Луки 3:21-38 – 4:1-13

Луки 3:21-38 – Хрищення Ісуса і Його родовід

«І сталося, як христились усі люди, і як Ісус, охристившись, молився, розкрилося небо, і Дух Святий злинув на Нього в тілесному вигляді, як голуб, і голос із неба почувся, що мовив: Ти Син Мій Улюблений, що Я вподобав Тебе! А Сам Ісус, розпочинаючи, мав років із тридцять, бувши, як думано, сином Йосипа, Ілія, сина Маттатового, сина Левіїного, сина Мелхіїного, сина Яннаєвого, сина Йосипового, сина Маттатієвого, сина Амосова, сина Наумового, сина Еслієвого, сина Наггеєвого, сина Маатового, сина Маттатієвого, сина Семенієвого, сина Йосихового, сина Йодаєвого, сина Йоананового, сина Рисаєвого, сина Зоровавелевого, сина Салатіїлового, сина Нирієвого, сина Мелхієвого, сина Аддієвого, сина Косамового, сина Елмадамового, сина Ірового, сина Ісуєвого, сина Еліезерового, сина Йоримового, сина Маттатієвого, сина Левієвого, сина Семенового, сина Юдиного, сина Йосипового, сина Йонамового, сина Еліякимового, сина Мелеаєвого, сина Меннаєвого, сина Маттатаєвого, сина Натамового, сина Давидового, сина Єссеєвого, сина Йовидового, сина Воозового, сина Салаєвого, сина Наассонового, сина Амінадавого, сина Адмінієвого, сина Арнієвого, сина Есромового, сина Фаресового, сина Юдиного, сина Яковлевого, сина Ісакового, сина Авраамового, сина Тариного, сина Нахорового, сина Серухового, сина Рагавового, сина Фалекового, сина Еверового, сина Салиного, сина Каїнамового, сина Арфаксадового, сина Симового, сина Ноєвого, сина Ламехового, сина Матусалового, сина Енохового, сина Яретового, сина Малелеїлового, сина Каїнамового, сина Еносового, сина Ситового, сина Адамового, Сином Божим.»

Коли кілька років тому я відвідав Нову Зеландію, то навчився вітати публіку в традиційній манері маорі. Мені було дуже приємно і цінно те, як мене вітали ці древні люди, багато з яких стали тепер благочестивими християнами, і я був радий випадку щось дізнатися про їх історію і культуру.

Багато новозеландських маорі можуть вам розповісти, на якому з перших восьми довгих каное прибули в цю країну їх предки 800 або 1000 років тому. Є всі підстави припускати, що ці пов’язані із сімейною генеалогією спогади досить точні. Багато людей у сучасному світі, не кажучи вже про старовину, переказують один одному історію свого роду. Безумовно, історію цю кожного разу прикрашають, але їй беззастережно довіряють. Тільки в сучасному західному світі або там, де внаслідок війни і міграцій сім’ї розпалися, люди не знають своїх предків далі за одне-два покоління.

Євреї особливо дбали за збереження свого родоводу, і в них були на те підстави. Бог дав вічні обіцяння Аврааму і його нащадкам, і під час воєн, вимушеного вигнання і масового геноциду, вони зберігали свої спогади і міцно трималися (як роблять і тепер) свого родоводу як лінії життя. Декілька початкових розділів Першої книги Хронік у Старому Заповіті складаються цілком з перерахування імен і, можливо, викликають нерозуміння в сучасного читача, але для сучасників цих книг родоводи були чимось життєво важливим. Люди хотіли знати, хто вони такі, а це означало знати те, до якої частини народу Ізраїльського вони належать.

Тому із самого початку здається дивним, що ми маємо в розпорядженні не один, а два – причому різні – родоводи Ісуса. Матвій починає свою книгу з перерахування імен від Авраама до Ісуса; Лука додає у своє оповідання родовід від Ісуса – через Авраама – до Адама і від Адама до самого Бога. І дивне те, що родоводи в Матвія і в Луки не співпадають. У Луки значно більше поколінь між Авраамом і Ісусом; і, хоча в деяких моментах родоводи сходяться, списки різняться в проміжках між Давидом (ок. 1000 р. до Р.Х.) і Салатіїлом і його сином Зоровавелем (після вигнання), а потім – між Зоровавелем і Йосипом. Навіть ім’я батька Йосипа в Луки інше, ніж у Матвія. У будь-якому випадку, у чому ж сенс родоводу Йосипа, якщо як Лука, так і Матвій наполягають на тому, що він насправді не був фізичним батьком Ісуса?

