Він воскрес!

Петро та інші апостоли зібралися разом, аби постаратися краще зрозуміти, що ж сталося в ці дні. Те, що Ісус воскрес із мертвих, – було вже незаперечним фактом.

Порожній гріб залишив надію і нову тривогу.

Чи вони побачать Його знову, чи зможуть ще раз із Ним поговорити, чи Він залишився таким самим, як до цього, а чи спотворений стражданнями на хресті?

І, врешті, залишалася ця проблема воскресіння: то правда, вони пам’ятали, що Він про це говорив, але як їм розповісти про таку хвилюючу подію людям, що будуть питати про їхнього Вчителя, про Ісуса?

Сонячне світло освітлювало сутінки хати, де вони сховалися. Не в змозі прийняти якогось рішення, вони нічого кращого не могли зробити, як чекати. І згадувати.

– Тепер ми розуміємо, що Він мав на увазі, коли казав, що Йому треба йти туди, куди ми з Ним піти не зможемо. – А ще, коли Він говорив, що відбудує храм за три дні. – І також, коли казав, що Він помре і воскресне на третій день.

Кожен мав щось, що допомагало відновити в пам’яті те, що говорив Ісус. І що більше вони згадували, тим більше відчували силу віри і надії, яка відроджувалася.

– Тепер, однак, – перервав їх Петро, – треба знайти спосіб, щоб пояснити все це людям.

– Людям досить пояснити, як через Ісуса сповнилося Писання, – вставив своє слово Яків.

– І ти вважаєш, що буде достатньо нашої промови? Ні, народ чекає на Месію, Який воюватиме за них, щоб дарувати їм славу і силу в цілому світі в ім’я Бога ізраїльського народу.

Щоб вони повірили в Божу перемогу, ми можемо запропонувати їм лише переможеного Чоловіка. Нам потрібно знайти щось ще, якусь ідею, яка могла б об’єднати весь народ.

Сказавши це, Петро замовчав. Хтось постукав у двері. Вони переглянулися, перелякані і розгублені.

Знадвору почули голос жінки, що просила впустити її.

Це була Марія; разом з Мартою і Магдалиною вона мала потребу бути з апостолами, щоб не почуватися занадто далекою від Ісуса.

– У нас тут виникла суперечка стосовно того, як розповісти євреям про воскресіння Ісуса, щоб вони теж зрозуміли, що Він – Месія, – сказав їм Іван.

– Ми тихенько посидимо собі і послухаємо, про що ви розмовляєте, а якщо буде нагода, то з радістю допоможемо, – і вони вмостилися в куточку хати.

– Річ у тому, що ми не маємо Ісусового тіла, – продовжив Петро. – Ніхто нас не слухатиме, якщо ми не зможемо представити доказ Його воскресіння. Мало того, ми ризикуємо, що на нас донесуть як на шахраїв за те, що ми сховали тіло.

– А я кажу, що треба вірити в Ісуса. Як Він показав Себе мені, коли я сумнівався, так само покажеться і їм. – Тома вірив, бо Ісус вчинив це з ним; так само Він зможе це зробити і зі всіма тими, що сумнівалися у Його воскресінні.

– Томо, ти був при Ньому, і коли знову побачив Його, то легко міг Його впізнати. Але ті, що не були при Ньому, як зможуть повірити в те, що ми кажемо? – запитав Петро із ще більшою тривогою в голосі. Згодом він продовжив:

– Як ми зможемо говорити про Новий Завіт, який Бог уклав з нами, живучи нашим життям і відкривши нам двері Свого царства? Як ми зможемо говорити про безконечне життя, яке Ісус обіцяв тим, хто вірить у Нього, щоб уникнути посміху і зневаги?

– Можна мені щось сказати? – спитала Марія.

Учні здивовано подивилися на неї. Що ж може додати якась жінка до того, що вони вже сказали?

Але Петро негайно розвіяв будь-які сумніви.

– Ви знали Ісуса так само, як і ми. Справедливо буде вислухати також і ваше слово.

