Марка 14:53-72 – У домі первосвященика
«А Ісуса вони повели до первосвященика. І зійшлися всі первосвященики й старші та книжники. Петро ж здалека йшов услід за Ним до середини двору первосвященика; і сидів він із службою, і грівсь при огні. А первосвященики та ввесь синедріон шукали посвідчення на Ісуса, щоб Йому заподіяти смерть, і не знаходили. Бо багато-хто свідчив фальшиво на Нього, але не було згідних свідчень. Тоді деякі встали, і кривосвідчили супроти Нього й казали: Ми чули, як Він говорив: Я зруйную цей храм рукотворний, і за три дні збудую інший, нерукотворний. Але й так не було їхнє свідчення згідне. Тоді встав насередині первосвященик, та й Ісуса спитав і сказав: Ти нічого не відповідаєш, що свідчать вони проти Тебе? Він же мовчав, і нічого не відповідав. Первосвященик ізнову спитав Його, до Нього говорячи: Чи Христос Ти, Син Благословенного? А Ісус відказав: Я! І побачите ви Сина Людського, що сидітиме по правиці сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме! Роздер тоді первосвященик одежу свою та й сказав: На що нам ще свідки потрібні? Ви чули цю богозневагу. Як вам здається? Вони ж усі присудили, що Він умерти повинен… Тоді деякі стали плювати на Нього, і закривати обличчя Йому, і бити Його та казати Йому: Пророкуй! Служба теж Його била по щоках…
А коли Петро був на подвір’ї надолі, приходить одна із служниць первосвященика, і як Петра вона вгледіла, що грівся, подивилась на нього та й каже: І ти був із Ісусом Назарянином! Він же відрікся, говорячи: Не відаю, і не розумію, що кажеш… І вийшов назовні, на переддвір’я. І заспівав тоді півень. Служниця ж, коли його вгледіла, стала знов говорити приявним: Цей із них! І він знову відрікся. Незабаром же знов говорили приявні Петрові: Поправді, ти з них, бо ти галілеянин. Та й мова твоя така сама. А він став клястись та божитись: Не знаю Цього Чоловіка, про Якого говорите ви! І заспівав півень хвилі тієї подруге. І згадав Петро слово, що Ісус був промовив йому: Перше ніж заспіває півень двічі, відречешся ти тричі від Мене. І кинувся він, та й плакати став…»
Ісус вірний Собі, хоча це коштуватиме Йому життя. Петро зраджує собі, щоб врятувати власну шкуру. Контраст б’є в очі.
Ця подвійна картина знаходиться в черговому Марковому «сендвічі»: Петро приходить у двір первосвященика, коли читачу вже відоме пророцтво Ісуса: перш, ніж двічі проспіває півень, Петро відречеться від Нього. Тим часом Ісуса судять у будинку первосвященика, зокрема як лжепророка. Після вироку з Нього знущаються: б’ють Його, зав’язавши очі і примовляючи, що «пророк» не може навіть вгадати, хто завдав удару. Потім увага перемикається на Петра: він діє в точності за Ісусовими словами. Марко показує, як у ту ж ніч підтвердилося пророцтво Ісуса. Він – істинний пророк.
Усередині цієї структури детально описане відступництво Петра і тим виразніше залишення Ісуса. Він відданий одним з найближчих учнів, залишений десятьма іншими, а один з найдорожчих Йому супутників підступно, публічно зрікається; Він стоїть один, беззахисний, перед єврейським судом, перед всім світом. Марко підкреслює: усе, що зробить Ісус з цієї хвилини, Він зробить один. Більше ніхто не покладе своє життя на викуп за багатьох. Більше ніхто не може привести до кульмінації історію Ізраїлю, історію падіння і спокутування. Якщо прийшов Месія, то от момент, коли Він повинен діяти один. Час настав.
Звичайно, людська драма Петра, його похвальба і принизливе падіння (уявіть себе засновником Церкви, в аннали якої вписано ваше відступництво) вимагає пильної уваги з різних поглядів. Вона може розглядатися під різними кутами, як шекспірівська трагедія, щоб ми побачили всі свої відпадання, марну самовпевненість, усі випадки, коли ми віддаємо перевагу над жорстокою правдою спокою і безпеці. Але Марко розповідає про падіння Петра так, щоб ще яскравіше засяяло останнє і головне речення Ісуса про Його покликання. Що сталося в той момент, коли Ісус з’явився перед судом синедріону?
