Ісус підбадьорює апостолів

Учні були неспокійні. Селом швидко поширилася чутка: в Єрусалимі хотіли смерти Ісуса. Це була лише чутка, але ті, хто її приніс, знали, що деякі з первосвящеників і книжників лише шукали приводу, аби в чомусь Його звинуватити і схопити.

Петро був виразником цих побоювань.

– Ісусе, нам треба на деякий час заховатися. Ми дізналися, що вони шукають способу, як Тебе схопити.

Ісус подивився на нього і нічого не сказав.

– Ми можемо піти на якийсь час у пустелю, а повернемося, коли лють первосвящеників уже трохи мине.

Ісус дивився на Петра, немовби бажав прочитати між рядками, що ж насправді він хотів сказати.

– Може, Ти і незгідний, але ми всі подумали, що заради Твого спасення було б краще, аби Ти не показувався у навколишніх селах і синагогах.

– Заради Мого чи вашого спасення? – спитав Ісус.

– Так, ми хвилюємося також і за себе. Але насамперед вони полюють на Тебе, і ми боїмося за Твоє життя. Якщо Ти помреш, що ж буде з нами? – відповів Петро.

– Ви турбуєтеся про це життя, яке минає. Однак ви, як і Я, знаєте, що, рано чи пізно, всі ми возз’єднаємося з Богом наших отців. Чому Я маю втікати від людських погроз? Що Я вчинив такого, в чому вони можуть Мене звинуватити?

– Вони не хочуть, щоб Ти говорив Свою правду. Ось і все! – сказав Матвій, немовби прокинувся від заціпеніння. Йому, звиклому оцінювати людей за вагою грошей, що вони платили, завжди подобалася послідовність у діях, з якою Ісус підходив до кожної справи. Він не ховався за часто незрозумілими кодексами чи законами, а пояснював усе за допомогою сили Своєї правди. З Ним не треба було ховатися чи пом’якшувати часто гірку дійсність, бо Ісус не вимагав нічого іншого, крім правди, і того, що було з нею пов’язано.

– Так, Ісусе, – продовжив Матвій, – вони лише хочуть, щоб Ти перестав промовляти до людей, щоб Ти не говорив речей, на які вони – первосвященики – не знають, що відповісти. І не відповідають, бо їм тоді довелося б звинуватити себе самих у фальші та егоїзмі, за допомогою яких вони обманюють ізраїльський народ.

– Ні, Матвію, вони також є жертвами свого розпачу. Вони бояться власного сумління і ховаються за принципами, які засвоїли, сподіваючись виправдати себе. Вони теж хотіли б вірити у те, що відчувають, але натомість засліплені ілюзією влади, яку їм накидає їхнє становище у суспільстві. Насправді, це не вони Мене шукають, а Я їх шукаю, щоб навіть той, хто не розуміє, отримав промінь світла, якого Бог посилає на праведних і на неправедних.

– Але ж вони ніколи не зрозуміють; вони вже задумають якесь шахрайство, щоб не відповідати перед власним сумлінням. Повір мені, Ісусе, я знаю їх вже віддавна, аби повірити, що вони врешті-решт зможуть дослухатися до істини. Ісусе, вони лише хочуть, щоб Ти зник, щоб ніхто більше про Тебе не говорив, навіть імени Твого не згадував. І якщо ти сам десь не щезнеш, не втечеш у якесь безпечне місце, то вони знайдуть спосіб, аби змусити Тебе замовчати.

Ісус знав, що Матвій каже правду, знав, що люди, які мають що захищати, важко з цим розлучаються, а особливо тоді, коли воно служить для відшкодування пустоти їхнього власного буття. Але Він знав також, що немає сенсу втікати від наляканих людей, які бояться звичайної правди, людей без сміливости, озброєних лише шантажем і покараннями. Це не був властивий спосіб, щоб справдити свою місію.

– Неможливо втекти у безпечне місце, якщо втікаєш від Бога. Ні, Я піду назустріч тому, що має статися, і хто-зна, може, рано чи пізно, навіть Єрусалим зрозуміє.

Засмучені учні заглибилися кожен у свої думки.

Вони сиділи на березі озера. Вдалині сонце ховалося за небокрай. Вогонь, на якому готували рибу, ще горів. Ісус відчував їхню розгубленість. Він подивився на учнів і прочитав на їхніх обличчях страх перед тими хвилинами, коли шлях попереду буде темним і непевним.

Він повинен їм допомогти.

Сонце легко торкнулося поверхні води, щойно збуреної легким вітерцем, і стало занурюватися у сонне озеро.

– Бачите, навіть сонце відходить, і нічого не стається. Його день закінчений і воно залишає простір зорям. Саме вони, віддзеркалюючи його світло, чуватимуть уночі, доки воно знову не зійде.

Учні теж спостерігали за сонцем, що заходило. Кожного разу вони були зачудовані цим дивом природи: озеро зафарбовувалося у червоний колір, поглинаючи цю вогняну кулю, яку воно поверне вранці неушкодженою з протилежного боку.

Але цього вечора вони побоювалися, що сонце щезне назавжди.

Петро висловив їхній стан.

– Ісусе, після Твого заходу не буде жодного світанку, бо ніхто з нас не зможе робити того, що робиш Ти. Якщо Ти помреш, наше життя згасне разом з Твоїм.

– Петре, скільки часу ви вже зі Мною і ще не навчилися, що кожен світанок несе з собою новий день? І навіть якщо Я помру, то ви житимете і станете зорями, які відбиватимуть Моє світло.