Марія відчула натхнення. З Ісусом було завжди просто розмовляти, бо Він умів пристосовуватися до співрозмовника, про що б не говорили. Але поряд з учнями вона завжди почувалася незручно, так, немовби її міркування чи думки мають занадто малу вагу порівняно з тим, що вони ділили з Ісусом.

Вона знайшла відповідні слова, аби висловити те, що думала.

– Гадаю, Ісус уже не повернеться до нас, маю на увазі – живий, як ми Його знали; в іншому разі Він не вмирав би, або вже десь з’явився б. Тому, щоб зрозуміти і продовжувати Його місію, ми повинні поміркувати над значенням Його вчинку.

Учні уважно слухали.

– І, на твою думку, яким має бути це значення? – спитав Петро.

– Ісус був серед нас як батько, як найстарший брат і як найвірніший друг. Його присутність, крім того, що підбадьорювала, дозволила нам відродити у собі почуття, заховані у темряві нашого серця, спонукала вірити у принципи, такі, як свобода і справедливість, які, ми вважали, вже зникають, як призахідне сонце. Він подарував нам Свого Духа, Своє знання Бога, натомість просив лише, щоб ми Його прийняли. Він навчив нас прощати, щоб бути прощеним, любити, щоб бути любленим, прощаючи нам наше нерозуміння і люблячи нас лише за те, що ми також є синами того самого Бога. Ісус навчив нас жити й, померши, показав нам, що ми не повинні боятися смерти. Але якби Він не воскрес, все залишалося б тимчасовим, без тої неймовірної сили, яка завжди була в Його житті і в Його діях. Якби Він не воскрес, смерть була б останнім актом, за яким ми були б представлені перед Богом.

– Та насправді саме смерть відкриває нам перехід до Божого світла, – додав Іван.

– Не смерть, Іване, а життя. Те життя, яке Ісус приніс нам, перемагаючи страждання і біль. Саме завдяки силі життя, завдяки вірі в те, що існує Бог, що Він вважає нас Своїми дітьми, а не через пустоту смерти, ненависти і злоби. Ісус воскрес, бо Він осушив найостаннішу сльозу страху: поза межами ночі тіла настає світанок радости і миру.

Петро, здавалось, немовби вийшов із заціпеніння.

– Я, мабуть, зрозумів. Своїм воскресінням Ісус вказав нам шлях. Це шлях, яким нам треба прямувати, щоб прийти до Нього, туди, де Він нас чекає.

Не варто говорити про воскресіння тим, хто ще не готовий це зрозуміти. Ми повинні розповідати про Його життя, щоб перетворити скорботу у радість і плач у посмішку. Наш шлях завершиться, коли принаймні одна людина з тих, кого ми зустрінемо, зуміє прочитати в наших очах ту істину, якої нас навчив Ісус. Отже, ми теж дійдемо до нашого воскресіння, і таким чином переможемо смерть. І наша смерть уже не матиме жодного значення, бо вона стане лише одним з епізодів життя.

Скажемо людям, що ми воскресли, бо спершу були людьми, які думали лише про те, як уникнути слідів безконечної темряви. Тепер же, ми дихаємо тією волею до життя, яку кожен світанок приносить у душу рибалки.

Петро врешті-решт знайшов свою логіку, і тепер все почнеться наново. А коли він був упевнений у якійсь думці, ніщо не могло похитати його віру. Він, однак, бажав би лише однієї речі: Ісусового знаку, будь-якого жесту вчителя і товариша, з яким вони ділили останні роки Його життя. Він бажав жесту гуманного, підтримки у своїй слабкості у важкі хвилини, яких він очікував, навіть якщо його віра допоможе йому за будь-яких обставин, у цьому він був упевнений.

Попередній запис

Петро, Каяфа і воскресіння Ісуса

Ранок воскресіння Господнього, Євген Демаков Атмосфера того, першого після суботи дня була задушлива. Первосвященик Каяфа ще ... Читати далі

Наступний запис

Останнє з’явлення

Ісус йшов наодинці берегом озера. Вдалині учні сперечалися, що ж їм далі робити. Дні, які щойно минули, були дуже важкими. ... Читати далі