживіть у своїй пам’яті слова Христові: “Без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15:5). В одному реченні Він каже нам істину, на осягання якої вимагається все життя і яку ми повністю не зможемо осягнути, навіть підійшовши до брам смерті.

Я ніколи не втомлююся підкреслювати, як ми безпорадні, бо наша безпорадність залишається не лише вирішальним чинником у нашому молитовному житті, але і всього нашого ставлення до Бога. З тієї миті, як ми усвідомлюємо свою безпорадність, ми стаємо непереможними, жодна хвороба не засмутить нас, жодна перешкода не налякає. Ми не чекатимемо від себе нічого і в молитві звертатимемося зі своїми труднощами до Бога. А це означає, що ми відкрили двері перед Ним і надали Богові можливість допомогти нам у нашому безпорадному становищі тією дивною силою, яка знаходиться в Його розпорядженні.

Попередній запис

Вагомі молитви безпорадних

Молитва – для безпорадних. Подумаємо про грішника, який більш не тікає від Бога. Він стоїть в оточенні небесного світла. Поступово ... Читати далі

Наступний запис

Друга ознака – віра

2. Віра. Тепер я перейду до другого аспекту, що становить суть молитви, – до того стану серця, який Бог розпізнає ... Читати далі