Марка 14:12-25 – Таємна вечеря
«А першого дня Опрісноків, коли пасху приношено в жертву, сказали Йому Його учні: Куди хочеш, щоб пішли й приготували ми Тобі пасху спожити? І посилає Він двох із Своїх учнів, і каже до них: Підіть до міста, і стріне вас чоловік, що нестиме в глекові воду, то йдіть за ним. І там, куди він увійде, скажіть до господаря дому: Учитель питає: Де кімната Моя, в якій Я споживу зо Своїми учнями пасху? І він вам покаже великую горницю, вистелену та готову: там приготуйте для нас. І учні пішли, і до міста прийшли, і знайшли, як Він їм сказав, і зачали вони пасху готувати. А коли настав вечір, Він приходить із Дванадцятьма. І як сиділи вони при столі й споживали, промовив Ісус: Поправді кажу вам, що один з-поміж вас, який споживає зо Мною, видасть Мене… Вони зачали сумувати, і один по одному питати Його: Чи не я? А Він їм сказав: Один із Дванадцятьох, що в миску мачає зо Мною… Людський Син справді йде, як про Нього написано; та горе тому чоловікові, що видасть він Людського Сина! Було б краще тому чоловікові, коли б він не родився!… Як вони ж споживали, Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і дав їм, і сказав: Прийміть, споживайте, це тіло Моє! І взяв Він чашу, і, вчинивши подяку, подав їм, і пили з неї всі. І промовив до них: Це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається. Поправді кажу вам, що віднині не питиму Я від плоду виноградного до того дня, як новим буду пити його в Царстві Божім!»
На сороковий день народження мої студенти влаштували для мене вечірку. Поки я був присутній на службі в університетській церкві, вони акуратно прибрали в моєму кабінеті папери, прикрасили усю кімнату від підлоги до стелі і посередині розклали прекрасне частування, з вином і тортами. Я ні про що не здогадувався, поки не переступив поріг. Чудовий, пам’ятний вечір.
Глибокий інстинкт – вважаю, дарований Богом, – спонукає нас відзначати значні події особливою їжею. Спільна трапеза, особливо святкова, об’єднує сім’ю чи групу друзів, товаришів, колег. Ця їжа краще за слова свідчить про те, хто ми є, як ставимося один до одного, про наші спільні радощі і надії. Ця їжа насичує не лише тіло, фізичне насичення не так вже і важливе – ця їжа щось повідомляє, щось здійснює з нами, змінює нас так, що після спільної трапези в нашу сутність входить і це: «Люди, що сиділи разом за тим столом».
Так влаштовані всі великі єврейські свята, причому більшість з них пов’язана із спогадом про те, як Бог вивів Ізраїль з єгипетського рабства. Головне з цих свят – Пасха, коли не лише згадується переказ про Боже позбавлення, але люди із зручністю влаштовуються за столом – лягають, а не сідають, бо в античному світі вільні люди лежали за столом. Святкування Пасхи було і залишається глибоко релігійним ритуалом, але також і політичним актом у світі, де євреї століттями зазнавали гонінь. Голосно і виразно ті, хто святкує Пасху, заявляють світу: «Всупереч усьому ми залишаємося вільним народом Божим». Так зберігається вірність, так зберігається віра, надія, любов.
Прийміть це за основу, а тепер – з’явіться в Єрусалим з групкою нічого непідозрюючих учнів. Ісус приводить їх до одного зі Своїх послідовників – ми не знаємо Його імені, воно збереглося в таємниці, і місце Його проживання в місті не вказане. Ісус знає, що кінець близький, але Він твердо вирішив провести пасхальну трапезу з миром. Ця трапеза скаже Його послідовникам те, що найважливіше сказати, і оскільки обряд поновлюватиметься, запам’ятаються і Його слова. Трапеза здійснюватиметься знову і знову – преображати Його послідовників, преображати їх на народ, для якого Його смерть стала суттю їх життя, у людей, які зрозуміють, що цією смертю Царство Боже настає на землі, як і на небі. Така от несподівана вечірка для друзів, хоча і дуже сумна.