З найперших днів церкви вчені люди того часу старанно намагалися відповісти на ці запитання, але більшості довелося визнати своє безсилля. Зрозуміло, у маленькій і міцно спаяній общині існувала вірогідність того, що хтось міг простежити сходження до одного прабатька по двох (а то і більше) різних траєкторіях. Та і маорі можуть запропонувати декілька різних генеалогій свого роду залежно від того, якого саме предка вони хочуть виділити і скільки було змішень шляхом шлюбу. Різні племінні підгрупи можуть простежувати своє походження по-різному залежно від цілей, внаслідок чого виникають всілякі перехресні зв’язки.

Так йде справа і в сучасному західному суспільстві. Після того, як мої батьки одружилися, вони виявили, що в попередньому поколінні між ними є віддалена двоюрідна спорідненість. Уявіть собі маленьку країну ізраїльтян у період між Давидом і Ісусом; легко могли траплятися подібні речі. Багато хто міг би простежити своє походження від одних предків, як мінімум, по двох лініях.

Мабуть, за допомогою фамільного дерева (яке він дав без коментарю) Лука просто хотів показати, що Ісус був не лише чистокровним юдеєм, але і нащадком Давида і Зоровавеля – тобто належав до дійсно царського роду. Він вважався прийомним сином Йосипа, що, мабуть, служило тій же меті (адже ніде не говориться, чи належала до царського роду Марія; оскільки вона була двоюрідною сестрою Єлисавети, вона, можливо, походила зі священицької сім’ї). Якщо в Луки були інші мотиви розташувати імена так, як він це зробив (деякі учені висунули ідею, що 77 треба розглядати як 11 груп по 7), то до цих інших мотивів він, в усякому разі, нашої уваги не привертає.

Зв’язок родового дерева з попереднім і наступним євангельським оповіданням є видимим у завершальній фразі: Ісус – Син Божий. Звичайно, у списку від Йосипа до Адама будь-хто може вважатися таким. Але Лука ясно має на увазі щось особливе, коли застосовує до Ісуса титул «Сина Божого» (1:35; 3:22; 4:3,9). Мабуть, родове дерево, що тягнеться до самого створення світу, краще всього розглядати як спосіб вираження того факту, що, хоча Ісус насправді Месія Ізраїлю (ще один сенс поняття «Син Божий»), він так само і Месія всього світу. Те, що відбудеться, буде на благо усьому творінню, усьому людському роду.

Цей глобальний масштаб задуму Божого наявний у сцені хрищення Ісуса. Лука помічає тут, як і при описі декількох інших ключових моментів, що в момент важливого одкровення Ісус молиться. Така постійність у зображенні Лукою Ісуса, що молиться, частково викликана тим, що Христос був людиною молитви. Іноді припускають, що Ісус отримав перший натяк на Своє месіанське покликання саме в момент хрищення; але навряд чи це вірно; Голос з неба має мету підтвердити і показати щось таке, що було відоме задовго до цього, про що Лука вже повідомив нам (2:49). Дух і слово підтримують Ісуса і дають Йому силу, якої Він потребує, щоб почати Свою недовгу публічну діяльність.

Дається і вказівка на те, до чого призведе ця Його діяльність. У небесному Голосі віддаються відлунням слова пророка Ісаї (42:1) про те, що Месія буде посланий людям як Слуга, Який перенесе страждання і смерть за Свій народ і весь світ. За всім цим чується ще і відгомін Бут. 22:2, де Авраам отримує веління принести в жертву свого улюбленого сина Ісака. У той же час цей небесний Голос – дивовижне підтвердження покликання Ісуса і ясне нагадування про те, до чого це покликання має призвести.

Епізод хрищення і родовід розповідають нам, звідки прийшов Ісус, хто Він такий і куди йде. Якщо ми співвіднесемо цю історію зі своїм власним життям, власними молитвами і власним хрещенням, ми теж зможемо сподіватися як на оновлюючу силу Духа, так і на той тихий голос, який нагадає нам про дивовижну і стверджуючу любов Бога і вкаже шлях, до якого ми покликані.