У допиті Кайяфи, наростаючому крещендо, можна виділити чотири фази. Розглянемо їх послідовно, щоб цілком зрозуміти Маркову думку.
- Основне звинувачення, яке буде повторено в пізніших єврейських джерелах: Ісус – лжепророк, що збиває Ізраїль з шляху. Писання застерігає щодо таких людей, які творять дива і спокушають народ не слухатися Бога Ізраїлю і Закону Ізраїлю. Цьому звинуваченню сприяли діяння Ісуса в Галілеї і вже тоді звучали підозри (наприклад 3:22). Ісус дійсно творив дива, але чи був Він істинним пророком або самозванцем? На думку священства, виступати проти Храму міг тільки самозванець. От чому під кінець Йому зав’язали очі і дражнили як лжепророка.
- Безпосереднє звинувачення зачіпало ставлення Ісуса до Храму. Дискусії в розділах 11 і 12 були спровоковані драматичним актом Ісуса в Храмі, і тоді вже з’ясувалося, що Він не лише претендує на якусь владу над Храмом (і тим самим підриває авторитет первосвященика), але і загрожує Храму Божим судом і остаточним руйнуванням. Спотворена версія цього застереження, передана підставними свідками у вірші 58 (дуже близька до Ів. 2:19, але зовсім не до того, що Ісус каже в Марка), свідчить, що Його застереження поширилося в народі, хоча і змішавшись з пророцтвом про зовсім іншу подію, яка займе три дні. Поведінка Ісуса в Храмі послужила приводом для арешту і суду.
- Судді знали також, що за словами і вчинками Ісуса ховаються домагання на царську владу. Деякі Його діяння мають сенс тільки в тому випадку, якщо Він вважав Себе істинним Царем, Месією. У цьому немає нічого поганого чи блюзнірського. Якщо людина називала себе Месією, це могло бути небезпечним або смішним (у ту ніч суддям Ісус здавався і небезпечним, і смішним), але єврейський Закон не вважав це злочином. Зате і судді, і підсудний розуміли: якщо хтось проголосив себе царем і повідомлення про це дійде до римського губернатора, результат вирішений наперед. Розп’яття в Римській імперії застосовувалося в багатьох випадках, і вже неодмінно – до вождів змов. От чому, коли Ісус не відповідає на питання про Храм, первосвященик ставить головне питання: чи Месія ти?
Марко усвідомлює трагічну іронію того, що відбувається. Питання Кайяфи грецькою звучить як твердження в сповіданні, яке Петро вимовив у 8:29, – різниця лише в знаку наприкінці фрази: «Ти – Месія?» Тепер Петро стоїть у дворі, готовий заперечувати, що взагалі колись бачив Ісуса, а Кайафа, у будинку, ставить питання з презирством, вважаючи, що йому відома відповідь.
Додавання «син Благословенного» не означає, що Кайяфа вважав Месію сином Божим у пізнішому християнському сенсі. «Син Божий», як ми вже бачили, був почесним титулом Месії, принаймні, з часів укладання Книги Псалмів. Але для Марка і його читачів-християн цей вираз готує шокуючу відповідь Ісуса і в той же час повертає нас на самий початок Євангелія, коли голос з небес (той же, що в момент Переображення) завірив Ісуса (а потім учнів), що Він дійсно Син Божий.
- Ісус з готовністю визнає політичне звинувачення. Свої пророцтва і Свої вчинки спрямовані проти Храму, Він здійснював в упевненості, що Він і є Помазаник Божий. Усе, сказане або зроблене Ним з моменту хрищення, покоїться на цій упевненості, і Він не збирається зрікатися. Але Він заходить ще далі, набагато далі, сполучаючи дві цитати, які Він вже використав раніше, обговорюючи якнайглибшу суть месіанства: Пс. 109 (Мр. 12:36) і Дан. 7:13 (Мр. 13:26). Провокаційна комбінація, яка дозволяє Кайяфі до звинувачення в домаганні на царську владу, тобто в спробі заколоту, додати звинувачення в блюзнірстві, яке виправдає в очах побратимів-євреїв видачу Ісуса римській владі.