Тільки двоє «чергових» знають, що потрібно підготуватися до традиційної єврейської Пасхи. Один Ісус знає, наскільки незвичайною стане ця Пасха – подібно до Мойсея, і більший за Мойсея, Він піде попереду Дванадцяти, на чолі Ізраїлю, на чолі всього світу і з’явиться перед жорстокішим тираном, ніж фараон, зіткнеться з жахом, страшнішим за перехід через море, і виведе світ до свободи. Ця особлива пасхальна трапеза повинна пояснити, краще за всякі слова, сенс Його дій і страждань, через які належить пройти наступного дня, і не лише пояснити – з того дня і понині Ісусові послідовники стають учасниками Його останньої трапези, черпають з неї сили і саме життя. Щоб осмислити це, щоб насититися сенсом того, що сталося на Голгофі, почати потрібно з Таємної вечері.
Вже немало часу Ісус намагається сказати учням про Свою швидку смерть, але вони виявилися, м’яко кажучи, несприйнятливими. Він пропонував їм різні пояснення і тлумачення, як з погляду біблійних пророцтв (Син Людський, Слуга), так і з погляду політики (перевертаються світські уявлення про владу), і з богословської позиції (віддати Своє життя як викуп за багатьох). Усе це символічно з’єднується в Таємній вечері, але сенс трапези набагато глибший за теоретичні викладення.
Всупереч нашому раціональному світу це значення не можна втілити в слова. Його можна передати тільки дією, дією такою потужною, що служителі Церкви намагаються якось стримати її, поставити під контроль, сховати в оболонку з безлічі слів, неначе посадити тигра в клітку. Але сам акт – узяв хліб, благословив, переломив і роздав, узяв чашу, благословив, передав учням – неможливо вмістити в клітку.
Звичайно, і слова потрібні, інакше ритуальний акт звиродніє в магію, що не має нічого спільного з Ісусом, історичним моментом Його смерті. Слова, вимовлені Ісусом у той час, мають ключове значення. Видно, Ісус повинен був повторити Своїм учням історію Виходу, оскільки Він очолював застілля, але цього разу замість формули, що сполучає вино і хліб з Виходом і сподівання на прийдешнє остаточне звільнення Ізраїлю, Він вимовляє нові слова, що сполучають цей акт безпосередньо зі Своєю швидкою смертю і настанням Царства Божого, що ініціюється цією смертю. Ця їжа з її пасхальними алюзіями для Ісуса – засіб допомогти учням не лише осмислити Його смерть, але і дозволити їй дарувати свободу для них самих і всього світу. Настає кульмінація всіх месіанських діянь (серед яких чималу роль грали свята) і усього вчення Ісуса про Царство. Смерть Ісуса, побачена і усвідомлена у світлі цієї трапези, дозволяє осмислити і все інше. Так настане Царство.
І тим трагічно звучать того вечора слова про того, хто зрадить Його. Ці таємничі слова досягли своєї таємної мети: Він говорить, що знадобиться зрада, щоб Ісус був виданий у руки правителів. Пам’ятаючи Писання (не в останню чергу тексти псалмів, де говориться про зраду з боку близького друга), Ісус знає, що так має статися, але тужить про муку, яка спіткає зрадника.
Оскільки ця трапеза мала (і досі має) ключове значення, не варто дивуватися з того, що її символічний сенс і навіть послідовність дій стала предметом запеклих суперечок і призводила навіть до розподілу усередині Церкви. Скорбота щільною завісою висить над Таємною вечерею, скорбота закутує кожне наше повторення цієї трапези в розділеній Церкві. Але сама по собі Вечеря, урочисто ми її звершуємо чи скромно, шепочемо заповітні слова чи співаємо, височіє над спорами і помилками Ісусових послідовників – тепер, як і тоді. Ісус хотів, щоб трапеза стала головним засобом залучити усіх до Його смерті, що несла Царство, дати кожному увірувати, наблизитися до Його смерті, співпережити. Кожне покоління християн, кожна традиція і кожна група усередині християнства знаходить свої способи виконати Його бажання.