Луки 4:1-13 – Спокуси в пустелі

«А Ісус, повний Духа Святого, вернувсь з-над Йордану, і Дух на пустиню Його попровадив. Сорок день там диявол Його спокушав, і за тих днів Він нічого не їв, а коли закінчились вони, то вкінці зголоднів. І диявол до Нього сказав: Якщо Ти Син Божий, скажи цьому каменеві, щоб хлібом він став! Ісус відповів йому: Написано: Не хлібом самим буде жити людина, але кожним Словом Божим! І він вивів Його на гору високу, і за хвилину часу показав Йому всі царства на світі. І диявол сказав Йому: Я дам Тобі всю оцю владу та їхню славу, бо мені це передане, і я даю, кому хочу, її. Тож коли Ти поклонишся передо мною, то все буде Твоє! І промовив Ісус йому в відповідь: Написано: Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому! І повів Його в Єрусалим, і на наріжнику храму поставив, та й каже Йому: Як Ти Син Божий, кинься звідси додолу! Бо написано: Він накаже про Тебе Своїм Анголам, щоб Тебе берегли! і: Вони на руках понесуть Тебе, щоб коли не спіткнув Ти об камінь Своєї ноги! А Ісус відказав йому в відповідь: Сказано: Не спокушай Господа Бога свого! І диявол, скінчивши все цеє спокушування, відійшов від Нього до часу.»

Ісус не був Суперменом. Сьогодні багато хто, включаючи навіть деяких набожних християн, дивиться на Нього як на свого роду християнську версію кіногероя, який міг би зробити все, що захотів би. Зовсім інший портрет Ісуса ми бачимо в Новому Заповіті.

Лука щойно нагадав нам про приналежність Ісуса до роду Адамового. Щоб не виникло жодних сумнівів у тому, що Він дійсно людина, у сцені спокуси Лука підкреслює Його спільну з нами плоть і кров. Якщо Ісус – нащадок Адамів, то Він тепер має зіткнутися не лише з тим, з чим зіткнувся Адам, але і з тими силами, які вирвалися на волю внаслідок людського бунту і гріхопадіння. Довгі роки повстання проти Бога-Творця призвели до ситуації, в якій світ, плоть і диявол навчилися спотворювати людську істоту так, як їм надумається.

У даному випадку, відразу після хрищення Ісус зіткнувся з подвійним питанням: що означає бути Сином Божим таким особливим і унікальним чином? І що за месіанство Він покликаний утілити? Врешті-решт, у Його час було багато монархічних рухів: це не лише добре відомий дім Іродів, але і інші угрупування, очолювані менш відомими персонажами, яких ми зустрічаємо в історика Йосипа Флавія. Такі люди, як Симон (що не має відношення до тих Симонів, про яких ми читаємо в Біблії) і Афронг збирали прибічників і вважалися за царів, поки римські або іродові війська не утихомирювали самозванців. Такі люди лише претендували на роль пророків, обіцяючи своїм послідовникам знамення з неба і великі чудеса, що демонструють рятівну Божу силу. Вони володарювали недовго. Що ж було робити Ісусові?

Три спокуси можна уявити як три можливі відповіді на це питання. Оповідання не малює сцену того, як Ісус розмовляє з буквальною фігурою; голос диявола звучить як результат природного ходу думок у свідомості Ісуса. Ці думки правдоподібні, привабливі і, скажімо так, значущі. Бог не може бажати, щоб Його улюблений Син помер з голоду, чи не так? Якщо Бог хоче, щоб Ісус став володарем світу (а хіба не про це Гавриїл сказав Марії?), то чому б не обрати для цього найлегший шлях? Якщо Ісус – Месія Ізраїлю, то чому б не довести це видимим проявом влади?