Ісус не просто претендує на божественність (хоча деякі коментатори бачать у короткому «Я є» відгомін імені Бога (див. у словнику – YHWH)) – швидше ці два біблійні тексти, узяті в сукупності, разом відповідають на всі питання суддів, і до того ж стверджують, що Ісус буде виправданий, піднесений і сяде праворуч Бога. У стислому вигляді Ісусова відповідь свідчить: так, Я – істинний пророк; так, усе, що Я сказав про Храм – збудеться; так, Я – Месія; ви побачите, як Я буду виправданий, і розділю престол з Богом Ізраїлю. Маски скинуті, усі таємниці вийшли назовні, час таємничих речень і притч минув. Син Людський стоїть перед уповноваженим правителем Ізраїлю і заявляє, що Бог покаже Його правоту – і неправоту суду.
Не факт, що навіть у цьому можна було знайти склад злочину, згідно із законодавством, що діяло тоді, і суду цього вистачило. Що б не означали слова Ісуса, їх визнали і політично небезпечними, і блюзнірськими. Образи, кепкування – це швидше зовнішній ефект, суддів цікавило інше: тепер вони зможуть видати Ісуса Пилатові як вождя бунтівників, а єврейському народу представити Його як лжепророка, який вів Ізраїль до катастрофи. Марковим читачам залишається лише з жахом і співчуттям озиратися на Ісуса і Петра, оскільки уперше стають до кінця зрозумілі слова, сказані Ісусом шістьма розділами раніше: про того, хто рятує своє життя і тим самим губить його, і про того, хто губить своє життя, і тим самим рятує його.
Марка 15:1-15 – Ісус перед судом Пилата
«А первосвященики з старшими й книжниками, та ввесь синедріон, зараз уранці, нараду вчинивши, зв’язали Ісуса, повели та й Пилатові видали. А Пилат запитався Його: Чи Ти Цар Юдейський? А Він йому в відповідь каже: Сам ти кажеш… А первосвященики міцно Його винуватили. Тоді Пилат знову Його запитав і сказав: Ти нічого не відповідаєш? Дивись, як багато проти Тебе свідкують! А Ісус більш нічого не відповідав, так що Пилат дивувався. На свято ж він їм відпускав був одного із в’язнів, котрого просили вони. Був же один, що звався Варавва, ув’язнений разом із повстанцями, які за повстання вчинили були душогубство. Коли ж натовп зібрався, він став просити Пилата зробити, як він завжди робив їм. Пилат же сказав їм у відповідь: Хочете, відпущу вам Царя Юдейського? Бо він знав, що Його через заздрощі видали первосвященики. А первосвященики натовп підмовили, щоб краще пустив їм Варавву. Пилат же промовив ізнов їм у відповідь: А що ж я чинитиму з Тим, що Його ви Юдейським Царем називаєте? Вони ж стали кричати знов: Розіпни Його! Пилат же сказав їм: Яке ж зло вчинив Він? А вони ще сильніше кричали: Розіпни Його!… Пилат же хотів догодити народові, і відпустив їм Варавву. І видав Ісуса, збичувавши, щоб розп’ятий був.»
Нині хрести продаються в модних ювелірних крамницях і продавці іноді не знають, звідки взявся цей символ, що він означає, та і клієнти не занадто в цьому розбираються. Ще одна мертва метафора. Хтось зауважив, що сережці у вигляді хреста личив би мініатюрний електричний стілець у другому вусі – щоб нагадати, що таке хрест, для чого він використовувався і що він до цього дня означає.
Задовго до того, як стати релігійним символом, хрест був символом політичним. Пилат знав, знали священики, знав натовп, і Ісус також знав, що таке хрест – вище втілення римської влади. Хрест заявляв скореним народам: «Ми тут головні і от що буде з тими, хто встане в нас на шляху». Ісус ще підростав у Галілеї, коли римляни розіпнули тисячі повсталих євреїв, і знову розіпнуть – вже десятки тисяч – коли в 70 р. візьмуть Єрусалим. Жертв було так багато, що римлянам набридла одноманітність і вони почали експериментувати – надавали нещасним різні пози, поки не кінчилося дерево. А в проміжку між двома лютими придушеннями заколоту римляни встигли розіпнути ще безліч людей за найрізноманітнішими звинуваченнями, часто нікчемними.