Марка 14:26-52 – Арешт Ісуса
«А коли відспівали вони, на гору Оливну пішли. Промовляє тоді їм Ісус: Усі ви спокуситесь ночі цієї, як написано: Уражу пастиря, і розпорошаться вівці! По воскресенні ж Своїм Я вас випереджу в Галілеї. І відізвався до Нього Петро: Хоч спокусяться й усі, та не я! Ісус же йому відказав: Поправді кажу тобі, що сьогодні, цієї ось ночі, перше ніж заспіває півень двічі, відречешся ти тричі від Мене! А він ще сильніш запевняв: Коли б мені й умерти з Тобою, я не відречуся Тебе! Так же само сказали й усі…
І приходять вони до місцевости, на ім’я Гефсиманія, і каже Він учням Своїм: Посидьте ви тут, поки Я помолюся. І, взявши з Собою Петра, і Якова та Івана, Він зачав сумувати й тужити… І сказав Він до них: Обгорнена сумом смертельним душа Моя! Залишіться тут і пильнуйте! І Він відійшов трохи далі, припав до землі, та й благав, щоб, як можна, минула Його ця година. І благав Він: Авва-Отче, Тобі все можливе: пронеси мимо Мене цю чашу!… А проте, не чого хочу Я, але чого Ти… І вернувся, і знайшов їх, що спали, та й каже Петрові: Симоне, спиш ти? Однієї години не зміг попильнувати? Пильнуйте й моліться, щоб не впасти в спокусу, бадьорий бо дух, але немічне тіло! І знову пішов і молився, те саме промовивши слово. А вернувшись, ізнову знайшов їх, що спали, бо зважніли їм очі були. І не знали вони, що Йому відказати… І вернувсь Він утретє, та й каже до них: Ви ще далі спите й спочиваєте? Скінчено, надійшла та година: у руки грішникам ось видається Син Людський!… Уставайте, ходім, ось наблизивсь Мій зрадник…
І зараз, як Він ще говорив, прийшов Юда, один із Дванадцятьох, а з ним люди з мечами та киями від первосвящеників, і книжників, і старших. А зрадник Його дав був знака їм, кажучи: Кого я поцілую, то Він, беріть Його, і обережно ведіть. І, прийшовши, підійшов він негайно та й каже: Учителю! І поцілував Його… Вони ж руки свої наклали на Нього, і схопили Його. А один із тих, що стояли навколо, меча вихопив та й рубонув раба первосвященика, і відтяв йому вухо. А Ісус їм промовив у відповідь: Немов на розбійника вийшли з мечами та киями, щоб узяти Мене. Я щодня був із вами у храмі, навчаючи, і Мене не взяли ви. Але, щоб збулися Писання. Тоді всі полишили Його й повтікали… Один же юнак, по нагому загорнений у покривало, ішов услід за Ним. І хапають його. Але він, покривало покинувши, утік нагий.»
Як ви поведетеся, якщо найсильніший з ваших близьких, ваша надія і опора, раптом виявить слабкість?
Дітям доводиться таке пережити, коли батьків, від яких цілком залежить їх життя, спіткає хвороба чи важке горе. Команда, що працює над складним проектом, губиться, якщо її керівник втрачає упевненість у собі. Коли пастир або проповідник втрачає віру, надію чи репутацію, це може повергнути в замішання всю общину.
Яке ж враження справила на учнів раптова зміна, що сталася з Ісусом у саду Гефсиманському? До тієї хвилини Він контролював усе, планував, направляв, учив, вів за Собою. Тепер Він, схоже, падає і попереджає учнів, що разом з Ним впадуть і вони – це дуже правдоподібно.
Глибоко особиста і дуже страшна подія – навіть незручно опинитися при ній спостерігачами. Жах, що переживається самим Ісусом, розгубленість учнів, – що доходить до безпорадності, до сонливості – усе це нічим не прикриті переживання, у сирому і неприкрашеному вигляді. Великий грецький філософ Сократ перед смертю був спокійний, він сам контролював процес. Його послідовники горювали і плакали, але до кінця пам’ятали його мудрі настанови, як запам’ятали і необтяжливу, іронічну останню фразу. З Ісусом усе йде по-іншому. Це не героїчна оповідь у дусі древніх греків, і не типовий єврейський переказ про мученика. Ця історія унікальна. Лише увійшовши до неї, – і ми входимо із страхом і трепетом – ми осягнемо людський вимір цієї історії, а вже з нього виведемо богословський.
Марко знову вибудовує триптих: центральна картина – Ісус у саду, нажаханий, благає про інший шлях, твердить істину, якої вже навчив учнів (10:27): для Бога усе можливе – але у відповідь Йому – зворотного шляху немає. Як завжди, Він виражає Свої почуття цитатою з псалму, цього разу – з Пс. 42 (вірші 6, 12) і 43 (вірш 5): «Чого, душе моя, ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся?» Він пройшов через велику боротьбу, Він тричі благав про позбавлення, але, очевидно, Той, кого Він називає «Авва», «Отче» відповів «Ні» («Авва», арамейською «тато», це не лише дитяче слово, але завжди свідчить про близькість і взаємну любов). Якщо навіть Ісус отримав негативну відповідь на найпалкішу Свою молитву, що ж дивуватися, коли подібне відбувається і з нами. Після молитви Він повертається зосереджений, Він знову контролює ситуацію, глузливо окликаючи учнів: «Ви ще далі спите й спочиваєте? Скінчено… Уставайте, ходім».