– Ні, Ісусе, боюся, що без Тебе ми пропадемо. Люди шукають Тебе, чекають на Тебе, бажають Тебе бачити, торкнутися до Тебе. Ми їм не потрібні. Без Тебе наші слова загубляться у пустельному вітрі і ніхто їх більше не почує.

– Петре, це кажеш ти? Коли Я тебе вперше побачив, ти провадив свій човен до пристані. Щось у маневрах пішло не так – і Я бачив, як ти поводився рішуче і впевнено. Ти відразу знав, як чинити, ніхто не ставив під сумнів твої команди і, напруживши всі свої сили, ти випрямив курс човна. За цей короткий час Я зрозумів, що ти зможеш стати до керма в будь-якій справі і ніщо тебе не налякає. Навіть пошуки правди, навіть ціною життя.

Видавалося, що Петро відтанув.

– Мені пощастило мати хорошого вчителя. З дитинства, відколи я піднявся на свій човен, він навчив мене поважати все, що нас оточувало, і вміти розпізнавати знаки того, що відбувалося. Потріскування човна, хмара, що здавалася мені такою, як і всі решта, слово, повторене так, як і в інші рази, будь-що, що рухалося, – все це для нього мало право бути вислуханим: тільки після того він починав розшифровувати їхнє значення. Він завжди повторював мені, що до речей треба ставитися відповідно до того, якими вони є, і тоді вони ніколи не сховають від тебе свою істинну душу. І якщо ти відкриєш душу вітру, що змінюється, чи хмар, що швидко пливуть по небу, то лише тоді знатимеш, чи твій човен безпечно борознить хвилі, рухаючись до призначеного місця, чи, натомість, він прямує просто в обійми бурі. Але те, що Ти робиш, відрізняється від керування човном.

Останні відблиски дня трохи затрималися, щоб поспілкуватися з мерехтінням перших зірок. Петро відчував, що всередині нього щось почало змінюватися. Можливо, це його старий вчитель повертався, щоб показати йому знаки, які мали привести його до пристані.

– Ти, Ісусе, подарував нам довіру, Ти допоміг нам дивитися з повагою на речі цього світу, бо в них перебуває життя самого Бога. Але якщо Ти помреш, хто пояснить людям, що Ти не був злочинцем, яким хочуть Тебе виставити ті, що Тебе звинувачують? Народ, коли нас побачить, вкаже на нас як на учнів ошуканця, чи, ще гірше, – підбурювача. Нас будуть висміювати і нам співчуватимуть, а може, навіть і переслідуватимуть. І ми вже не знатимемо, що таке мир, змушені блукати у нічній темряві, щоб зберегти своє життя.

Ісус розумів їхню тривогу, Він також її відчував на самоті у пустелі.

– За весь цей час, коли Я з вами, Я не сховав від вас нічого з того, що пережив сам. Я говорив вам про Бога, нашого Отця, Бога милосердного і не мстивого, Друга, Який іде з нами крок за кроком. Я не приховував перед вами Своїх страждань, неспокою, непевности, а часом навіть і роздратування через упертість ізраїльського народу. Разом ми перейшли села і поля, і ви завжди були біля Мене. Я навчив вас читати Божі знаки, розуміти, як Святе Письмо говорить про Месію, і Я не поспішав з тим, щоб ви якнайшвидше зрозуміли ті речі, які зрозумів Я сам. У день, коли Мене мають схопити і засудити до смерти, всі ці речі залишаться з вами; ніхто не зможе їх від вас забрати. Вони залишаться викарбуваними у вашій свідомості, і лише ви будете хранителями вашої пам’яті.

– Ми залишимося вірними тому, що ділили з Тобою. Але хто нам дасть повноваження повторити людям усе, чого Ти нас навчив?

Ісус шукав відповідні слова, щоб вони могли зрозуміти Його.

– Коли Мене більше не буде, з вами залишиться Мій Дух. У хвилини, коли вам зустрінеться людина, яка потребуватиме правди, коли вам доведеться дотикати сумління людей, щоб знайти шлях, який веде до Бога, у хвилини, коли сумніви не даватимуть вам перепочинку, коли і вас переслідуватимуть за те, про що ви свідчите, тоді Мій Дух буде з вами, щоб просвічувати і підбадьорювати вас, як це завжди робив Я, аж дотепер.

Петро вже Його не слухав.

Він відчував, що має щось статися, щось болісне. Але тепер він уже не мав страху: Петро прочитав мову знаків, які до нього промовляли, і зрозумів, що Ісус дослухатиметься лише до своєї правди, єдиної правди. Коли вони залишаться самі, то теж будуть мати за проводиря свою власну правду, і вони захищатимуться за допомогою сили, яку лише правда може дати, і якій ніхто не зможе протиставити себе, навіть первосвященики.

– Час повертатися в село. Завтра вирушаємо в Єрусалим, – мовив їм Ісус.

Учні знали, що це означало для Ісуса, але тепер вони зрозуміли: істина вільна перетинати межі страху, проходити через обман і переслідування, бо ніщо не може знищити її силу.

Вони тихо піднялися і попрямували стежкою. У нічному небі сяяли зорі. Наступного дня буде сонячна погода.

Попередній запис

Ісус і смерть Лазаря

Воскресіння Лазаря (фрагмент), Карл Генріх Блох Вечір був спекотним і важким. Великі чорні хмари провіщали дощову ... Читати далі

Наступний запис

Прощання Ісуса

Визнання св. Петра, Джеймс Тіссо Це був один з тих вечорів, коли Ісус, на довше, ніж ... Читати далі