Голос улюбленого
Ласку побожности маєш безупину шукати, за неї гаряче благати, терпеливо і з упованням на неї чекати, з вдячністю приймати її, покірно берегти і пильно працювати разом з нею, а Богові лишити час і спосіб небесних відвідин.
Над усе маєш впокоритися тоді, коли в серці обмаль, або таки ніякої, побожности не відчуваєш, але не треба надміру падати духом і марно у тугу вдаватися.
Бог нераз в одну мить дає те, у чому довгий час відмовляв: Він часом дає при кінці молитви те, що спочатку відкладав.
Якщо б благодать давалася завжди, і вона приходила на кожне бажання, то немічному чоловікові не легко було б це знести.
Тому-то треба дожидатися дару побожности в добрій надії й терпеливій покорі. А коли тобі не дається її або незавважно віднімається, то приписуй це собі й своїм гріхам.
Нераз буває, що й маленька дрібничка перепиняє і неначе ховає благодать. Якщо взагалі можна назвати чимось малим, а не радше чимось великим те, що не допускає такого великого добра.
А коли ту малу, чи пак велику, перепону відкинеш і цілком переможеш, тоді станеться те, про що ти просив.
Бо зразу ж, як тільки цілим серцем віддаси себе Богові і не будеш шукати цього або того по своєму уподобанню чи волі, але цілком здаси себе на Нього, відчуєш, що ти з Ним з’єднався і вспокоївся; бо ніщо не буде тобі так миле і так подобатися, як любов і сповнення волі Божої.
Так, хто щирим серцем стане прямувати й зніматися вгору до Бога і очистить себе від усякої невладнаної любови чи від схильности до будь-якого створіння, той стане якнайбільше здатний до того, щоб одержати благодать, і буде гідний дару побожности.
Бо Господь там дає Своє благословення, де находить чисті посудини.
І чим докладніше хто відрікається від того, що земне, і чим більше хто завмирає для себе, гордуючи собою, тим скоріше приходить благодать, тим достатніше її прибуває й вище вона піднімає свобідне серце.
Тоді гляне і наповниться, і з дива заб’ється й розшириться серце (Іс. 60:5) в його груді, бо рука Божа з ним, і він увесь навіки віддав себе Йому в руки.
«Оце так буде поблагословлений муж» (Пс. 127:4), що цілим серцем шукає Бога і не прив’язує душі своєї до марноти.
Він, приймаючи Пресвяту Євхаристію, заслуговує собі на велику благодать з’єднання з Богом, бо він не дивиться на власну побожність й утіху, а на Божу славу і честь, яка вище понад усяку побожність і втіху.
<< Глава 14 – ПРО ГАРЯЧЕ БАЖАННЯ ТІЛА ХРИСТОВОГО ДЕЯКИМИ ПОБОЖНИМИ ДУШАМИ
Глава 16 – МИ ПОВИННІ ЗВІРЯТИСЯ ХРИСТОВІ В УСІХ НАШИХ ПОТРЕБАХ І БЛАГАТИ ЙОГО ЛАСКИ >>