Разом з відгомонами того, що сталося з Адамом і Євою в раю, коли змій нашіптував їм правдоподібну брехню про Бога, тут також чуються відгомони іншої історії – мандри ізраїльтян пустелею. Ізраїль вийшов з Єгипту, пройшов через води Червоного моря, і Бог назвав його Своїм сином, Своїм первістком. За цим відбулося сорокарічне мандрування в пустелі, де Ізраїль скаржився на відсутність хліба, впадав у гріх ідолопоклонства і раз у раз спокушав Бога. Тепер Ісус, єдинородний Син Божий, пройшовши через води хрищення і будучи тим, у кому повинна здійснитися доля Ізраїлю, стоїть перед питанням: як Йому стати представником Ізраїлю, Його законним царем? Як Йому врятувати Ізраїль, а разом з ним і весь інший світ від ворожої влади? Як принести людям дійсне звільнення, не лише від Риму та інших політичних супротивників, але і від одвічного ворога, від самого диявола?

Відповідь: Він має почати з того, щоб перемогти диявола на особистому рівні, усередині самого Себе. Сьогодні християнські лідери іноді здійснюють помилку, вважаючи, що, раз вони переслідують у своїй публічній діяльності благі цілі, їх особисте життя не має значення. Це типова брехня, що нашіптується тим же голосом, що чув у пустелі Ісус. Якщо Бог діє Своїм Духом через якусь людину, життя цієї людини має формуватися цим же Духом на всіх рівнях. Якби Ісус не зміг перемогти смерть там, у пустелі, то не було б сенсу продовжувати цю гру.

Ісус відповідає дияволові, не сперечаючись з ним (суперечка із спокусою – це часто спосіб загравання з ідеєю до тих пір, поки вона не стане занадто привабливою, щоб їй чинити опір), а цитуючи Писання. Цитати, які Він наводить, відносяться до розповіді про мандрування Ізраїлю пустелею: Ісус має намір досягти успіху там, де зазнав невдачі Ізраїль. Фізичні потреби важливі, але ще важливіше відданість Богові. Ісус дійсно стане істинним правителем світу, але шлях до цього положення відрізнятиметься від диявольського жадання влади. Вірити в Бога не означає безглуздо змушувати Його до того, щоб Він перетворив спасіння на видовище. Влада, яку Ісус вже має, яку Він незабаром виявить, наприклад, у зціленнях, призначена повертати людям життя і силу, а не демонструвати дешеві трюки. Статус Сина Божого зобов’язує Його не до показного престижу, а до дивного шляху упокорювання, служіння і, нарешті, смерті. Ворог повернеться, щоб ще раз випробувати Його рішучість. Але тепер отримана перша перемога, і Ісус може почати Свою публічну діяльність, знаючи, що, хоча справжня боротьба ще попереду, ворог вже зазнав поразки в першій дійсно важливій сфері.

Маловірогідне, щоб ми піддалися такій спокусі, яку пройшов Ісус, але всякий християнин буде спокушений у тому, що особливо важливо в його житті і в його покликанні. У християнському покликанні найголовніше – це вчитися розпізнавати голоси, які нашіптують привабливу брехню, відрізняти їх від Божого голосу і застосовувати просту, але безвідмовну зброю під назвою Біблія, протиставляючи істину брехні.

Християнська тактика боротьби із спокусою полягає не в тому, щоб зненавидіти себе чи відкинути щось у нашій Богом даній людській істоті. Це наука про те, як нам радіти всьому тому людському, що дароване нам Богом, і, подібно до людини, яка опановує мистецтво гри на музичному інструменті, вчитися цей інструмент налаштовувати і грати на ньому як можна більше досконало. Головною причиною нашого опору спокусі має бути любов до Бога і вірність Богові, Який вже назвав нас Своїми улюбленими дітьми в Христі і призвав нас йти за Ним тим шляхом, що веде до істинної слави. У цій славі – істинне щастя, істинне саморозкриття, яке не в змозі забезпечити ні світ цей, ні плоть, ні диявол.

Попередній запис

Луки 3:1-9 – 3:10-20

Луки 3:1-9 – Проповідь Івана Христителя «У п'ятнадцятий рік панування Тиверія кесаря, коли Понтій Пилат панував над Юдеєю, коли в ... Читати далі

Наступний запис

Луки 4:14-30 – 4:31-44

Луки 4:14-30 – Протистояння Ісусу в Назареті «А Ісус у силі Духа вернувся до Галілеї, і чутка про Нього рознеслась ... Читати далі