По одну сторону центральної сцени – не менш напружена розмова Ісуса з учнями. Він передбачає: усі покинуть Його, усі відречуться. Знову ж таки Він спирається на Писання, усі пророцтва сконцентрувалися, співпали разом у день виконання. Він вів Своє мале стадо від дня, коли зібрав його в Галілеї, до цієї хвилини, але тепер вівці розсіються в пошуках притулку. Але і це – їх смуток, їх розгубленість – теж частина задуму: Ісус один увійде в ту моторошну темну реальність, яка чекає на Нього. Вони ж нехай моляться, щоб їх минула та ж доля.
І Петро, «Камінь» – як завжди необачний – спершу скаже, потім подумає, – Петро буде розчавлений цими страшними подіями. Потрійним зреченням Петра з’являється немов моторошна пародія потрійної молитви Ісуса в саду – тричі Ісус передає Себе в руки Отчі, Його волі, тричі Петро, права рука Ісуса, відмовиться від знайомства з Ним.
По другу сторону – зрада і арешт. Юда вибрав ідеальне місце: серед ночі, поза містом, чимдалі від натовпу. Немає потреби в мечах і киях, вони були б потрібні, якби Ісус погодився стати звичайним революційним вождем – але саме від цього сценарію Він наполегливо відмовляється. Гірка іронія: про Месію-революціонера мріяв і сам Юда.
Один учень не стримався, вихопив меч, намагався вчинити опір. Іван називає ім’я – Петро – але в інших Євангеліях він залишається безіменним, і Марко, що розуміє всю нісенітницю цього жесту, не відносить цю людину навіть до послідовників Ісуса, він просто «один із тих, що стояли навколо». Так само, хоча у віршах 48-49 Марко описує натовп, що з’явився заарештувати Ісуса, а у вірші 50 повідомляє про втечу учнів, слово «учні» він не вимовляє, а каже просто: «Всі полишили Його й повтікали». У даному випадку учні негідні іменуватися учнями, от Марко і позбавляє їх цього звання.
Нарешті, з’являється юнак, який, подібно до Йосипа (Бут. 39:12), рятується, кинувши свій одяг. Нерідко висловлюється припущення, що те був сам Марко (оскільки в інших Євангеліях цей персонаж відсутній), і хоча докази навести неможливо, ця гіпотеза цілком допустима. Головне ж не особа цього юнака, а вражаючі образи, що сходять до Бут. 3: подібно до Адама і Єви, учні і метафорично, і буквально приховують свій сором у саду. Вони зганьблені.
Сцена в Гефсиманії примушує нас замислитися: що означало для Ісуса синівство, не в загальному сенсі, а Його унікальний зв’язок з Богом. У момент найбільшої близькості, відчайдушно волаючи до «Тата» («Авва!») і отримавши у відповідь «Ні!», Він приймає Свій шлях: аж до залишення Богом на хресті (15:34). Поки ми не зуміємо прийняти це, ми і близько не підступимося до християнської віри.
Ми повинні зупинитися перед триптихом і подумати ще раз: де ж наше місце на цій картині? Можливо, ми, як учні, то хвалимося, то спимо, то розбігаємося в соромі і страху? Чи готові ми зрадити Ісуса, щоб здійснити власні плани або у випадку, якщо Він, як з’ясується, не відповідає нашим вимогам? Або ж ми хочемо не спати з Ним у саду, розділити Його тяжку молитву? Ми не покликані відтворити Його унікальне особисте страждання – Він пішов на смерть один за всіх нас. Але із самого початку християнські автори (Павло, наприклад) розглядали як частину нормального для християнина досвіду молитву у відчаї, волання в муках, доки ми і все творіння чекаємо повного спокутування. Церква покликана зайняти місце в осередді цієї величезної картини, посеред замішання, хибної лояльності, відкритої агресії і зрадницьких поцілунків. Ті, хто прийняли ім’я Месії, будуть з Ним у саду, поки не виконається воля Отця.