У порядному римському суспільстві не прийнято було навіть вимовляти непристойні слова «хрест» і «розп’яття». Огидлива, груба, потворна реальність – та реальність, на якій трималася імперія, яка нахвалялася тим, що несе всьому світу справедливість і спокій. Не важливо, де писав своє Євангеліє Марко – деякі вважають, що в самому Римі, – у будь-якому випадку першим читачам ця реальність була прекрасно знайома. Це нам треба постійно нагадувати про неї, щоб ми зрозуміли, що відбувається.
У завдання Пилата зовсім не входило стежити за дотриманням справедливості. Йому ставилося в обов’язок запобігати заколотам, і він хотів пережити пасхальний період по можливості без ускладнень, а якщо заразом вдасться узяти верх над первосвящениками, які вічно інтригують проти нього, – тим краще. Цей день зовсім не був чорним для римського провінційного правосуддя. Звичайний діловий день.
І знову на перший план виступає політичне значення. Ісус помре тією смертю, якою померли вже багато в цій країні: Він потрапив між молотом місцевих хвилювань і ковадлом імперського Риму. Він вже сказав, що Його смерть переверне існуючі владні структури; тепер Він здійснить пророцтво.
Ісус помирає – знову і знову Марко буквально пхає нас носом у цей факт, шестикратно упродовж 32-х віршів цього розділу – «царем євреїв». Пилат міг би випороти бродячого пророка, раз вже він хвилює народ. Від звинувачення в блюзнірстві Він би відмахнувся. Але претенденти на корону – це вже політична проблема. На таке звинувачення він вимушений був звернути увагу, навіть якщо розумів, що Ісус не стоїть на чолі звичайного месіанського повстання (він розумів це, через те не наказав розшукати Його спільників). Марко домагається, щоб смерть Ісуса ми розуміли як месіанську подію: він кидає виклик заснованої на смерті владі Риму.
Але Марко хоче також, щоб усередині політичної події ми розгледіли богословський сенс. Що відбувається з Царством Божим, з Божим планом спасіння, з усім тим, чому Ісус поклав початок у Галілеї? Підсумки Марко підведе наприкінці розділу, але дві теми виникають вже в цьому уривку і відсилають нас назад, до більш ранніх днів і до того богословського сенсу діянь Ісуса, який проступив вже в перших розділах.
По-перше, Ісус мовчить. Марко нагадує нам вірш Ісаї, який Ісус, за Його словами, приймає як зразок для Себе: в Іс. 53 Раб віддає своє життя на викуп за багатьох. Цей Раб, як сказано в тому ж тексті, подібний до ягня, веденого на заколення, і Він не розкриває рота. Ісус-Месія в цьому контексті стає Рабом і Царем.
По-друге, Ісус безневинний. Навіть Пилат визнає, що Він не скоїв нічого поганого: не планував заколоту, не розпалював розбрат. Та все ж Він приймає ту саму долю (загибель від рук римлян), яку пророкував Храму. Він йде попереду всього Ізраїлю і переймає на Себе його долю, щоб покласти початок Царству Божому, царству зцілення і прощення.
От чому усередині Маркового оповідання ми знаходимо ще і глибоко особистий сенс. Розповідь про Варавву примушує нас побачити в Ісусовій страті ще і вражаючу заміну однієї людини іншою: Варавва заслуговує на смерть, але Ісус помирає замість нього, а Варавва виходить на свободу. Варавва – типовий єврейський бунтівник, фанатик-зелот; як ми б тепер сказали – ультраправий, який не перед чим не зупиняється в прагненні здійснити власну версію Царства Божого, тобто побити римлян римськими методами, відповісти на язичницьке насильство священним насильством. Зрозуміло, багато християн з Маркової общини і інші, хто з часом прочитав його книгу, в різні епохи подумували про такого роду революційні рухи. В історії про людину, що пролила кров і отримала свободу, і невинного, який пішов на хрест, їм не важко ототожнити себе з Вараввою і дочитувати цю історію з благоговійним подивом, бо вони розуміють: «От, що чекало б мене, коли б не Божа милість».
Так, каже Марко, саме цьому ми стали свідками: Божій милості, суверенній і рятівній присутності Бога. Коли ми навчимося читати історію Ісуса як історію Божої любові, що здійснює для нас те, чого ми самі для себе зробити не в змозі, то всередині цієї історії ми набуватимемо – знову і знову – здивовану вдячність, без якої немає справжнього християнського досвіду.
